Не так давно наш відомий художник ~ бориславець Роман Ющак – був запрошений до складу української делегації, що взяла участь у відзначенні Днів української культури у далекому Кувейті. Своїми враженнями від перебування у цій маленькій екзотичній арабській країні ми попросили його поділитися з читачами нашого часопису, адже про неї знаємо хіба те, що там великі нафтові поклади і в не такому далекому минулому її намагалися окупувати війська іракського диктатора Саддама Хусейна. Тож який він, Кувейт, і зблизька, – про це й розповідає пан Роман.
– Поїхати до цієї екзотичної країни на святкування Днів української культури запропонували мені київські друзі – теж художники, з якими пов’язують творчі інтереси. Звичайно ж, згодився. Адже для художника ду-же важливо постійно пізнавати щось нове, пізнавати світ. І от мандрівка розпочалася. Кілька годин літаком – і ми на землі, що не так давно була лише пекучою пустелею, а зараз, завдяки розвіданим запасам нафти стала справжнім райським куточком.
У надсучасному аеропорту нашу делегацію зустріли і представники посольства України у цій арабській державі, і поважні представники місцевої влади. Чудові умови в готелі, все на дуже високому рівні.
Звичайно ж, однією з перших була зустріч з нашими колегами по творчості – кувейтськими художниками. Вражає, що вони мають всі можливості і для творчості, і для популяризації своїх творів — держава не на словах, а на ділі турбується про розвиток мистецтва. А от щодо художнього рівня, то, звичайно, їм ще далекувато до наших митців. Це й зрозуміло, адже якихось п’ятдесят років тому там була страшна бідність – спека, пісок і поодинокі оази. А малювати взагалі їм було заборонено священною книгою -Кораном. І тільки тепер починає розвиватися живопис. А оскільки, завдяки великим нафтовим покладам, країна дуже багата, для митців створено найсприятливіші умови – галереї, виставкові зали, друкуються дуже якісні каталоги, кілька з них подарували й мені.
Під час перебування в Кувейті нами опікувався прес-аташе нашого посольства, він був нам і за перекладача. Поселили нас у п’ятизірковому готелі, автомобіль надала національна рада з питань культури Кувейту. Тож ми – троє українських художників – мали всі можливості, щоб ознайомитися з країною. Вражень справді багато. Все було настільки насичено, що для мене один день розділявся ніби на два дні. Після обіду мені видавалося: все, що відбувалося в першій половині дня, – це ніби цілий повноцінний день.
Одразу ж по приїзді відбулася дуже цікава зустріч у незалежній спілці художників Кувейту, наступного дня – зустріч із представниками ще однієї спілки художників. А потім ми проводили майстер-клас для кувейтських митців. Виставка наших творів пройшла з дуже великим успіхом. Кожен із нас трьох представив на ній по десятку чи й більше своїх полотен. Я представив роботи з пейзажами Борислава, на одній навіть – наша нафтова «качалка». До речі, цю роботу таки купили. А один із типово українських краєвидів (це біля Лавочного, село Тернавка) придбав міністр закордонних справ Кувейту.
Під час майстер-класу я намалював традиційний східноукраїнський пейзаж, де є навіть оті знані з минулого хати із солом’яною стріхою. Робота зацікавила гостей, навіть фотографувалися ми біля тієї картини.
А увечері – прийняття в посольстві України. Нашу творчу делегацію приймало українське посольство в Кувейті. Спілкувалися, обговорювали плани на майбутню співпрацю.
Є у Кувейті і зовсім невеличка українська діаспора. Зокрема, зустрічалися ми з однією нашою землячкою, котра вийшла заміж за кувейтця. Як дізналися, вона все ж не має того статусу, що корінні мешканці. Там 1960 року пройшов перепис населення – дуже прискіпливий перепис. Досліджували кожну родину десь до п’ятого покоління. Створили відповідні реєстри. А кочівники-бедуїни не взяли участі у переписі. Не захотіли. Кинулися вже пізніше, коли там знайшли нафтові поклади і країна багатіла на очах. Але запізно, хоч і мешкають на території Кувейту, однак статусу корінних кувейтців не мають. А статус той дає дуже багато. Достатньо того, що коли народжується дитина у сім’ї офіційно визнаних громадян, держава відкриває їй рахунок у банку, на який вкладено 100 тисяч доларів. Та є й багато інших соціальних гарантій.
А ще – там усі найважливіші заходи відбуваються вже увечері, бо увесь день спека та ще й достатньо невеличкого вітерця, щоб почалася піщана буря. Це справді малоприємна річ – пісок «висить» у повітрі, нічого не видно, тож вмикається вуличне освітлення, автомобілі теж вмикають світло фар.
Кувейт – це країна пісків. Щоб виросло бодай щось – усе потрібно постійно поливати. Але всюди чистота і порядок ідеальні, з нашою країною порівнювати важко.
То ж на третій день відбулася у величезній залі виставка наших художніх робіт. Прибули навіть члени королівської родини, зокрема, рідна сестра еміра Кувейту. Багато працівників ЗМІ – телебачення, радіо. Тобто наше перебування висвітлювали дуже потужно. Кожен з українських художників представляв високій гості свої полотна, звичайно, через перекладача, відповідав на її запитання. Потім поспілкувалися, так би мовити, на вільні теми. Гості придбали кілька полотен, у тому числі мої дві картини. А одне полотно поповнило експозицію музею сучасного мистецтва у Кувейті.
Вражень багато. Думаю, що розповідь про цю країну дістане продовження у моїх нових роботах, і то найближчим часом, доки у пам’яті ще живі яскраві спогади про цю чудову країну та її мешканців.
– Що ж, творчих висот Вам, пане Романе, і дякую за цікаву розповідь.
Підготував Ігор Юринець, газета «Нафтовик Борислава»
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень