Духовно убогі, духовні й убогі, а ще – «горе-писаки»

Ця публікація є відголосом на інтерв’ю міського голови Руслана Козира у газеті «Джерела Трускавця», число 28 (511), грудень-січень 2012 року. Авторський підпис під публікацією поставив Любомир Поливка.

Не вникаючи у весь зміст діалогу Любомира Поливки з Русланом Козиром загалом, маю намір торкнутися лише одного пункту люб’язної розмови «шефа» і його підлеглого. Стосується він каменю, кинутого у город журналістів інших видань, не лояльних до діяльності міської влади Трускавця. Наперед зазначу, що не для того пишу цю публікацію, щоб і собі кинути навздогін: «самі такі», але з наміром розставити крапки над визначеннями, якими образливо названо журналістів – «духовно убогі», «кілери від журналістики» та «горе-писаки».

Отже, у вказаному номері названого видання наприкінці інтерв’ю під назвою «Руслан Козир: головний дарунок – впевненість громади міста у завтрашньому дні» є таке: «Руслане Ярославовичу (запитує Любомир Поливка, – прим. В.К.), не можу зрозуміти, чому Ви не практикуєте судові позови проти тих горе-писак, котрі публікують всілякі побрехеньки проти Вас і Ваших підлеглих? Адже це не тільки образа гідності, псування Вашого іміджу, це свідоме введення в оману тисяч трускавчан. Якась протидія з Вашого боку мусить бути, це безперечно, бо «кілери» від журналістики відчувають цю слабинку і вміло нею користуються…» Тут без зайвих коментарів видно, що той, хто ставить запитання, прямим текстом «накручує» співрозмовника на потрібну відповідь. До того ж, Любомир Поливка «наїхав» не на кого-небудь, а, здавалося б, на своїх колег – журналістів. Тож, почнемо з останнього – автора публікації, в якій «акула пера» ображається на місцевих «горе-писак», що ті часто «скубають» мера Трускавця, не даючи тим самим спокою ні йому, ні його підлеглим, читай, і йому самому – Любомирові Поливці. Тепер він «в.о. головного редактора» газети «Джерела Трускавця», свого часу був «и. о. редактора» газети «Трускавецкая здравница». А ще – «духовно багатів» під опікою компартії Союзу РСР, щоб тепер не соромно було очолювати довірену йому газету, яка висвітлює позиції «чесної влади» Трускавця…

…У 1987 році в селі Грушів на Дрогобиччині сталося чудо – на місцевій церкві об’явилася Божа Мати. Реакція тодішньої компартійної преси на подію була блискавичною: усі газети, у тому числі й «Трускавецкая здравница», опублікували «викривальні» статті про «неправдиве чудо». Остання об’явленню Пречистої Діви Марії присвятила цілі дві сторінки («ТЗ», 29 травня, 1987 рік). Чого варті лише заголовки публікацій: «Кому это выгодно», «Плод воображения», «Я осуждаю», а також вірш під назвою «Чудотворна» (з «лапками» в заголовку).

Тодішня «Трускавецкая здравница» рясніла також іншими заголовками публікацій під авторством Любомира Поливки, які висвітлювали «советскую дейтвительность», ось лише деякі з них: «Всегда ли в авангарде коммунист?» (22 грудня, 1987 рік), «Необходим крутой поворот» (18 грудня, 1987 рік), «Работать надо!» (4 грудня, 1987 рік), «Перестройка – не пустой звук» (підписано: П.Гай, 2 жовтня, 1987 рік), «С позиций требований дня» (підписано: П.Гай, 14 серпня, 1987 рік), «Гласности правое дело» (12 червня, 1987 рік), інші. Звісно, що така плідна праця «акули пера», вірного ленінця Любомира Поливки, належним чином винагороджувалася – у жовтні 1988 року шляхом таємного голосування його було обрано членом нового бюро компартійної організації у Трускавці. Про цю важливу подію 7 жовтня цього ж року сповістила «Трускавецкая здравница».

Не зайвим буде зауважити, що в той час уже йшло пробудження української нації, а компартія ось-ось мала втратити свою керівну роль. Кожен з українців, хто був багатий духом і думав про майбутнє нашої держави, вкладав свою лепту у відродження нації. Я, для прикладу, брав участь в освяченні могил героїв українського народу – грав при цих подіях на бандурі та лірі. Згодом, узявши до рук інструмент, подався до Трускавця й у середовищі різномовних відпочивальників піднімав українського духа. Це навіть стало улюбленою справою і переросло у відродження кобзарства на професійному рівні.

А зовсім неподалік, біля громадської вбиральні, тоді продавав лахи один із тих, хто тепер називає журналістів, а серед них і мене, «духовно убогими» лише за те, що ті надто часто його «скубають». Сьогодні цей чоловік одягає вишиванку і говорить гучні слова про патріотизм. Це стало для нього ширмою, якою можна відгородитися від усяких неприємностей. Нещодавно одна з них мало не стала для нього фатальною – повалення погруддя Івана Франка у скверику міста. Однак, умілець так викрутився, що позаздрив би Остап Бендер – усю провину за руйнацію погруддя звалив на загадкові «антиукраїнські сили». Серед них вбачали навіть журналістів, котрі «посміли» вважати винними у махінаціях з погруддям Франка теперішню міську владу Трускавця. Мова йде про першу особу у місті – чинного міського голову Трускавця Руслана Козира.

У цій історії своїм опонентам можу порадити: у стосунках з людьми керуйся Святим Письмом і все буде гаразд. Перше, ніж шукати скалку в чиємусь оці, пошпортай у своєму, чи нема там колоди. За себе скажу: я насправді не боюся бути убогим – матеріально. Все ж намагаюся стати багатим – духовно. Найбільший мій скарб – Десять Божих Заповідей.

Василь Кирилич, газета «Франкова криниця Підгір’я»

About WOLODYMYR

Błogosławieni którzy wprowadzają pokój, albowiem oni będą nazwani synami Bożymi.