Сьогодні спілкуємося з волонтеркою Галиною Шиманською-Карп`юк, котра в музеї Біласа у Трускавці спільно з однодумцями робить колосальну роботу.
Маскувальні сітки, балаклави, футболки, аптечки, ноші, постійна комунікація з нашими захисниками – про зроблене можна говорити годинами. Але ми зосередимося не на банальних темах плетіння сіток, пошиття футболок, балаклав, закупівлі та доставки тканин, берців, бронежилетів і т.д. Тема нашої розмови – зміни в суспільстві, які необхідні для якісного перезавантаження України в поствоєнний період після нашої Перемоги.
– Пані Галино, в активному громадському житті та у волонтерстві Ви вже дуже давно – практично з початків незалежності України. Вам випала честь піднімати синьо-жовтий стяг над Трускавецькою міською радою, Ви були депутаткою міськради кількох скликань, учасницею Помаранчевої революції та Революції Гідності, волонтерите і тепер. Як з висоти часу оцінюєте Ваш політично-громадсько-волонтерський шлях? Чи не важко весь час робити щось для людей?
– Скільки людей – стільки думок, і не буває таких людей, які б все робили ідеально, все робили правильно. Хоча на складні питання простих відповідей не буває, але у мене все просто – якщо я отримала належне національне виховання у сім`ї, то так воно для мене і залишилося великою цінністю, на яку я орієнтуюся.
Я не люблю пафосних фраз типу «робити для людей». І не буду перераховувати, що саме я зробила для людей.
Ніхто не бажає собі гіршого, тож навіть якщо виходити чисто зі «шкурного інтересу», особисто в мене він полягає в тому, що я хочу жити в нормальній державі, у нормальному суспільстві, у нормальному місті. І тому намагаюся робити бодай щось, щоб навколо було краще. Зробіть порядок не тільки у власній квартирі, а у під’їзді, будинку, на прибудинковій території, на 2 метри за огорожею власного будинку – і буде краще і в місті, і в країні. Це те, що може зробити кожен. А ще є те, що має робити влада.
А цього можна досягти лише тоді, коли, нарешті, будуть втілені довгоочікувані реформи, і побудуємо державу, що відповідатиме європейським цінностям, де закон один для всіх, і покарання злочинців невідворотне. Хто має це зробити? МИ! Насамперед маємо відповідально вибирати владу на всіх рівнях. Включити на всю потужність критичне мислення, судити кандидатів не за солодкими обіцянками, а докладно вивчати чим займалися, яким ідеалам служили, чи були соціально відповідальними. А після виборів не переставати владу контролювати, критикувати, а якщо потрібно, то й протестувати, вимагати виконання передвиборчих обіцянок.
Зараз тисячі українців жертвують своїм життям і здоров’ям на фронті. Багато з них не побачать Перемоги, не будуть насолоджуватися процвітанням України. Маємо пам’ятати про них. Не зрадити тих ідеалів, що вивели нас на Майдани, заради яких мільйони свідомих громадян не завагалися піднятися на нерівну боротьбу проти чергової московської навали.
Має бути розуміння, що кожен з нас має чимось поступитися заради загального добра.
Дуже багато наших людей побувало в Європі, і вони кажуть: «Ой, як там класно!». Просте питання – а хто їм це зробив? Хто зробив шведам Швецію? Шведи собі самі збудували державу. І ми будемо мати те, що зробимо…
– А хто нам не дає так зробити?
– Нам ніхто не «не дає». Якоюсь мірою ми є жертви радянського режиму. У нас витравили, свідомо винищили тих людей, які були патріотами, елітою нації. Ті ж меценати – Терещенки, Ханенки, Симиренки. Вони відривали від себе зроблене своїм розумом, працею, талантом і віддавали, жертвували заради добра народу. Сьогодні маємо мультимільйонерів. Чи багато серед них меценатів? Хто з них, окрім Петра Порошенка, потужно допомагає армії?
Ми з совка, і от люди з совка вийшли та й дорвалися до безплатного. Тоді й пішло – один наперед другого: хто більшу хату збудує, хто ліпшу машину купить, хто більше землі захопить.
– Тож який рецепт на це все?
– Це має виховуватися роками, бо за день, місяць чи навіть рік великого прогресу не буде.
Маємо брати приклад з того, де нам подобається. Маємо цікавитися як іншим, наприклад, в тій же Польщі, Швеції, вдалося цього досягти.
Чи є там люди, які можуть дозволити собі не заплатити податок? Я думаю, що ні. Адже там так збудована держава, що не заплатити податок – це один з найстрашніших злочинів. У нас, на жаль, поки що найпопулярнішою є думка «як би то так зробити, щоби не заплатити?». Але в той же час я хочу дорогу без ям, хочу достойну медицину, хочу якісну освіту для дітей. А на це все нам треба скинутися податками.
Хотілося б, щоб у нас після війни через засоби масової інформації велася просвітницька робота як працюють державні інституції, щоб люди розуміли, що за все безплатне треба платити. Багато людей не цікавиться тим, не розуміють, що дотримання закону кожним з нас є гарантією нашого добробуту. Ну і закон має запрацювати!
Тож хочеться вірити, що суспільство зміниться, і ті люди, які жертвували життям, здоров`ям, сім`ї тих людей вже не захочуть повернутися до старого. Бо заплачена надто висока ціна…
– За 30 років незалежності виросло покоління, яке вже не пам`ятає совка. Чому ж ми досі тупцюємо на місці і зміни проходять так повільно? Які, на Вашу думку, плюси та мінуси цих 30 років нашої державності?
– Великий плюс – це час, адже відійшло чи відходить совкове покоління, і це природній процес. Маємо покоління дорослих людей, які народилися та зросли при незалежній Україні. Часто вони навіть не знають хто такий ленін, і це тішить.
Я не думаю, що ми тупцюємо на місці. Ми перебуваємо у процесі розвитку держави. Найбільшою цінністю нашого народу є прагнення до Свободи, яке, хочу вірити, жодній владі не дасть створити тиранію
30 років – ніби й багато як для людського життя, але для держави це мізерний термін. Є проблеми росту, і над ними треба працювати.
З`явилося нове покоління активних людей, у тому числі і політиків, активістів, митців, громадських діячів.
Проте є і ті, що живуть, так би мовити, «для себе»: кудись поїхати, піти на концерт Винника чи Лободи, подивитися «95 квартал», де гумор, що принижує людську і національну гідність. А щоб щось творити – треба докладати зусиль.
Я думаю, що та страшна трагедія, яка зараз з нами відбувається, війна, сприятиме тому, що відбудеться переоцінка цінностей. Не у всіх, звичайно, бо є люди, які не зміняться, є ті, в кого мозок просякнутий пропагандою, і вони приїжджають сюди і розказують, що тут «нацики». Вони не поїхали в росію, приїхали сюди і тут шукають ворогів. І таке є теж…
– Ви виховували людей власним прикладом. Але зміни не такі, як нам хотілося б. Може щось громадські діячі, волонтери робили не так? Може треба було жорсткіше діяти?
– Я не вважаю, що я когось виховувала чи виховую. Я просто живу так, як вмію і як мені підказує совість, живу як звичайна людина, бо я нею і є. Але я не сприймаю розмов про розчарування – от, мовляв, була Помаранчева революція, розчарувалися, потім Революція Гідності, знову розчарувалися. Я ж сприймаю це як історичний процес. Не може бути так, що вчора був Янукович з усім тим лайном, а потім хтось переключив вимикач, і вже стало ідеально. Це процес. Ми йдемо крок за кроком до того, щоб збудувати цю нормальну країну, якої ми хочемо. І дуже багато залежить саме від нас.
Щодо волонтерства, то я не знаю, як можна зараз сидіти в хаті і у вус не дути. Мені здається, що більшість людей все-таки задіяні: одні гроші перераховують, інші мають родичів на фронті і допомагають конкретно їм, інші шукають однодумців і допомагають руками, працею. А хто цього не робить, то я їх і судити не хочу. Мені просто їх шкода. Бо коли люди просто сидять і чекають чогось, то вони реально нещасні. Не треба просто чекати, треба робити хоч щось, щоб час Перемоги прийшов якнайшвидше.
– Останні дні й тижні в інфопросторі аж кишить «наїздами» на волонтерів, дискредитацією волонтерського руху. Там гуманітарку розкрадають, там схеми організовані, там ще щось. Як Ви як волонтер реагуєте на такі новини?
– Часто від обивателя доводиться чути таку фразу: «Та всі вони крадуть!». Йде маніпуляція узагальненням – всі: влада, керівники, депутати, генерали, волонтери тощо. Тоді я запитую: «Хто конкретно? Що саме він вкрав?» Не можна розкидатися словами безпідставно, просто так.
Давайте розберемося – хто саме звинувачує волонтерів? Влада, правоохоронні органи. Заводяться справи, ЗМІ роздмухують тему, твориться картинка.
Так, є люди не доброчесні. То є факт. І буває, що волонтерством просто прикриваються. Маємо приклад з Портновим, син якого «записався» у волонтери і виїхав за кордон. Є люди, які наживаються, прикриваючись волонтерством. Але має працювати презумпція невинності. Якщо хтось винен – нехай згідно закону буде проведене чесне розслідування і дана їм та їхнім діям належна оцінка.
Але коли я бачу, як депутатка Мар`яна Безугла, пише, вибачте за жаргон, «тєлєгу» в СБУ на волонтерів – людей бездоганної репутації – на Дану Ярову, на Мирослава Гая…, на людей, які заслужили повагу в суспільстві, ну то треба давати оцінку таким звинуваченням.
Можливо, таким чином влада хоче відвернути увагу від інших тем? Чому ми нічого не чули про Наумова? Заступник голови СБУ з питань внутрішньої безпеки драпанув у Сербію, і я особисто не чула якої-небудь реакції від влади, якогось пояснення. Подоляк виступає щодня, але про це у нього – мовчок. Тож виникає питання – чому про прямих зрадників держави, які займали дуже високі посади, нічого, а про волонтерів мало не щодня? До кожного можна причепитися…
Хотілося б, щоб порядок наводився. Якщо люди зловживають – нехай відповідають. Чудесний приклад – Запоріжжя, про яке в соцмережах давним-давно гуляла інформація про розкрадання гуманітарної допомоги тамтешніми посадовцями, і то в колосальних масштабах. Але чомусь ті чиновники не відсторонені від посад, розслідування не проводиться, все спускається на гальмах. Сподіваюся, що люди не дозволять, аби це просто так зійшло їм з рук.
А разом з тим кожен день читаємо чи чуємо про продаж машин. А це ж не просто завезти машини, хтось їх мусів купити, треба було їх доставити. А люди, які самі нічого не роблять, або, що гірше – заважають, як згадувана вище Мар`яна Безугла, потім ще й кидають звинувачення проти волонтерів.
Тож коли задають питання до влади, я завжди собі думаю: це питання – до виборців! Ми їх вибрали, так працювало наше критичне мислення. На хайпі обирали «слуг» народу, тож маємо те, що маємо.
Хотілося б, щоб люди були більш зрілі, і коли прийдуть наступні вибори, то щоб розуміли чому і як вони голосують, що ті депутати, інші високопосадовці робитимуть, коли прийдуть до влади. Інакше нормальної держави не буде.
– Приземлимося на наш трускавецький рівень. Один в полі не воїн, і Ви – не одна, а частинка великої волонтерської спільноти Трускавця, зокрема волонтерської ініціативи музею Біласа. Розкажіть трохи про цю команду.
– З самого початку війни тут був вулик. У людей була правильна реакція, хоча тоді, 24 лютого, дійсно було дуже страшно, і ніхто не знав, що буде завтра-післязавтра. Була реальна загроза, що міг бути захоплений Київ, і навіть страшно уявити, як могли розвиватися події, якби не Божа ласка.
Тут працювало дуже багато людей, потім ця кількість скоротилася, частина повиїжджала, хтось повернувся додому.
В нас є такі люди – внутрішньо переміщені особи – які сюди ходять як на роботу, які працюють тут з ранку до вечора. Дуже цікаві долі цих людей. Їм великий респект!
Друга частина нашої «музейної» волонтерської спільноти – це місцеві. Дуже багато роблять музейні працівники. Олена Білас-Березова, директорка музею – вона просто молодець! Практично все тримається на таких людях як пані Олена. Я приходжу «на готове», а вона ж це все організувала. Машинки швейні треба було знайти, тканину якісну достати, матеріали, нитки, їздити, шукати, підтягувати людей, в тому числі за кордоном, щоб пересилали і берці, і бронежилети…
Нам тут дуже добре всім разом – прийдеш, попрацюєш, і знаєш, що ти день прожив недаремно.
Маленькими кроками робляться великі справи. Ми пошили десь приблизно 8 тисяч балаклав (кожна десь біля 100 гривень коштує), тож якщо перевести це в кошти, виходить значна сума. А скільки маскувальних сіток! Вони дуже пригодилися, хлопці оцінюють їх надзвичайно високо. І саме це нам важливо.
Ми не лише матеріально підтримуємо армію. В кожній балаклаві, в кожній футболці, в кожній аптечці – частинка людської енергії. Дівчата з Харкова робили маскувальні сітки і цілували їх. То я думаю, що та енергія передається нашим хлопцям, і коли вони приходять до нас, а в них сльози на очах, то розумієш, що робиш не просто матеріальну річ, що це не просто футболка чи балаклава, а щось значно більше, важливіше.
Ніхто не сумнівається в тому, що ми переможемо. І ця віра нас тримає й окрилює. А всім нам бажаю бути учасниками того процесу, учасниками нашої Перемоги!
Спілкувався Володимир Ключак
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень