/Інтерв’ю з ректором ДДПУ ім. І. Франка Надією Скотною/
Уперше в історії Дрогобицького педуніверситету ректорський портфель у руках жінки. Надія Володимирівна ніколи не обтяжувала себе думкою щодо цієї посади, позаяк майже чверть століття вузівський колектив очолював її чоловік Валерій Григорович Скотний. Та коли невблаганна смерть зупинила земну ходу ректора, багато людей звернулися до неї з прохання продовжити його справу. Адже завдяки його старанням інститут набув статусу педуніверситету; відкрито п’ять факультетів, вчену раду із захисту кандидатських і докторських дисертацій, зміцнено матеріально-технічну базу.
Багато хто задавався запитанням: чи зуміє Надія Володимирівна підтримати вузівську атмосферу, чи не виникнуть якісь протиріччя в контексті нового погляду на педагогічну і трудову дисципліну і т.д. Та, здебільшого, доводиться чути такі слова: «Надія Володимирівна – розумна особистість, не злопам’ятна, високо цінує духовний зв’язок із порядними людьми, та й легко уживається з тими, хто має такі ж духовні цінності. Вона досить витримана, цілеспрямована. Багато душевних переживань зберігає у собі і не ділиться з ними ні з ким. Завжди поспішить на допомогу тим, хто в біді». Ця сумарна характеристика підсилює думку про те, що Надія Володимирівна спроможна гідно презентувати вищий навчальний заклад. Днями минуло вісім місяців як вона перебуває у статусі ректора.
– Надіє Володимирівно, як пройшла адаптація у новому для Вас статусі?
– Коли б я беззаперечно сказала, що все пройшло легко і просто, то це була б неправда. Для мене це нова сфера діяльності, до якої я себе не готувала, і тому буває важко. Але водночас буває і легко і приємно тому, що колектив, який зараз виявив до мене довіру – згуртований десятиліттями. І глибини його функціонування сформовані ще в ті часи, коли нас з Валерієм Григоровичем ще не було у Дрогобичі. Тоді переступивши поріг інституту, нас найбільше вразив колектив своєю зрілістю, своїм науковим рівнем, творчим потенціалом.
– Не відаю скільки в Україні жінок є керівниками вишів та, очевидно, гендерна політика має дискримінаційне обличчя.
– Станом на травень 2011 року їх було п’ять. Тепер до нашої плеяди приєдналася ще одна жінка-ректор. Так, що у ректорському корпусі жінок збільшується і це уже тенденція.
– Надіє Володимирівно, на Вашу долю випало чимало різних випробувань. Як виходите із цих ситуацій?
– Чесно скажу – я ніколи не була містиком. Більше містичних начал було у мого чоловіка. У нього була розгорнута інтуїція і такі якості, які були поза межами раціональності. І, недаремно, темою його досліджень було раціональне й ірраціональне. Він мав пласт інтуїтивного бачення, передбачення. В мене цього нема. Але, коли Валерія не стало, то на духовному рівні ми – разом.
Коли відзначали його 60-річчя, я зауважила, що ми – сіамські близнюки в духовному сенсі. Зараз в цьому ще раз переконуюся, і на моєму робочому столі ви бачите нас разом (остання їхня світлина за життя). І дійсно, в цьому кабінеті мені здається, що часом він мене випереджає. Не я приймаю рішення, а він, і мені довелося відмовитися від своїх раціоналістичних поглядів на життя і прийняти його позицію. Я ловлю себе на цьому, що дивлюся на світ його очима.
– Пліткують, що нібито педуніверситет має «розчинитися» у львівських вишах. Ваш коментар до цих новин.
– Якби я в це вірила, то ніколи не написала б заяви про участь у конкурсі на посаду ректора.
– Знаю багато людей, котрі замовляють Службу Божу за упокій душі Валерія Григоровича. І це свого роду данина глибокої шани і поваги до нього. Він вмів дотримати слова незалежно від рангу, статусу людини.
– Я це знаю. Коли приїжджаю на могилу, то завжди бачу квіти, запалені свічки… Я розумію, що до нього приходять люди. Це тішить, адже за християнською традицією чим більше людей його згадують, тим більше він живе.
– Нині у вищій освіті намітилася тенденція різкого скорочення професорсько-викладацького складу. Торкнулася ця проблема і Дрогобича. Чи змушені Ви вдаватись до шокової терапії?
– Починаючи з 2010 року в університеті зменшується контингент студентів, і, відповідно, це зменшення відбувається як за рахунок місць на державній і на платній основі навчання. Це пов’язано з демографічною ситуацією в країні. Наші сусіди, зокрема в Польщі, теж потерпають від цієї проблеми. Вони це збагнули, тому пропонують пільгові умови навчання для бажаючих із інших країн.
Така ситуація зобов’язує нас не приймати споглядальну позицію, а розвивати сильні традиції української науки. В цьому я переконана і болонський процес який «завітав» до нас – це модернізація, але не слід відмовлятися й від тих національних підвалин освіти, що мають позитив. У 2012 році у нас збільшилась кількість бюджетних місць. І хоча відбулися у вузі деякі ротації, ми намагаємося робити все, аби уникнути шоку. Ми прагнемо зберегти кадровий потенціал педуніверситету, дати можливість розкрити свої професійні задатки молодим працівникам, вченим, науковцям, залишити усі спеціальності, які були започатковані у попередні роки.
– Надіє Володимирівно, як доктору філософських наук, щось нове надихнула ректорська посада?
– Нинішня ситуація спонукає мою думку до певних висновків, які необхідно найближчим часом викласти на папір. На рівні освіти нині ведуться розмови, що ми вступили в нову інформаційну добу, і що ця доба знань призведе до кардинальних змін у процесі навчання в технологіях і методологіях. Без сумніву, це так,бо сьогодні відбувся інформаційний прорив. Величезний потік вривається у життя кожної людини, а тим більше людини, котра вчиться. У цьому вирі інформації треба знайти правильні орієнтири, допомогти студентові самому зорієнтуватися у виборі знань. Але не технічні засоби визначають орієнтири, а постать викладача, його людяність і порядність.
– Надіє Володимирівно, перше інтерв’ю у статусі ректора для нашої газети добігає до завершення. Отож під його завісу ще короткий бліц, зокрема, як Вам вдалося виробити захисний імунітет проти «існуючих реалій»?
– Я думаю, що реальність для людини завжди є багатозначною. Вважаю, що людина повинна виробляти в собі захист проти агресії, ненависті, неприязні, зла. Але це вічні атрибути. Як і кожна пересічна людина я теж намагаюся захищатися від цього. Колись вдається, а колись і не дуже.
– А яким чином поповнюється духовно-моральні і фізичні сили після виснажливих словесних спілкувань із людьми, котрі вміють «пожирати» енергію?
– Скажу відверто, стала частіше відвідувати церкву, бо відповідно маю такі потреби, трохи медитую, багато читаю і якомога більше намагаюся спілкуватися з внуками.
– Як вгамовується неприязнь до людей, знаючи про їхню лукавість?
– У принципі не маю права на неприязнь. Якщо казати чесно, то я пройшла професійний гарт, опановуючи професію психолога. Це було давно, але нас вчили, що кожна людина заслуговує на увагу і в кожній людині вживається і добро і зло. Тому слід так побудувати свою сутність до тієї людини, щоби вона повернулася до тебе з ангельськими намірами.
– А що тоді говорити про шляхетність, це вроджена чи набута риса?
– Моя бабуся говорила, що це вроджена риса. Але я думаю, що наша доба вказує на те, що цю якість можна сформувати. При тому, що сьогодні засоби масової комунікації роблять все, аби знищити в людині шляхетність. Однак люди здатні цьому опиратися.
– А чи виникає потреба ревізувати душу?
– Виникає. Звичайно час від часу ревізію треба робити і «санітарне» прибирання теж.
– І… Новий рік і Різдво Христове постукало у двері.
– Крім традиційних побажань щодо здоров’я, щастя, добробуту, хочу побажати всім обрати оптимальний темп життя. Людина не повинна жити з постійним прискоренням. Якраз, здолавши якусь вершину, треба зупинитися на ній і оглянутися, які обрії вона відкрила для себе, а тоді знову рухатися далі. Тобто людина повинна жити некваплячись поспішаючи.
Бажаю всім, щоб був час помилуватися природою, отримати задоволення від спілкування в сім’ї, щоб всі зібралися за Святвечірнім столом, встигнути подарувати кожному усмішку, теплий і щирий поцілунок.
Володимир Турмис, газета «Галицька зоря»
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень