/Рік після виборів. Інтерв’ю з міським головою Дрогобича Олексієм Радзієвським/
Наступного тижня мине рік, відколи Олексій Радзієвський був приведений до присяги і приступив до виконання обов’язків міського голови Дрогобича. Перепала йому далебі не найкраща «спадщина», причім буквально за всіма параметрами – фінансовими, соціально-економічними, управлінськими і т.д. Окрім внутрішніх чинників, далися взнаки ще й зовнішні: верховна влада, «спускаючи низам» бюджет-2011, безпрецедентно обмежила фінансові можливості органів місцевого самоврядування. Відтак, без перебільшень можна сказати, О.Радзієвському довелося стартувати за форс-мажорних обставин.
Сьогодні, майже рік опісля, оперуючи фактами, можна подати діяльність міського голови в цілком привабливих кольорах, а можна, за бажання, очорнити так, що й Папа Римський не наважиться відбілити. Залежно, зрозуміло, якими саме фактами оперувати. Адже, висловлюючись образно, кожна людина, не те що правитель, вишиває свій рушник червоними і чорними нитками. На цій грішній землі ще не було янгола, котрий би потрафив «вишити» інакше. Та й взагалі: чи можливе існування янголів на цій грішній землі? Якось відомий польський гуморист і сатирик Станіслав Єжи Лец сказав: «Я боюся янголів, зі своєї доброти вони погодяться стати чортами».
Автор цих рядків далекий від думки ідеалізувати теперішнього міського голову О.Радзієвського, у котрого, напевно, як і в автора цих рядків, гріхів більше ніж реп’яхів. Але ж один мудрий чоловік недарма сказав: ідеальних людей на світі нема, є тільки ідеальні наміри.
У контексті цієї сентенції можна однозначно сказати, що в «грішника» О.Радзієвського є ідеальні наміри, які він, внаслідок об’єктивних і суб’єктивних обставин, на жаль, не може повною мірою реалізувати. Це, поза всяким сумнівом, його як людину, котра від природи і, очевидно, від виховання наділена високим почуттям відповідальності за свої слова і вчинки, неймовірно гнітить і що власне, на превеликий жаль, за версією автора цих рядків, позначилося на його здоров’ї. Пригадую, світлої пам’яті відомий мислитель і публіцист Василь Іванишин говорив: «Всі думають, що я такий мудрий і знаю, що буде завтра. Але я зовсім не мудріший від тих, хто так каже. Просто я дивлюся на українську дійсність із дзвіниці, а вони спостерігають за нею з підвалу. Ось і весь секрет моєї мудрості». Цілком очевидно, щоби об’єктивно оцінити діяльність міського голови за порівняно невеликий відтинок часу, треба дивитися на це з дзвіниці і бачити не тільки позитивні чи негативні факти, але й зуміти відстежити тенденції.
Зрештою, як влучно зазначив відомий публіцист Дмитро Донцов, окремі факти не мають особливого значення. Значимими є лише тенденції, які визначають напрям руху, орієнтують і змобілізовують на досягнення певних цілей.
Цілком очевидно, що й на діяльність О.Радзієвського треба дивитися не в розрізі фактів, яких є безліч – як позитивних, так і негативних – а саме в розрізі тенденцій. Тільки таким чином можна об’єктивно дати оцінку діяльності міського голови та його команди за порівняно невеликий відтинок часу.
Окремо взяті факти є суперечливі, але тенденції є переконливі. Абсолютно переконливим у контексті тенденцій є те, що міська влада буквально з перших днів керівництва О.Радзієвського повернула собі ті родові ознаки, якими наділила її природа. Міський голова однозначно дав усім зрозуміти: владу можна не любити, але поважати треба. Себто він блискавично реанімував такі поняття як відповідальність і послух, які були абсолютно знівельовані за часи попереднього правління. Такий стан влади, ставши тенденцією, є запорукою стабільності життєдіяльності будь-якого територіального утворення – Дрогобич це чи Київ або Нью-Йорк.
Відтак, аналізуючи діяльність міського голови та його команди за цей порівняно невеликий відтинок часу, варто, очевидно, орієнтуватися не на окремі факти, які є суперечливі, а на тенденції, які є промовисті. Ми, дрогобичани, маємо сьогодні передбачувану, послідовну, динамічну владу, котра спроможна дати містові поштовх для розвитку. Такий поштовх, незважаючи на численні негативи, сьогодні є, і це, поза всяким сумнівом, – заслуга міського голови Олексія Радзієвського.
– Олексію Васильовичу, рік тому ви визначили курс, яким має рухатися корабель на ймення «Дрогобич». Чи задоволений «капітан» тим, як пливе корабель, і, головне, які шанси в цієї посудини, яку ви прийняли зі значними пробоїнами, до завершення каденції дістатися заповітної гавані?
– Визначення стратегії розвитку будь-якого міста, в тому числі й Дрогобича, далеко непроста і неординарна справа. Прийняттю такого рішення передували численні зустрічі з різноманітними верствами громади – як за територіальною, соціальною, професійною та іншими ознаками. Це було головним моїм завданням і моєї команди під час передвиборчої кампанії. Адже, щоби, як ви сказали, визначити курс корабля, треба було знати думки і прагнення не окремих «стратегів», які всі розуми поїли, а якомога ширшого кола громади. А відтак, збалансувавши ці прагнення, приймати рішення щодо курсу. Ці зустрічі, як лакмусовий папірець, дали розуміння того, чого громада, яких рішень і дій чекає від майбутніх керівників міста. На перший план однозначно випливало питання створення комфортних умов проживання у мікрорайонах, окремих квартирах. Тобто спектр проблем, пов’язаних із діяльністю житлово-комунального господарства.
Проаналізувавши ситуацію щодо зазначених проблем, ми дійшли висновку, що їх неможливо розв’язати, не змінюючи нічого в системі функціонування «комуналки». Точніше, було розуміння того, що житлово-комунальне господарство потребує не те що суттєвих змін, а суцільної реорганізації. Тому, перебравши важелі правління містом, ми прийняли рішення щодо ліквідації домоуправ як соціально небезпечного явища. Як структур, які не те що не приносять ніякої користі громаді, але відверто шкодять її інтересам, які своїми цинічними відписками на звернення мешканців створюють у місті вибухову ситуацію.
Далеко не просто було реорганізувати цей механізм, про що точилися балачки не один рік. Але одне говорити, а зовсім інше – зробити це. Ми це зробили. Пройдено всі процедурні етапи. До речі, коли реорганізовували і, відповідно, вивчали фінансове господарство, побачили дуже багато серйозних зловживань з боку керівництва цими ліквідованими структурами. Вони встановлювали собі захмарні посадові оклади. Уявіть собі: на зарплату працівникам домоуправ використовувалося до 90 відсотків комунальних платежів. Це був явний перекос. Мешканці, відмовляючи собі в чомусь, платили за послуги, а вони майже всі ці кошти використовували собі, коханим, на зарплати. Посадові оклади цих керівників були вдвічі, а то й утричі більші ніж у міського голови. Скажіть, які послуги вони могли надати квартиронаймачам, якщо майже всі, заплачені ними кошти, проїдали? Це, знаєте, як у тому посланні запорізьких козаків турецькому султанові: який же ти в Бога лицар, коли голою задницею їжака не вб’єш?
Один із таких «лицарів», котрий керував структурним підрозділом у кількості 15 осіб, узагалі встановив «рекорд». Він призначив собі посадовий оклад розміром більше як сім тисяч гривень. А якщо додати сюди ще й преміальні, заохочувальні і т. ін., то чоловік отримував тисячу доларів на місяць і ніякі проблеми його не хвилювали.
Ми ліквідували це неподобство. На базі домоуправ створено житлово-експлуатаційне об’єднання з потужною ремонтною службою. Перед ними поставлено жорстке завдання: налагодити, максимально вдосконалити цю архіважливу галузь, зробити все для того, щоби дрогобичани почували себе на своїх вулицях, у домівках затишніше і комфортніше.
Другим важливим напрямком на тому етапі, який ми за рік пройшли, стала низка організаційних моментів. Наприклад, у ратуші на початок нашої каденції працювало близько двохсот чиновників. На наше тверде переконання, потреба в такій кількості була явно завищена. Була низка підрозділів, які дублювали один одного, а спитати за ті чи інші «гріхи» не було з кого. Це називається: у семи няньок дитя без ока. Відтак ми провели тридцятивідсоткове скорочення кадрів. Для того, щоби впорядкувати процес обслуговування громадян. Для того, щоби чиновник зрозумів, що він є найнятим громадою працівником. І щоби відповідно до цього розуміння він щоденно працював.
Не все вдалося зробити в цьому плані. Цей процес триває. Але перелом у свідомості керівного складу все-таки відбувся. Ми поступово повертаємо владу обличчям до людей і вимагаємо, щоби питання, які турбують громаду, вирішувалися на належному фаховому рівні.
Я не виключаю того, що в наступному році проведемо ще один етап скорочення штатів. І, можливо, тоді кількість працівників ратуші буде цілком достатньою для оперативного управління містом.
Третій важливий напрямок, на якому було зосереджено багато зусиль і енергії, передусім особисто міського голови, – залучення інвестицій із усіх можливих джерел: місцевих, з обласного, з державного бюджетів, а також інвестицій міжнародного характеру. Надзвичайно важко цього було досягти, коли бюджетний процес уже було запущено, коли Дрогобич унаслідок зрозумілих усім причин випав із поля зору ешелонів влади, як на державному, так і на обласному рівнях.
Але ми подолали ці труднощі. Хай не в тій мірі, на яку сподівалися, але все-таки інвестиційний клімат у Дрогобич повернувся. Місто вдалося включити у перелік територій, які братимуть участь у проведенні Євро-2012, зуміли «вибити» кошти на ремонт основних шляхопроводів міста, знайшли кошти для завершення багаторічного довгобуду – 5-тої школи тощо.
У 2012 році ми активно продовжимо цю практику – залучення інвестицій із усіх можливих джерел. Крізь призму пройденого за рік шляху і набутого досвіду ми чітко бачимо головні напрями своєї діяльності, і я думаю, що команда з ними впорається.
Ось так у загальних рисах я би охарактеризував цей період, відколи наша команда стала біля штурвала отого корабля, який називається «Дрогобич».
– Хтось із мислителів сказав, що злочинно ставити перед собою цілі, які нижчі від твоїх можливостей. У цьому плані вас важко запідозрити у гріху. Але ж, ставлячи перед собою максимально високі цілі, з огляду на непередбачуваність дій верховної влади та інші чинники, ви ризикуєте викликати на себе гнів виборців?
– Такий ризик, безумовно, є. Для того, щоби щось зробити за тих непростих умов, які є, керівник просто приречений приймати непопулярні рішення. Наприклад, ліквідація домоуправ, скорочення управлінського апарату міста далеко не у всіх викликали захоплення. Вони зачепили особистісні інтереси багатьох, але задля того, щоби не стало ще гірше як було, це конче треба було робити.
Вважаю, цей ризик є більш оправданий, ніж те, що було раніше: просто сидіти і нічого не робити задля громади. Дуже часто навіть помилка, допущена в роботі, є більш шляхетною, ніж нічогонероблення. Взагалі в бездіяльності благородства нема ніякого. Таке явище чи, точніше, таких «діячів» влучно охарактеризовано вустами нашого народу: ні в поле брати, ні вдома лишити.
Ми оголосили війну не тільки бездіяльності, безініціативності, безвідповідальності, але й таким соціально небезпечним явищам, як хабарництво, тіньова економіка і таке інше. Певна річ, така принципова позиція в багатьох викликає роздратування і неприязнь до влади. Але ми дали зрозуміти, що Дрогобич – наш рідний дім. Тут живуть наші батьки, діти, внуки і треба проявляти про них турботу, а не дбати тільки про самих себе.
Як можна було спокійно дивитися на те, що 80 відсотків бізнесу перебуває у тіні? Як можна було не реагувати на те, що до нашого приходу виплата зарплати в конвертах вважалася не відхиленням, а нормою? Розумію, що для бізнесу це не зовсім зручно – розраховуватися з працівниками за офіційними стандартами, але нам удалося підприємців переконати і переламати ситуацію.
А, скажімо, невиплата зарплати взагалі – це вже не відхилення, а злочин і гріх перед Господом Богом, перед власним сумлінням. І ми не маємо морального права спокійно дивитися на те, що, наприклад, такий флагман нашого міста як завод автомобільних кранів – підприємство, що знаходиться у приватній власності – уже декілька місяців не виплачує зарплату своїм працівникам. До честі керівника цього підприємства Миколи Барана, котрий адекватно відреагував на позицію міської влади з цього приводу, він зумів вирішити цю проблему. До числа таких грішників належать також ВАТ «Прикарпатбуд», яким керує генеральний директор чи генерал, як його називають, пан Михаць, та меблеве підприємство «Карпати» (так зване підприємство глухонімих), де працівники, інваліди з дитинства, вже чотири чи п’ять місяців не отримують зарплати. Таким чином ці люди, які й без того обділені долею, позбавлені можливості відчувати себе повноправними членами дрогобицької громади.
На який би ризик викликати на себе гнів ми не наражалися, але з такими явищами, які виходять за межі не те що права, але й Божих законів, ми боротимемося усіма доступними нам засобами.
– Олексію Васильовичу, аналогічні жорсткі заяви звучали з ваших уст і на предмет того, що виведете на чисту воду тих, хто за попередньої каденції розбазарював громадське майно та чинив інші неправедні речі. Вам забракло переконливих доказів чи, може, Радзієвський змилосердився і оголосив амністію?
– Ніякого милосердя до таких неподобств не може бути. На жаль, відповідно до вітчизняного законодавства, не все так просто і швидко робиться. Ми скерували відповідні подання у прокуратуру, міліцію і так далі. Вони працюють над цими питаннями, але на фінішну пряму ще не вийшли. Цей процес триває. Але моя позиція щодо зловживань посадовців є незмінною: винуватці за це мають бути покарані. Інакше нам ніколи не подолати цієї ганебної практики.
– Ви неперевершено вмієте робити з ворогів друзів. Скажіть, ви робите це щиро чи з розрахунку – щоби не заважали працювати?
– Дуже цікаве запитання… Розумієте, я пройшов дуже великий життєвий шлях… Особливо багато в цьому плані почерпнув, коли був народним депутатом. Резонно кажуть, вік живи – вік учись. Мені стали зрозумілі певні речі, над якими раніше особливо не замислювався.
Час воєн, час протистоянь, на моє тверде переконання, минув. Сьогодні настав час творення, час порозуміння, час уважного ставлення один до одного. Це розуміння дало мені можливість зробити декілька неординарних кроків. Я не ставив собі за мету зробити з ворога друга. Але в мене було велике бажання надати можливість людям ініціативним, які хочуть добра для громади, реалізувати їхні бажання на практиці. І тільки тому, знаючи, наприклад, ділові якості пана Лужецького, котрий є депутатом міської ради, хоч і він є депутатом від опозиційної політичної сили, я відкинув ці умовності і запропонував йому посаду директора Інституту розвитку міста. І вважаю, що зробив правильно. Тому що ця людина переконливо доводить, що щиро хоче працювати на благо нашого міста і громади. Чому я мав би не надати йому таку можливість?
Або якщо взяти, наприклад, ситуацію з моїм радником Вірою Іванівною Байсою. Чому я мав продовжувати протистояння і створювати таку ситуацію, щоби ми воювали один із одним? Ті часи минули. Ми повинні творити на благо громади. І Віра Іванівна, яка завжди була в самій гущі громади, в багатьох питаннях мені підказує. Гріх було не використати цей колосальний досвід спілкування з громадою, яким вона володіє, заради корисних цілей.
Узагалі сьогодні в результаті тих уроків, які я засвоїв, у мене нема войовничого ставлення до будь-кого – незалежно від політичної приналежності чи навіть від того, що хтось колись зіпсував мені настрій. Я відкрита людина, намагаюся бути демократичним і створювати умови для всіх, хто бажає творити добро. Ці вироблені внаслідок життєвого досвіду принципи Радзієвського-2 чи, якщо комусь так буде прийнятніше, Рад-зієвського-3 (маю на увазі ту арифметичну кількість разів, коли мені випадало керувати цим прекрасним містом) переросли в стійку тенденцію.
– У Конфуція є такий вислів: «Не стріляй по горобцях з гармати». Інколи, проте, буває, що ви нераціонально застосовуєте цю тяжку артилерію. Чи не означає це, що навіть Радзієвський, який володіє залізною витримкою і вовчим терпінням, змушений час од часу випустити пару?
– Бувають, на жаль, такі випадки, коли тебе дістають настільки, що мусиш відреагувати. Не треба забувати, що я теж жива людина, маю свої емоції, свій характер, свої переживання. Тому інколи буває, що не можу себе стримати. Кажуть, що навіть кінь, котрий має чотири ноги, не те що Радзієвський, котрий на двох, теж спотикається. Буває, від окремих політиків чи політиканів почуєш таке, що явно зашкалює, не вписується у жодні рамки не те що нормального співіснування, але й здорового глузду. Тому й доводиться реагувати. Але у принципі, ще раз повторюю, я відкрита людина для співпраці з тими, хто прагне добра нашій громаді. Можливо, для тих, хто мислить і бачить себе лише в епіцентрі вузькопартійних інтересів, я є незрозумілою людиною. Поза тим, висловлюючись фігурально, у гнізді Радзієвського завжди знайдеться місце навіть тим горобцям, по яких я мав необачність стріляти з гармати.
І ще одне. Хочу сказати, що в тих цивілізованих містах і державах, де мені довелося побувати, і зокрема востаннє у Страсбурзі, де я як постійний представник брав участь у Конгресі місцевих і регіональних влад Європарламенту, панують зовсім інші параметри громадянського співжиття, які визначають правила поведінки і людські взаємини. Безумовно, вони поважають Закон, вони слухаються, бо, зрештою, послух є однією з визначальних християнських чеснот. Як кажуть пастирі, будеш слухатися своїх батька і матір, свого начальника, свого президента, і в тебе все буде гаразд.
Одне слово, в тих цивілізаціях, де я побував, існують свободи, але є жорсткі вимоги до кожного члена суспільства. Але навіть близько нема такого свавілля, яке дозволяють собі окремі політикани, у тому числі нашого міста. Особливо це дратує у тих випадках, коли знає, що має рації, але боїться це визнати і продовжує городити огорожу на слизькім.
– Які ще, так би мовити, відкриття, окрім того, про що вже сказали, ви зробили для себе під час перебування у Страсбурзі?
– У тому світі, не тільки в Страсбурзі, діють зовсім інші стандарти. Життя окремо взятої людини знаходиться в епіцентрі всіх без винятку владних структур, котрі найняті громадою задля здійснення функції забезпечення повноцінного життя громади. Цій меті підпорядковано весь комплекс дій влади, тому що, повторюю, життя окремо взятої людини є для них найбільшою цінністю.
А чи все ми робимо в нашому Дрогобичі, щоби наблизитися до цих стандартів? Ось де незоране поле для нашої діяльності. Якщо будемо щиро прагнути цього, тоді й місто ставатиме охайнішим, затишнішим і привабливішим для наших гостей, які приїжджають сюди з надією, але, на жаль, часто покидають його з розчаруванням. Не можна випускати з такими негативними почуттями наших гостей, особливо, якщо вони володіють фінансовими можливостями і за інших обставин охоче інвестували б у розвиток нашого міста серйозні капіталовкладення. Отож вихід один – створювати такі обставини.
– З перших днів свого правління ви зуміли знайти порозуміння із депутатським корпусом. Але раптом на одному із сесійних засідань, яке розглядало приватизаційні питання, трапилося таке, що засідання не могло дійти консенсусу майже два тижні. Чи не означає це, що Радзієвський втратив контроль над діяльністю представницької влади?
– Під час цього засідання я перебував на лікарняному. Окремі депутати повели сесію в тому напрямку, що вона затягнулася в часі. Думаю, це прикре непорозуміння. Адже ми з самого початку нашої діяльності відмовилися від такої ганебної практики, коли якесь дріб’язкове питання могло розглядатися на сесійних засіданнях місяцями. Депутати повинні рахуватися з інтересами громади. Це головне їхнє покликання. І відповідно до цього покликання мають працювати динамічно, як ми це завжди робили. Протягом дня розглядали 50 чи 60 життєво важливих для життєдіяльності громади питань. І я вважаю, що це було і буде нормою. Коли приймаються абсолютно обґрунтовані рішення, а наступного дня, засукавши рукави, беремося за виконання цих рішень. Така модель роботи є для мене прийнятною і, очевидно, зрозумілою для громади.
– Олексію Васильовичу, як відомо, у вас нещодавно, на жаль, виникли проблеми зі здоров’ям. Однак, не завершивши до кінця лікування, ви поспішили на роботу. Як ми в нашому Дрогобичі можемо запровадити високі цивілізаційні стандарти щодо цінності життя окремо взятої людини, коли сам міський голова себе не береже?
– Так не можна казати, що я себе не бережу. Але обставини змушують мене працювати в такому режимі. Справа в тім, що зараз ми знаходимося на такому етапі розвитку, що треба постійно тримати руку на пульсі. Поза тим, я намагаюся дотримуватися рекомендацій лікарів і сподіваюся, що зі здоров’ям окремо взятої людини, якою є скромна персона Радзієвського, все буде добре.
– Ви торкнулися такої християнської чесноти як послух, яка, за великим рахунком, є фундаментом для творення, про яке ви теж говорили. Очевидно, ніхто інший як церква може бути вашим надійним союзником у культивуванні першого і досягненні другого?
– Безумовно. У нашому місті є багато конфесій, але Господь Бог один для всіх. Діяльність кожної конфесії сприймаю як належне. Щиро кажучи, у мене є бажання допомагати кожній із них у здійсненні дуже важливої місії. Не тільки тому, що вони допомагають у здійсненні моєї місії як міського голови, а передусім тому, що, долаючи наслідки ери безбожництва, які завдали незміренно великої шкоди і лиха нашій нації, закладають у наші серця духовні підвалини, без яких немислимі будь-які перетворення, будь-які досягнення на шляху вдосконалення життєдіяльності і взаємин усього людства, української нації і дрогобицької громади.
На жаль, як міський голова за теперішніх обставин далеко не все можу зробити, щоби допомогти тій чи іншій церкві в здійсненні її місії. Тому щиро вдячний їм за терпіння, яке теж є однією з наріжних християнських цінностей. Так само вдячний я за прояв розуміння і терпіння нашим шановним освітянам, медикам і працівникам культури, які, внаслідок «обрізання» фінансових можливостей місцевому самоврядуванню, яке сталося після ухвалення Держбюджету-2011, потрапили в скрутне фінансове становище. Внаслідок виключно об’єктивних причин у нашої команди не було жодних можливостей виправити ситуацію. Тому ми звернулися до керівників і колективів цих галузей із проханням потерпіти рік, максимум півтора. Щоб дали можливість нашій команді знайти вихід із цієї непростої ситуації. Я упевнений, що ми цей вихід знайдемо і забезпечимо цим стратегічним гуманітарним галузям належні умови життєдіяльності і перспективи для розвитку. Ще раз щиро дякую нашим гуманітаріям за розуміння і терпіння.
– Для того, щоби корабель на ймення «Дрогобич» дістався заповітної гавані, не все, вочевидь, залежить тільки від «капітана», але великою мірою від усієї команди. Чи цілком покладаєтеся сьогодні, Олексію Васильовичу, на свою команду, передусім на тих, хто обіймає посади у вищому і середньому ешелонах?
– Згідний. Цей фактор безпосередньо впливає на досягнення поставлених цілей. Сьогодні може дати результат тільки командна гра. Ми фактично відкрили нову сторінку в організації керівництва містом, здійснили перші реформи, без яких неможливий був поступ. Цього без своєї команди, про яку хто б сьогодні що не говорив, я би не зробив. Це є очевидний факт, так само як є фактом те, що ці перетворення дали імпульс для розвитку.
Тепер головне втримати «корабель» у цьому фарватері, на цій ватерлінії. Я намагаюся створити обстановку високої вимогливості до кожного підлеглого. Для мене результативність їхньої роботи означає здатність працювати в жорстких умовах, здатність покласти на вівтар цієї державної роботи все – інтелектуальні можливості, своє здоров’я. Відверто скажу, що є певні проблеми на цьому «кораблі». Я самокритично оцінюю ситуацію і бачу, де треба здійснити відповідні організаційні втручання, зробити, так би мовити, ін’єкції задля того, щоби процес оздоровлення взаємин і співпраці між владою і громадою набув незворотного характеру.
Петро Мацан, газета “Галицька зоря”
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень