Учителька Софія Михайлівна не вірила своїм очам. Її охопив страх, по тілу пробігли неприємні мурашки. Вона ще і ще раз вчитувалася у рядки твору “Утвердження благородного почуття людяності в романі “Правда і кривда” Михайла Стельмаха”, що їх написав одинадцятикласник Микола Кучер: “В романі відбито одну з найважливіших сторін в історії українського народу – це споконвічне рабство та боротьба його за правду і визволення”.
Господи, та це кримінал… Звідки це в нього? – пекла, свердлила мо зок думка, і не знаходила відповіді. І тут же, без довгих вагань на полях зошита червоним чорнилом вивела: “Це страшно!”. А в кінці твору зробила рішучий політичний висновок, що прозвучало як вирок для твору, для його автора: “Тему не розкрито. Треба показати ті сторони роману, в яких утверджується гуманізм радянських людей”, і поставила оцінку “три”, хоча завжди отримував “п’ятірки”, бо писав грамотно, без синтаксичних, морфологічних, стилістичних помилок. А для себе цим резюме вчителька зробила надійну страховку, заслін від критичних стріл партбюро за “упущення” у вихованні учнів, для другого відділу (служба КДБ – прим. авт.) – підтвердила свою вірність ленінським ідеям. Це був 1965 рік – перший рік репресій шестидесятників.
Чи здогадувалася вона, звідки це у 17-річного хлопця? Певно, що ні. А Микола уже зі самого дитинства, як материнське молоко, всотував у свою душу ті слова правди від свого дідуся Леона, ще австрійського вояка, чого не чув у школі – “То кажеш, що совіти вічні. Гадаю, що ні. Я довго жив при Австрії, а в один день пробудився – а Австрії нема. Так буде і з комуною”.
Чи могла ця вчителька знати, що ті 15 – 17-річні гірські хлопчаки з села Ріпне на Івано-Франківщині з великим захопленням слухали хоч гірку, але правдиву науку свого вчителя, класного керівника Михайла Озерного про розправу царя Петра над мазепинцями, про голод в Україні, повстанський рух, про утиски української мови…
Якось вчитель сказав: “Візьміть чисті зошити, я вам продиктую двадцять правил українця”. І Микола, разом з іншими учнями старанно виводив: “Краще вмерти у своїй вірі, ніж прийняти чужу віру…; Будь гідним виконувати заповіти великих діячів свого народу…”. Правила Михайла Озерного, звичайно, тісно перепліталися із “Заповітами українського націоналіста”. Чи знав пан Михайло, що його чекає в радянській системі за таке виховання? Знав, бо у 1966 році на суді він не зрікся своїх, як йому приписали, “націоналістичних” переконань, за що отримав шість років каторги. Знав і Микола, що ступив на заборонену стежину духовного відродження, свідомого національного опору… Коли органи держбезпеки шукали ті зошити з “Правилами…”, він заховав свій під стріху у дідуся в стодолі. Цей зошит як реліквію, як пам’ятку зберіг дотепер, Як зберіг у душі слова, що “…найбільшим злочином є шкодити рідному народові”.
Пан Микола цих “Правил…” свято дотримується все своє життя. І де б йому не довелося навчатися: у педагогічному музичному училищі, інституті культури, Вищій профспілковій школі; де б не працював: директором палацу культури “Мир” у Трускавці, старшим інспектором місцевої курортної ради, спеціалістом служби з надзвичайних ситуацій та архіваріусом при міській раді – трудився чесно, з повною віддачею, наводив порядок там, де його роками не було. Він вміє дотримуватися слова, бути вірним тій ідеї, яку обрав з юних літ.
Так, Микола Кучер – звичайна людина. Але його життя наповнене багатим, цікавим і повчальним змістом. Взяти б хоча його захоплення збиранням автографів знаменитих людей. Є їх у нього понад 360. І розповідь про кожен з них могла б бути захоплюючою, цікавою оповідкою з його життя.
У пана Миколи є 33 фотографії космонавтів з їх автографами, їхні книги. Через листування зав’язав знайомство з космонавтом Георгієм Береговим. Цей подарував нашому краянину свою книгу з дарчим підписом. Коли у 1983 році Микола Кучер перебував на курсах у Москві, Береговий запросив його відвідати “Зоряне містечко”, чим гість з України радо скористався. Тут пан Микола на свою напасть сфотографувався на фоні пам’ятника Юрію Гагаріну і світлину цю листом вислав додому. І тут сталося те, чого Микола зовсім не сподівався. Його мама підняла страшну веремію:
– Людоньки! – зверталася вона до рідних, – Микола зійшов з розуму. Він хоче летіти бо Бога, пішов у космонавти. Шліть телеграму, ней не займається дурницями, а їде додому, бо дитина лишиться сиротою… Найміть Службу в церквах…
Приїхавши в село, було і сліз, і втіхи, і жартів.
Має пан Микола відвагу, почуття такту, вміє бути якось по особливому привітним, бо не кожен наважиться підійти до знаменитої людини і викликати в неї прихильність, довіру, попросити автограф. А йому це вдавалося легко, як, наприклад з космонавтами екіпажу “Союз – Аполлон” – Леоновим, Кубасовим, Слейтеном, Брантом, Стаффордом, які зустрілися з ним і дали свою фотокартку з підписами. Було це у Ленінграді у 1986 році на крейсері “Аврора”.
Не полінувався пан Микола поїхати на Дон у станицю “Вишенскую” до автора “Тихого Дону”. Михайло Шолохов радо зустрів нашого невтомного горянина, розпитав, звідки той родом, як живеться в Карпатах, подарував книгу, фото з автографом. Такий же шлях подолав у Махачкалу, щоб зустрітися з відомим письменником Дагестану Расулом Гамзатовим.
Микола Васильович гордиться своїм знайомством з видатними українськими письменниками Борисом Антоненком-Давидовичем, Олесем Гончарем, Олесем Бердником, композитором Володимиром Івасюком, якого знав особисто. З автором роману “За ширмою” підтримував дружні зв’язки, вів з ним переписку і має від нього майже тридцять листів. Перебуваючи у Антоненка-Давидовича в гостях, пан Микола попросив познайомити його з Олесем Гончарем. І ця зустріч відбулася 10 січня 1972 року. Гончар цікавився, чи збереглися ще на Прикарпатті Різдвяні традиції, храми, українські пісні. А пан Микола вгостив шановного господаря різдвяною кутею. На закінчення розмови письменник спитав: “Що би вам подарувати на згадку?”. “Собор” – відразу сказав гість. Цей знайшов у своїй книгозбірні заборонений роман і зробив напис: “Кучерові Миколаю Васильовичу з побажанням добра. З Новорічним привітом від автора. 10.1.72. Олесь Гончар”.
Не обмине пан Микола нагоди похвалитися, що є в нього автографи від всесвітньовідомих людей Папи Івана-Павла ІІ, королеви Великобританії Єлизавети… Напевне читачів зацікавить, звідки це в нього. Від Папи отримав автограф через його секретаря, архиєпископа Станіслава Дзівіша. А від королеви Англії автограф допоміг отримати внук Раймонда Яроша, який у 2003 році відвідав Трускавець, коли на приміщенні музею М.Біласа ставили меморіальну дошку.
І, звичайно, Микола Кучер не був би справжнім карпатським верховинцем, якби не був завзятим, витривалим, наполегливим, про що власне й мовилося. Добрим підтвердженням цьому є й такий, здавалося б, простий факт. Попри своє захоплення автографами, він ще є пристрасним мандрівником, фотолюбителем. З апаратом обходив усі Карпатські верхи і доли. Якось в одному селі його увагу привернув віковий дуб, на вершку якого гніздилися лелеки. Весь день він чатував, аби відзняти пташину сім’ю. І вийшов цікавий триптих: як збирається в гнізді вся лелеча сім’я, як піднімаються в небо молоді птахи; як покидає гніздо останній бузько.
Та був у пана Миколи і дуже відповідальний період, коли прийшов час складати серйозний іспит на витривалість своїх ідейних переконань, на вірність принципам, які засіяв у його душу класний керівник Михайло Озерний. Скажемо відразу – витримав цей іспит Микола Кучер на відмінно. Лиш піднявся “Рух”, як він стає не лише його прихильником, але й активним його членом. Та побачивши, як “вірні друзі” зраджують Чорновола, переходить у більш надійну, цілеспрямовану політичну силу, яку очолила Юлія Тимошенко – ВО “Батьківщину”. У березні 2001 року, коли Юлю вперше незаконно посадили в тюрму, він вступає в міську організацію цієї партії. На перших порах їх було семеро однодумців. Пан Микола чесно, з притаманним йому завзяттям, виконував доручення організації. Якийсь час навіть був її очільником. Та за станом здоров’я зняв з себе ці обов’язки, але від жодних доручень не відмовлявся, виконував їх дуже ретельно. І тут трапилося непередбачуване – пан Микола прямо з роботи потрапляє в реанімацію кардіологічного відділення Дрогобицької міської лікарні, а звідси до Львова. Справа була дуже серйозна, та хворий, заспокоюючи інших, ще й жартував: мовляв, тепер стану космонавтом напевне. Та дружині, усій родині було не до жартів. Його могла врятувати складна операція, на яку потрібні були чималі кошти. І тут на допомогу прийшли добрі і щедрі люди. Одним із перших таких доброчинців був тодішній міський голова Лев Грицак.
– Справді, я вже приготувався вмирати. Та Господь подав мені вчасну допомогу в особі Грицака та хірурга Аверчука і я немов на світ народився. Доки жити буду, дякуватиму Богу за їх ласку, – говорить Микола Кучер. Після видужання він ще працював, виконував навіть партійне доручення – був спостерігачем на виборах у 2010 році на дільниці у другій школі. Уже півроку, як пан Микола полишив свою останню роботу, не підтримує зв’язку і з організацією. Власне, ці зв’язки не він розірвав, а самі нинішні очільники організації стали якісь байдужі до його долі, до його проблем. Ніхто й словом не згадав про його десятилітнє членство в “Батьківщині”. Навіть словом не привітали з днем св. Миколая і 65-річчям, яке відзначив 16 грудня цього року.
– Від душі вам кажу, на нікого не тримаю зла. Ні від кого з партійців мені не потрібна ніяка допомога. У цей передріздвяний піст звертаюся до всіх, кого може образив – нехай мені вибачать. Бажаю усім ласки Божої, аби були здорові та щасливі, – щиро від серця говорить пан Микола.
Можна було б поставити на цьому крапку. Але в його словах ми відчули жаль. Глибокий жаль, бо й справді йому нічого не треба, хібо що, як каже, здоров’я, але кілька слів уваги йому б не завадили. На жаль, в міській організації ВО “Батьківщина” напевно більше переймаються меркантильними інтересами, ніж увагою до свого відданого партійця. Маємо право так сказати, бо хто відвідав у ці дні його помешкання, той обов’язково звернув увагу, що він залишився вірним лідерові об’єднання Юлії Тимошенко, портрет якої не знімає, як і портрет В’ячеслава Чорновола, чим стверджує – духовного зв’язку з національною ідеєю, яку вони уособлюють, він не розірвав і розривати не збирається.
То хто ж такий Микола Кучер? – цікавимося у знаної у Трускавці людини, Заслуженого працівника освіти В’ячеслава Умнова, життєві дороги яких не раз пересікалися і сходилися.
– Пан Микола – це людина твердих переконань, принципів і незламної вірності, у якої можна повчитися цілеспрямованості, щирої любові до свого карпатського краю, до батьківської віри і України. Це людина, духовний світ якої такий багатий, цікавий, красивий і незвичайний, яким захоплюєшся, дивуєшся, дихаєш і цьому немає спину.
До речі, нещодавно пану Миколі присвоєно звання полковника Українського козацтва і нагороджено орденом Богдана Хмельницького І ступеня. А ще ми дізналися, бо пан Микола скромно промовчав, що він нагороджений за заслуги перед державою почесною відзнакою “Хрест Звитяги”, з чим ми його і вітаємо.
Андрій Говіщак, газета «Франкова криниця Підгір’я»
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень