/Про нічні клуби, насильство в сім`ї та байдужість дорослих/
Леся Василівна Дребот вже біля двох десятків років працює в соціальних службах Трускавця. З них начальником Служби у справах дітей Трускавецької міської ради – майже 16 років. Робота нелегка, адже це робота з дітьми, з якими інколи і батьки не можуть собі дати ради. А інколи навпаки – діти гарні, чемні, слухняні, а от батьки…
Багато надивилася на людську недолю Леся Василівна. Батьки-алкоголіки, занедбані діти, розпусні нічні клуби, наркомани, повії, невиліковно хворі матері, сироти при живих батьках – з цим всім доводиться працювати.
Але Леся Василівна багато бачила і щастя в очах дітей та дорослих. І не лише бачила, а й сама приклалася, щоб цього щастя було більше, а горя поменше.
Сьогодні спілкуємося з пані Лесею Дребот про її нелегку роботу та про життя.
– Пані Лесю, до роботи в соціальній сфері Ви були і директоркою музею, і журналісткою, і навіть одним з організаторів Першого фестивалю «Червона рута». Розкажіть нашим читачам трішки про своє життя до того часу, як Ви з сім`єю перебралися до Трускавця.
– Народилася я в гуцульському краї – в Коломийському районі Івано-Франківської області. Дитинство і частина юності пройшли в селі. Закінчила школу, потім факультет журналістики Львівського університету. Ще в процесі навчання працювала в різних виданнях – штатним та позаштатним кореспондентом, зокрема в газеті «Сільські вісті» та журналі «Жінка».
Потім працювала у Державному фонді імені Володимира Івасюка, була однією з організаторів першого Всеукраїнського фестивалю «Червона рута», що проходив у Чернівцях у 1989 році. Займалася прийомом, поселенням та супроводом численних гостей. Можливо, продовжувала б роботу у фонді, та переїхала з сім’єю у Трускавець, куди після навчання мого чоловіка скерували на роботу у міський відділ міліції.
У Трускавці я з 1995 року. Свою трудову діяльність тут я починала в 1996 році з Центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді. З лютого 1997 року працюю в Службі у справах дітей. Спочатку Служба була при відділі у справах сім`ї та молоді, а з 2000 року я очолюю Службу у справах дітей як окрему структурну одиницю.
– В соціальній сфері Ви працюєте біля двох десятиліть. Чи є щось таке, до чого і досі не можете звикнути у своїй професії?
– Напевно, до людської байдужості і до недосконалості нашого законодавства. Це два питання, які я не можу змінити. Адже кожний раз стикаєшся з проблемами, які виникають з цих двох причин.
На початку моєї роботи було дуже важко, пригадую, скільки було судових справ… Це були важкі 1990-ті роки, в тому числі важкі і в дитячому середовищі. Коли я прийшла на роботу, то в 1997 році в мене на обліку було 83 дітей за вчинення злочинів. Це був важкий контингент…
– А зараз скільки, якщо не таємниця?
– На сьогоднішній день, Богу дякувати, щоб не зурочити, в нас немає неповнолітніх, які засуджені за вчинення злочинів. Вже другий рік Бог нас береже від цього.
– З якими дітьми Ви працюєте?
– Діти-сироти, діти, позбавлені батьківської опіки, діти-інваліди, неблагополучні сім`ї, сім`ї, які опинилися в складних життєвих обставинах з різних причин. На даний час у нас додалася ще така категорія як вимушено переселені особи.
Якщо сказати спрощено, то в моєму підпорядкуванні є дитяче населення.
Служба у справах дітей налічує трьох працівників, під опікою в нас 32 дітей. З них 6 дітей знаходиться в прийомних сім`ях.
Одним з видів діяльності Служби у справах дітей є профілактика. Ми проводимо рейди по нічних клубах, по закладах торгівлі.
До 2013 року у нашому законодавстві норма закону визначала, що неповнолітнім дітям до 18 років відвідування нічних відпочинкових закладів заборонено. Але в кінці 2013 року чомусь наші можновладці внесли поправку до законодавства, що особи, які досягли 16-річного віку, мають повне право відвідувати нічні заклади, нічні клуби. І навіть якщо дитині не виповнилося 16 років, але вона є в супроводі дорослих, то ми не маємо жодного законного права виставляти якісь претензії до батьків, а тим більше до дитини.
Я вважаю, що це неправильно. Бо, для прикладу, якщо 15-річна дівчинка прийшла в нічний клуб у супроводі 19-річного хлопця – все, вона вже має право там бути. Але, думаю, всі погодяться, що дитина не має там перебувати. Бо навіть найкращий, найбільш контрольований нічний клуб має ризики, містить моменти, які є не для дітей. І в нас багато інших таких прогріхів у законодавстві, про що я вже говорила.
– Які моменти за ці 16 років Вам особливо врізалися в пам`ять?
– Багато є таких моментів. Пам`ятаю всіх дітей, які «пройшли» через нашу Службу, різні долі, різні випадки. На сьогоднішній день часто зустрічаю цих вже дорослих людей, у них вже свої сім`ї, свої діти. Вони як страшний сон згадують ті дитячі пустощі чи негаразди, які в них були. І тішить, коли в них життя змінилося на краще і ти до цього теж докладаєшся, вносиш свою часточку, свою лепту.
Але, на жаль, не завжди все закінчується благополучно. З таких трагічних історій особливо боляче згадувати випадок з нашим підобліковим хлопчиною Русланом (ім’я змінено з етичних міркувань). В січні минуло п’ять років, як його вже немає в живих.
У хлопчика померла мама, батько зловживав алкоголем, зв`язався з циганами. Квартира, в якій до певного часу жила дитина, мала кількох співвласників, були великі борги за комунальні послуги. Квартиру розміняли, Руслан отримав житло у Бориславі – однокімнатна умебльована квартира, далеко не найгірші умови для проживання. Хлопчик навчався в Бориславському училищі, ми його контролювали, йому допомагали – і продуктами, і одягом, щоб він не відчував незручностей, невигод. Незважаючи на нелегку долю, хлопчина дуже любив життя та мав великі плани на майбутнє. Але, на жаль, Господь вирішив все інакше. Через кілька днів після його вісімнадцятиліття Руслана знайшли повішеним у квартирі. Це дуже боляче, бо дитина виростала на моїх очах від п’яти років.
Я дуже багато часу приділяла цій дитині, в хлопчика була велика родина, але незважаючи на все це, так трагічно обірвалося його життя.
Були випадки, коли доводилося на певний час вилучати дітей від батьків, але все закінчувалося добре, діти поверталися, батьки починали розуміти свої помилки. Бо для дитини рідні батьки, які б вони не були хороші чи погані – це найрідніші люди. І діти люблять своїх батьків, бо батьків не вибирають. Але інколи обставини складаються так, що ми просто змушені позбавляти дітей присутності батьків. Захищаючи тим самим дітей.
– А які причини того, що вилучаєте дітей?
– Основна причина – це алкоголізм.
– А наскільки гострою є проблема насильства в сім`ї?
– Що стосується сімей з дітьми, то ця проблема, слава Богу, не є настільки гострою. За останні три роки у нас не було жодного звернення щодо насильства над дитиною чи жорстокого поводження з дитиною.
Було кілька повідомлень, що насильство в сім`ї вчинялося в присутності дітей. Це коли батьки виясняють між собою стосунки. Хоча я вважаю, що це свого роду психологічне насильство над дитиною, адже дитина переживає, бачить це все і аналізує цю ситуацію. Але це, звісно, не причина, щоб дітей вилучати з такої сім`ї. В таких випадках ведемо профілактичну та роз`яснювальну роботу.
– Світлою стороною діяльності Служби у справах дітей є прийомні сім`ї. Розкажіть детальніше, скільки таких сімей є у Трускавці?
– На сьогоднішній день у Трускавці функціонує дві прийомні сім`ї, в яких виховується п’ятеро дітей. В одній сім`ї – троє, в другій – двоє.
– При міській раді окрім підпорядкованої Вам Служби є ще відділ у справах сім`ї, молоді та спорту і Центр соціальних служб для сім`ї, дітей та молоді. Чи не дублюють три структури роботу одна одної? Чи співпрацюєте з ними?
– Служба у справах дітей – це державний орган. Центр соціальних служб – це як підприємство, окрема організація, на яку покладено певні функції.
Наша служба є координатором всіх питань, що стосуються дітей. А Центр соціальних служб має інший спектр роботи – це і молодь до 35 років, і залежні від алкоголю та наркотиків, і сім`ї, де вчиняється насильство (у тому числі сім`ї, де немає дітей).
Відділ у справах сім`ї, молоді та спорту має свої функції – це в першу чергу робота з багатодітними сім`ями, також оздоровлення дітей, робота з пільговими категоріями, з обдарованими дітьми, успішними в навчанні, спорті, зрештою, спортивна робота, організація різних спортивних заходів.
Звісно, що ми співпрацюємо, бо як інакше? Для прикладу, дитина під опікою і вона є обдарована. Або в нас є прийомна сім`я, то вона одночасно є і багатодітною, бо маючи своїх п’ятеро дітей, вони взяли ще трьох на виховання.
Ви не перший кажете, що робота цих трьох структур дублюється, але це не так. У кожного з нас свій напрям роботи, дубляжу немає. Ні відділ у справах сім`ї, молоді та спорту, ні Центр соціальних служб не займаються питаннями опіки, позбавлення батьківських прав чи вилучення дітей, якщо до цього доходить. Це функції суто нашої Служби.
– А чим займається опікунська рада?
– Опікунська рада як орган створена при управлінні праці та соціального захисту населення. Вона займається питаннями дорослих осіб. Ви ж напевно маєте на увазі комісію з питань захисту прав дитини – вона створена при міській раді. І власне ця комісія розглядає всі питання, які стосуються дітей. Це позбавлення батьківських прав, продаж, дарування нерухомості чи рухомого майна, обмін, словом все, до чого дотична дитина, розглядається на цій комісії. Комісія приймає рішення, яке подається на затвердження у виконком. Я входжу в склад цієї комісії, а очолює її секретар Трускавецької міської ради Наталія Анатоліївна Пономаренко. Їй такі повноваження були делеговані міським головою. Так що вона цим займається, бо курує всю соціальну сферу в місті.
– Пані Лесю, Ви теж – мама, як і Ваші підопічні. Що могли б Ви порадити всім матерям Трускавця, щоб їхні сім`ї були міцними, щоб діти були їхньою потіхою, а не тягарем?
– З чого починала, тим буду і завершувати. В першу чергу не бути байдужим!
У нас виростає покоління дітей, які є дещо іншими, ніж були ми, старше покоління. Дехто каже, що теперішні діти жорстокіші, не такі виховані, як ми, але це не так. І не в цьому річ. Діти завжди одинакові, все залежить від впливу на них дорослих.
Теперішні діти можуть пробачити все – бідність, відсутність дорогих джинсів чи комп’ютера, або ж куска м`яса на столі. Вони це можуть пробачити, можуть зрозуміти. Але коли їхні сім`ї байдужі до них, коли діти не відчувають опори, тепла, любові батьків, то цього вони не пробачають. І несуть це в подальше своє життя.
Зараз великою проблемою є соціальне сирітство. Батьки залишають дітей і їдуть заробляти кошти. У мене був такий випадок, коли мама залишила саму 14-річну дівчинку і поїхала за кордон заробляти гроші, бо їй треба утримувати дитину. Залишила тут роботу і поїхала, як раніше казали, «за довгим карбованцем».
Дівчинка була досить хорошою дитиною, але вік зробив своє. Друзі, компанії, подивилися телевізор, подивилися відео, побавилися, хтось прийшов, хтось пішов, а в якийсь момент хтось залишився. У неповних 16 років дитина завагітніла. Це було кілька років тому.
Мама довго не могла зрозуміти, яка її вина. Вона звинувачувала у тому, що сталося, всіх – і владу, і суспільство. А от своєї провини довго не визнавала. Дитині не потрібні зайві гроші, дитині потрібні батьки.
Розкажу про інший випадок. При нашій Службі є телефон довіри і дзвонила до нас одна дівчинка, ми довго з нею спілкувалися, зараз ми з нею спілкуємося відкрито. Дитина є студентом третього курсу, а почали ми з нею спілкуватися, коли вона ще була ученицею 11-го класу.
Вона подзвонила і каже: «В мене є все. Що я тільки захочу, я на другий день буду мати. Але в мене нема батьків. Тому що мої батьки настільки зайняті своїм бізнесом, настільки зайняті зароблянням коштів, що всі проблеми, які в мене виникають, я обговорюю з мамою подружки, яка працює в санаторії посудомийкою. Вона мене розуміє, вона мені підказує, як я маю діяти. І всіма проблемами, які в мене були – перше кохання, перше розчарування – я ділилася з нею, а, на жаль, не зі своїми батьками».
Ми спілкувалися з нею, поспілкувалися з батьками. Слава Богу, що ті батьки зрозуміли свою помилку і на сьогоднішній день ми маємо досить хорошу сім`ю, маємо досить хорошу дитину. Ця сім`я при потребі займається благодійністю, допомагає нам в наших проектах, якщо є потреба допомогти іншим сім`ям. Люди зрозуміли, що щастя не в грошах.
– Ви сказали, що діє телефон довіри, можете назвати його номер?
– 6-99-85. Можна отримати консультації юридичного та психологічного характеру. Всі дзвінки є конфіденційні, називати своє ім`я чи прізвище не потрібно. Якщо людина хоче отримати якусь інформацію чи навіть просто поспілкуватися по якихось питаннях, то ми завжди раді допомогти.
Спілкувався Володимир Ключак
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень