В дискусії народжується істина. Проте тільки в тому випадку, коли дискутують між собою розумні люди і розмовляють, слухаючи один одного, а не лише сам себе. На жаль, багато політиків до цього ще не доросли, тому і маємо ще так багато до роботи. І не лише в житті політичному, соціально-економічному чи культурному. Як не парадоксально про це говорити на двадцятому році нашої незалежності, та Україна ще не має єдиної офіційної, а водночас і правдивої та доступної історії. А історія ж задає вектор розвитку нації.
Коли поляків запитують про символіку їхнього герба – білого орла, то кожен, від малого до старого, розповість єдину версію, про те, як заснув король і як була збудована перша столиця Польщі – Гнєзно, подібно свої національні символи трактують і інші європейські народи, наші сусіди. Натомість у нас стосовно нашого малого герба – Тризуба – безліч трактувань. Чи не кожен, хто цікавиться питаннями історії та має можливість видавати книги, робить це. Натомість як історик за фахом можу стверджувати – остаточне слово повинно бути за істориками-професіоналами, фаховими науковцями, які свої дослідження базують на дослідженнях писемних, речових та інших пам’яток, які займаються своєю справою ПРОФЕСІЙНО, а не по-аматорськи.
Не так давно ми вміщували інтерв’ю з відомим істориком Раїсою Іванченко, як знову маємо гостя-історика. Сьогодні про історію та псевдоісторію, а також про походження нашого тризуба, про мучеництво святого Климентія на наших землях, про різні історичні школи України і, врешті-решт, про наш Трускавець, розмовляємо з п. Георгієм Шаповаловим, вихованцем дніпропетровської історичної школи і одним із засновників запорізької історичної школи, професором кафедри українознавства Запорізького Національного технічного університету, доктором історичних наук та багаторічним керівником Запорізького краєзнавчого музею на Хортиці, автором багатьох наукових праць. Зазначимо, що пан Георгій в липні перебував на відпочинку в Трускавці, а наша розмова відбувалася в санаторії “Карпати” за участі двох заступників генерального директора санаторію – Володимира Кушніра та Івана Скибака. Нижчевикладене інтерв’ю дещо стилізоване, в авторській обробці, оскільки читачами його в першу чергу будуть не науковці-історики, а звичайні пересічні наші співгромадяни, а наша мета – популяризувати історію, щоб вона ставала цікава, доступна, будила національну самосвідомість та гордість і український дух.
Оскільки пан Георгій прийшов до нас із подарунком – книгою “Походження українського тризуба, або Як поєдналися якір і хрест”, то і розпочинаємо нашу розмову з цієї тематики – звідки походить наш герб.
– Пане Георгію, проблема походження тризуба, що він зображає, напевно, не є новою…
– Відомий російський історик М. М. Карамзін у своїй «Історії держави Російської» першим назвав знак, зображений па монетах давньокиївських князів, «тризубом». Дослідники цього знаку Я. Волошинський, Ф. Жиль, А. Тільзеус фон Пільпау вбачали у ньому зображення корогви, а нумізмати XIX ст. А. Воєйков, Я. Рейхель, І. Сахаров, С. Шодуар вважали, що загадкова «фігура» є зображенням стародавнього світильника-панікадила чи трікірія.
І. А. Бартоломеї пропонував вважати зображення знаку Рюриковичів на монетах якорем. С. Г. Строганов висловив думку. що це ніщо інше, як «церковний портал». Археолог О. А. Уваров стверджував, ніби «фігура» є зображенням верхньої частини візантійського скіпетру. У 1884 році з ним погодився І. Толстой, який багато років присвятив дослідженню таємниці знаку. Він вважав, що саме такий скіпетр було привезено у Київ з Царгороду візантійською царівною Анною під час її шлюбу з князем Володимиром. О. А. Куник, досліджуючи давньоруські монети, побачив па них зображення голуба, яке символізувало, на його думку, Святий Дух. Б. Н. Кьоне, погодившись з тим, що на монеті зображено птаха, переконував всіх у тому, що то ворон.
Пізніше, досить численні дослідники таємничого символу, майже не додавали нічого більш-менш нового до переліченого, а лише поглиблювали попередні ідеї. Важливим кроком у вивченні знаку Рюриковичів стала класифікація його зображень А. Орєшніковим. Пізніше її суттєво доповнив своїми дослідженнями В. Янін.
Важливу думку про значення родового знаку великих князів Київських висловив К. Болсуновський. Він звернув увагу на те, що окремі з цих знаків за своїм зовнішнім виглядом нагадують фігури монограм монет Боепорського царства. Спроба К, Болсуновського розкласти фігури знаку Рюриковичів з київських монет на складові частини дала слово “басилевс” грецькими літерами. Цим титулом користувались всі монархи Сходу і царі Босфору за часів їх політичної незалежності від Риму та Візантії.
Цю думку пізніше розвинув у своїй праці «Пояснення тризуба, герба Великого Київського князя Володимира Святого», виданої у 1934 році в Ужгороді і нещодавно перевиданої у Києві, О. Пастернак. Досить оригінальне він доводить, що тризуб на монетах князя Володимира то є монограма, у якій закодовано доповнення легенди, тобто напису па монеті з ім’ям князя.
Більшість сучасних дослідників тризуба, і я належу до їх числа, теоретично обґрунтовують думки щодо значення цього символу вчених XIX століття. Так, О. Рацов у праці «Знаки Рюриковичів та символ соколу» обґрунтовує на сучасному науковому рівні думку про те, що у тризубі треба бачити стилізовано зображення поганської княжої емблеми, тотемного гербу роду – сокола.
Однією з останніх публікацій, у якій автор намагається цікаво розв’язати загадку знаку Рюриковичів, є праця О. Братко. Намагаючись збагнути її, автор звертається до найдавніших гімнів Рігведи та Авести, міфів про Атлантиду та про походження скіфів і доходить висновку про то, що тризуб, або триденс, як його він називає, з’явився в прадавні часи на території сучасної України. На думку автора, близько семи тисяч років тому, разом з племенами причорноморських аріїв тризуб потрапив до Ірану та Індії, а зараз повертається на Україну як національний символ.
Цікаву думку щодо розуміння значення «тризуба» висловив український історик М. Грушевський. «Що представляє сей знак. Про сеє робились ріжиі здогади, – писав він, -тому, що знак сей, як то бувало з такими старинними знаками, дуже стілізований, себто реальний образ предмета, котрий він представляє, дужо змінений для того, щоб фігура мала більш декоративний рисунковий, визерунковий характер».
Нам уявляється можливим, застосовуючи цю думку Михайла Грушевського, як ключ до таємниці «тризуба», поглибити розробку проблеми про походження та про значення знаку Рюриковичів доказом того, що праобразом цього знаку стало поєднання двох прадавніх священик символів Якоря і Хреста.
Між іншим, Грушевський – войовничий атеїст, він не сприймав тризуба категорично. Якби Нарбут не намалював проект грошей заздалегідь, то невідомо, чи був би тризуб на грошах УНР.
– Я зрозумів, що Ви дотримуєтеся тієї версії, що знак “тризуб” походить від зображення якоря?
– В Конституції записано, що гербом України є знак князя Володимира. Але який він, цей знак, що він означає? Ми в 2008 році видали монографію. Після цього нам почали ставити запитання – чому власне якір?
Я займаюся історією судноплавства на території України і почав перший писати історію не лише за письмовими джерелами, а і за матеріальними знахідками – артефактами. Тема судноплавства стала темою моєї дисертації.
В якийсь момент мені відкрилося, що в основі тризуба лежить якір. А потім, після досліджень, ми збагнули, що обов’язково має бути і хрест.
Якір з найдавніших часів, у зв’язку з його особливим призначенням, пов’язаним із рятуванням життя людини, вважався священною річчю і тому обожнювався. Сліди поклоніння якорям, як культовим речам, простежуються ще у Стародавньому Єгипті. Нещодавно на єгипетському узбережжі Червоного моря досліджено святилище, повністю споруджене з кам’яних якорів. Про те, що зберігались такі якоря у священних храмах, присвячених богам морів та річок, є і інші, досить численні свідчення. На кам’яних та свинцевих штоках грецьких та римських якорів зустрічаються написи «Не чіпай!», «Зевс – – бог всемогутній та спаситель» і інші. Ті написи мали призначення врятувати хазяїв якорів – стародавніх мореходів, від злих духів водної стихії, хвороб та смерті. Священним якорям вклонялися, їм приносили жертви, їх самих жертвували. Найбагатші з таких храмів карбували монети із зображенням водних богів, богів-покровителів міст-портів або священних якорів. Такі монети широко відомі у Стародавній Греції, Фінікії, Карфагені, Сирії, Римі у IV—II ст. до Р. X.
Розглядаючи малюнки якорів на стародавніх монетах, варто звернути увагу ось на що. Одними з головних деталей якоря є: веретено — вертикальна деталь, роги, які розміщені в нижній частині веретена і загнуті вгору, та шток, що перетинає веретено угорі. Вже на перших зображеннях якоря па монетах з’являється одна принципова умовність: шток зображується паралельно рогам. У дійсності ж він розташований під кутом 90° до рогів. Адже його призначення – надати якорю на дні такого положення, щоб він обов’язково занурився одним з рогів у ґрунт і втримав корабель. Але як зобразити трьохмірний якір у одній площині? От стародавні митці і розвернули шток і кільце для канату у одну площину з рогами. При цьому умовно повернутий шток, перетинаючись з веретеном, утворили зовсім не умовний і реально існуючий художній образ – хрест, який увінчує якір. Так, ще у поганській Греції, задовго до виникнення християнства, виникає символ священного хреста, який ми називаємо «якір-хрест». Зараз важко сказати, що саме означав для стародавніх греків та римлян символ хреста у цьому об’єднаному образі. Але той факт, що символ хреста був відомий набагато раніше, ніж виникла давньогрецька цивілізація, свідчить про невипадковість його поєднання з символом якоря у культовому зображенні «якір-хрест». Грецька колонізація, разом із широко розвинутим судноплавством, принесла в Північне Причорномор’я й традиції, пов’язані з культом якоря. Тут з’являються численні, ми вважаємо, культові зображення якорів на територіях стародавніх поселень-портів Пантикапею, Ольвії, Херсонесу та інших. Більшість з цих зображень мають дуже стилізований, іноді навіть умовний, вигляд.
Як ви вже чули, основними елементами дерев’яно-кам’яного, дерев’яно-свинцевого та залізного якоря є вертикальна деталь – веретено, та горизонтальна – – роги. Причому значення рогів у якорі було особливим, адже саме від їх міцності залежало життя стародавніх мореходів. Тому цілком природно. що інколи у ролі символу якоря виступають саме роги і тільки роги. У такому випадку зображення мало вигляд «двозубця». Саме таке зображення якоря ми бачимо, наприклад, на мармуровій скульптурі лева в Ольвії. Якщо ж зображувались роги і веретено разом, то утворювався «тризуб». Так, приміром, зображено якір па вапняковій плиті з Пантикапею. Увагу на це звернув ще В. Драчук, який багато років присвятив вивченню давніх знаків Північного Причорномор’я. Він дійшов висновку, що праісторію знаків Рюриковичів можна шукати серед знаків Північного Причорномор’я римського часу і тамговидних зображень на ранньосередньовічних виробах Придніпров’я.
Значення якоря, як священного символу, зберігалось і у ранньому християнстві. Відомо, що у перші віки нашої ери християни зображали якорі і хрести на каміннях своїх перснів. Причому якір у таких зображеннях ототожнювався з хрестом і часто супроводжувався монограмою Ісуса Христа. Особливо важливо, що, мабуть, саме у ранньому християнстві набирає якісно нового сенсу поганський символ священного якоря, у основі якого лежить зображення залізного дворогого якоря зі штоком, винайденого що у VII ст. до Р. X. Використання цього нового, дуже образного поєднання символу «якір-хрест» у якості вже християнського символу у перші століття нашої ери підтверджується наявність його на вже згадуваних перснях.
Звертаючи увагу на факт прийняття християнством більш давнього поганського символу якоря у якості символу надії, В. Нечаєв писав у 1861 році: «Апостол Павло у посланні до Євреїв говорить про християнську надію, що вона «для душі є як би якір надійний і твердий, сягаючий до внутрішнього, за завісу», що означає, що християнин у своєму плаванні по морю життя знаходить для себе міцну опору в упованні на Ісуса Христа. У якорі християни бачили також і символ віри. Про це, зокрема, свідчить назва твору Єпіфанія Кіпрського «Якір віри».
Серед ранніх монограм Ісуса Христа нашу увагу привернула монограма VIII ст. н. е. з літерами «альфа» та «омега» по боках. Ці перша і остання літери грецького алфавіту символізують тут початок та кінець всього сущого. Ці літери накреслені у монограмі у поєднанні з хрестом. При цьому «омега» разюче нагадує символ «якір-хрест». Чи не означає це, що в основу цієї останньої літери у алфавіті стародавніх греків було покладено зображення рогів священного якоря як символу кінця шляху. Шляху по морю, шляху по полях та лісах, шляху мирного або військового, шляху життя взагалі. Якщо згадати, що ще у Стародавньому Вавилоні існувала практика ставити у кінці тексту хрест, як знак закінченості, то таке припущення є цілком слушним. У наявності поєднання символів «якоря», «хреста» і «омеги» у єдиний багатосмисловий духовний символ Віри, Надії, Спасіння, Кінця Шляху, священного Хреста, на якому розп’яли Спасителя і просто символу мореплавства. Мабуть до того ж часу, до перших століть нашої ери, слід віднести і появу у західноєвропейській геральдиці аналогічного за змістом символу «якірний хрест».
З проникненням християнства у Північне Причорномор’я тут з’являються і стародавні символи якоря і хреста, але вже у їх новій якості. Одним з основних пунктів розповсюдження християнства і символу «якір-хрест» було візантійське місто-порт Херсонес. У X—XII ст. якір і хрест постійно зображуються на його монетах, але не разом, а по різні боки. Як свідчать археологічні розкопки, багато християнських храмів Херсонесу у VIII—XII ст. прикрашалися вирізьбленими у камені поєднаних якоря і хреста, наприклад, мармурові капітелі храму VIII – IX століть.
Добре відомо, що між Херсонесом та Київською Руссю існували тісні дипломатичні, торговельні, військові та інші стосунки. У 988—989 роках князь Володимир вів облогу цього міста-порту, захопив його і тут же і хрестився. Зрозуміло, що відносини з Херсонесом, який входив до складу могутньої Візантії, мали неабиякий вилив на формування геральдичних уподобань Київських князів. Приймаючи з рук Візантії християнство, Київська Русь сприйняла і символіку цієї релігії, включаючи і якір-хрест – «тризуб».
На території Київської Русі цей символ пройде крізь віки свій шлях. Спочатку якоря у вигляді двозубців та тризубців зображуються окремо від хреста. Хрест розміщується або над символом якоря, або прикрашає один з його рогів, або зображується па іншій стороні монети.
Певно, десь у X—XI століттях двозубі і тризубі символи якоря, вже у новому християнському значенні, починають розповсюджуватися на землях Київської Русі.
У 1912 році у Києві, біля Десятинної церкви було знайдено свинцеву печатку князя Святослава Ігоровича з символом якоря у вигляді «двозубця». На монетах князів Володимира, Святополка та Ярослава зображалися складно-стилізовані символи якоря – «тризубці» та «двозубець», які також або увінчані хрестами, або поєднані з ними у один символ.
В «тризубах» на монетах князів Ярослава і Володимира бачимо такі ознаки: роги примикають до веретена під прямим кутом. Загнуті угору кінці рогів (лапи) розташовані паралельно веретену. При цьому зображення якоря стилізовано: веретено вкорочене, а лапи рогів подовжені. У нижній частині якоря, в місці поєднання рогів з веретеном, виступає загострена деталь -п’ятка. Верхня частина стилізована таким чином: не зображені два отвори – верхнє для кільця (риму) і нижнє – для штоку. При цьому кільце для прив’язування канату зображено повернутим на 90° і стало елементом, що завершує символ.
Відомо, що, згідно угодам Русі з Візантією, остання зобов’язувалась забезпечувати лодії київських флотилій якорями. Літопис цитує угоду: «А коли йтимуть руси додому, нехай беруть у цесаря нашого на дорогу їжу, і якорі, і канати, і паруси і все, скільки треба». Підтвердженням того, що візантійські якоря дійсно були відомі слов’янським мореходам, є знахідки таких якорів у Херсонесі, Чорному морі біля Керчі і навіть у Дніпрі. Тут у 1974 році біля острова Хортиці підводною археологічною експедицією Державного історико-культурного заповідника запорозького козацтва на дні Славути аквалангісти знайшли візантійський якір. Скоріше всього, його залишила на дні Дніпра одна з численних давньоруських флотилій, бо знайдено якір поруч із слов’янським поселенням часів Київської Русі. Втім, його міг залишити і візантійський корабель, адже судна Візантії також плавали по Дніпру.
Цікавою є також знахідка зображення подібного якоря з розкопок літописного міста Білоозера. Тут у культурному шарі X — початку XI ст. знайдено кришку берестяної коробочки, на якій зображено дворогий залізний якір зі штоком. У цього якоря, також як і у якоря—«тризуба» на монетах князів Святополка, Ярослава і Володимира, нижня деталь – п’ятка – зображена однаково, у вигляді, трикутника.
Символ якоря на давньоруських монетах та печатках не завжди стилізувався зміненням його пропорцій. Часто він, також як і в архітектурних елементах Херсонесу, прикрашався рослинним орнаментом.
– Пане Георгію, про якір Ви розповіли дуже вже детально, з Вами важко сперечатися. Та знаю, що Ви пов’язуєте наш тризуб зі святим Климентом, папою, який загинув мученицькою смертю власне на території сучасної України…
– Я багато разів брав участь у симпозіумі “Фракія Понтіка”, який проходить в Болгарії, там зав’язав чимало цікавих та потрібних знайомств. Класиком по якорях є Герхард Кепітен, його праця мені багато в чому допомогла. У Болгарії я познайомився і з супутницею Іва Кусто Оною Фрост. Вона мені вислала книгу про базиліку святого Климента в Римі, книга так і називається “Путівник по святоклиментівській базиліці в Римі” італійською мовою. Знаходиться ця базиліка поруч з Колізеєм.
Отже, що ми знаємо про святого Климента? Це четвертий папа Римський, з числа перших єпископів Риму, його в сан єпископа рукоположив святий апостол Петро. В 97 році Климента вислав імператор Домініан, а в 101 році імператор Траян засуджує Климента до смертної кари.
Цікаво, що Климент був засуджений на смерть через утоплення якорем. Ми навіть точно знаємо його місце утоплення, тепер це бухта Козача. Процес був показовим, зібрали біля двох тисяч охрещених. Коли Климента втопили, море почало відступати і святий появився на очах у людей. Це засвідчив учень Климента Фів та ще один учень. Спочатку Климента хотіли витягнути з моря, проте одному з учнів напередодні страти Климента було видіння, щоб тіло полишили там, де воно було страчене, тобто у воді.
Ще шістсот років після цього випадку щороку відбувалося чудо – в день смерті святого Климента море відступало і подивитися на це чудо збиралися прочани зі всієї Європи. Ті, хто йшов на Голгофу, перед подорожжю у Святу Землю мав обов’язково відвідати це місце – місце мучеництва, страти святого Климента.
Причому вважалося дуже важливим не просто помолитися до мощей, а обов’язково доторкнуться до якоря, який зцілював від всіх хвороб, в тому числі і від падучої хвороби (епілепсії).
Коли Кирило і Мефодій в 861 році прибули до Корсуня, то про Климента тут вже не пам’ятали. Вони віднайшли мощі святого. Тут вони створюють абетку 1150 років тому і в 865 чи 866 році їх запрошує Ватикан і везуть туди вони мощі Климента та переклад Біблії на слов’янську мову. В Римі біля мощей відбуваються різноманітні чудеса, зцілення, тож мощі урочисто кладуть в базиліку, збудовану на місці будинку сім’ї Климента. Неспроста Український Католицький університет в Римі носить ім’я святого Климента – цей папа загинув мученицькою смертю саме на нашій землі.
Всі знають, що у 988 році була охрещена Русь. Володимир обирає християнство в час, коли воно розколювалося і обирає його не в Римі, не в Константинополі, а на території, яку Русь контролювала, неподалік від Тмутараканського князівства. З історії знаємо, що взявши Корсунь військовим походом, Володимир тут одружується та хреститься. До Києва Володимир привіз голову святого Климента. До речі, мало хто знає, що Десятинна церква у Києві була святоклиментіївською церквою.
Через сто років в літописі є зафіксований факт вирішення питання церкви в Київській Русі, обговорюється питання власного патріархату. І там пише, що ми маємо право висвятити патріарха головою Климента, як Константинополь висвячує патріарха рукою Андрея Первозванного.
А коли Анну Ярославну сватали французькі посли, то вони запитували, чи відходить ще море, де втопили Климента. І Анна не лише Євангеліє взяла з собою до Франції, але і часточки мощей святого Климента.
Кирило помер в Римі і похований в базиліці святого Климента, а Мефодій їде хрестити Моравію – так само мощами святого Климента. І на монетах ранньоморавських князівств теж було зображення якоря з хрестом, подібне до нашого тризуба.
Як бачите, історія має бути не лише оновленою, але і цікавою…
– Отже, Ви пропонуєте тризуб із хрестом. А як бути з малим гербом, затвердженим Конституцією?
– Зважаючи на доволі складну історію збереження первинного змісту і формування українського герба в часі і що вже двадцять років тризуб є малим гербом України, то логічно залишити малий герб таким, як він є. А великий повинен бути із хрестом, а питання обрамлення, колоски, червона калина, козак з мушкетом тощо – це вже питання, на мою думку, дещо другорядні. Тризуб нелегко дався нам на початку 90-х, його виторгували взамін за автономію Криму, та зроблено це було легітимним шляхом.
– Зараз видається багато книг, де історія трактується дуже довільно. Не таємниця, що фінансуються вони часто з-за кордону…
– Не треба на них звертати увагу. Зараз ще не написана справжня історія України, пишуть, чого гріха таїти, за Орестом Субтельним, а власне історичної думки в підручниках нема.
Коли я читаю курс лекцій з історії України студентам, зокрема про історію державності, то говорю, що ми вивчаємо ті часи, коли її (державності) не існувало, але ми будемо відшуковувати ті зародки, які виникали, формувалися. І коли ми переходимо до визвольних змагань середини XVII століття, то я розповідаю про здвиги до державності. А Данило Яневський, наприклад, пише, що це була авантюра, яка нашкодила Україні.
Позаяк в Україні будується демократичне суспільство, то ніякої цензури не має бути, а має бути більш активне суспільне життя, зокрема і в середовищі істориків.
Україна поділена не лише регіонально, а й історичними школами (київська, львівська, дніпропетровська, з якої вийшла і запорізька – розвинулася ще з катеринославської і сягає традицій Дмитра Яворницького). Більшість істориків занурені в історію місцеву. З однієї сторони це ніби й добре, бо без історії малої батьківщини не було б історії України. Але більш потужними мають бути академічні інституції, які “проїдають” державні гроші. Гроші витрачаються, але чи на те, що дійсно потрібно нашій державі?
На щастя, є і нова формація істориків, які видають потужні праці. Очевидно, що нова історія України буде написана спільними зусиллями і вона має бути базована в першу чергу на джерелах, заглиблена в джерела.
Кожен історик повинен працювати сумлінно, не виконуючи нічиїх вказівок, а по-науковому та за покликом серця. Тоді можна буде зробити багато нових відкриттів як для України, так і для всієї Європи.
– Ви представник запорізької історичної школи? Що нового в Запоріжжі, зокрема у запорізьких істориків? Як у Ваших краях з мовним питанням?
– В Запоріжжі вперше в Україні почали читати курс по українській національній символіці. Запоріжжя як історичний науковий осередок добре знають не лише в Україні, але і за кордоном, в Канаді, США, зокрема, нам допомагає “Фундація Ковальських”.
Щоб наші відкриття стали надбанням широкого загалу, у Запоріжжі обласна рада та обласна державна адміністрація підтримали нашу виставку “Історія державного герба України” та зобов’язали, що вона повинна пройти в кожному місті, в кожному районному центрі області. А міністерство культури пообіцяло нам, що такі виставки будуть в кожній області. Сподіваємося, що і в кожному вищому навчальному закладі така виставка буде розгорнута.
Губернатор Запорізької області Борис Петров багато робить, щоб внести свій вклад у справу об’єднання України. І серед факторів, які нас об’єднують – безумовно, національна символіка.
В Запоріжжі вже виросло покоління, яке розмовляє українською мовою. Думаю, що мовне питання не сьогодні – завтра вирішиться в Україні. Потрібно бути мудрим і робити все, що об’єднує людей.
Хочу відмітити ще одне – в Запоріжжі діє зараз найпотужніша в Україні школа зі збирання спогадів старожилів. Ми вже опрацювали Дніпропетровську, Запорізьку, Одеську області. Крим, тепер збираємо спогади старожилів у Донецькій області. Це колосальна праця, яка окуповує себе і вже дає, і дасть в майбутньому вагомі результати.
– Ви не вперше у нас в Трускавці?
– Я відвідую Трускавець з 1996 року щороку. Традиційно я практикую розірвання своєї відпустки на дві частини – одну я проводжу в м. Севастополі, відвідую там святі та старожитні місця. Другу половину перебуваю в Трускавці. Для мене це своєрідне щорічне сканування всієї України, це мені дає можливість спостерігати та відчувати зміни, які відбуваються в нашій державі.
Трускавець розбудовується і це дуже добре, бо вкладаються гроші в майбутнє, чи це помешкання, чи готелі, чи дороги, чи церкви.
Я свого часу тішився з того, що так розквітає Польща, Туреччина, трохи пізніше Болгарія. Так от тепер Севастополь будується швидкими темпами, Трускавець, можливо, ще швидшими.
Буваючи в різних куточках України, бачиш, який урожай на деревах, у полі і це дає сильні враження – десь на узбережжі моря я б цього всього не бачив. А найголовніше – це спілкування з людьми. Тут, у вас, я поліпшую свою українську мову. У розмовах відчуваєш, що людей болить, як вони ставляться до тих чи інших подій.
Трускавець – потужний курортний куточок України, де є надзвичайно багато позитиву, від повітря і водички, від прохолоди до теплоти людських відносин, все це дозволяє відновити свої духовні та фізичні сили і повертатися до своїх планів і за це Трускавцю величезна подяка від мене і від моєї дружини Людмили.
– Дякую за розмову.
На фото зліва направо: Іван Скибак, Георгій Шаповалов, Володимир Кушнір.
Володимир Ключак
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень