Коли від прізвища людини походить якийсь термін, то це свідчить про те, що ця людина – неординарна та непересічна особистість. І навіть якщо хтось вкладає потім у цей термін негативний зміст, все одно факт залишається фактом – людина залишила свій слід в історії. Щоб не бути голослівними, наведемо кілька прикладів – термінів, які одні сприймають позитивно, а інші негативно. Бандерівці та мельниківці, марксизм та ленінізм, дарвінізм, путінізм, фройдизм, кучмізм, бонапартизм, гітлерівці, сталінізм, томізм (від Тома Аквінський), стахановщина, магометанство, кришнаїти, ковпаківці, троцькісти, вольтеріанство, лютеранство, кальвінізм, буддизм, мазепинці, петлюрівці та багато інших. В деяких випадках окремий термін не утворюється, та все ж прізвище людини залишається нестертим на скрижалях історії, як це має місце з Олександром Македонським, Карлом Великим, Матір’ю Терезою, Петром І, Джорджем Вашингтоном, Авраамом Лінкольном, Монікою Левіньскі, Іваном Павлом ІІ, Саддамом Хусейном, Слободаном Мілошевичем, Адамом Міцкевичем, Петром Чайковським, Ференцом Лістом, Чікатілом чи Аль-Капоне.
Тому постійне мусування у Трускавці теми діяльності колишньої влади із використанням термінів “грицаківські кадри” чи “грицакізм” свідчить про те, що попередній трускавецький міський голова Лев Грицак, який обіймав цю посаду в 2002 – 2010 роках, вже ввійшов у історію як особистість, якій нова влада присвятила цей новий термін “грицакізм”. Хоча в офіційних виступах терміну “грицакізм” намагаються уникати, та в неформальній обстановці він вживається досить часто, щоб підкреслити факт дистанціювання команди Руслана Козира від дій та людей попереднього мера. Чому так?
По-перше, недалекі люди завжди недолюблювали далекоглядних, а малі – великих. Ця нелюбов базується як на заздрості, що вони ніколи не стануть таким, як ті, а також на усвідомленні того, що часто послідовники великих не вартують навіть у слід стати своїм попередникам. Народжений повзати літати не буде, та все ж змія намагається при кожній нагоді вжалити птаху, якщо та має необережність приземлитися неподалік гада. По-друге, ідея власну неспроможність валити на когось далеко не нова і кожен психоаналітик стикається з тим, що імпотент ладен звинувачувати у своїй проблемі дівчат, жінок, інших чоловіків, батьків, суспільство, обставини та тільки не себе.
Якщо говорити про “спадщину”, яку отримав Руслан Козир після керування містом Лева Грицака, то вона є далеко не така погана, як це намагаються висвітлити нові керманичі міста. Для прикладу, а що Олексій Радзієвський отримав після Миколи Гука, або Василь Пецюх після Романа Калапача? Яку “спадщину” отримала Україна після розвалу СРСР, або ж колишні республіки Югославії? Замість того, щоб думати, яку ж спадщину залишить влада своїм наступникам, вона постійно торочить про те, що отримала, згадуючи продану землю, комунальне майно, КП “Наше місто” та ставлення чиновників до своїх посадових обов’язків. Інколи навіть складається враження, що Грицак продав землю гітлерівцям-фашистам і ті вивезли її в Німеччину, що КП “Наше місто” спеціально створювали, щоб погіршити якість надання комунальних послуг, або що кадри, які працювали з Левом Грицаком, є якимись шпигунами розвідок ворожих держав. Насправді тверезомисляча людина усвідомлює, що щось тут не так. Більшість майна було приватизовано ще до часу приходу Грицака на посаду мера міста, землю ніхто із Трускавця не вивіз, вона залишилася, та й на землі потрібен господар – вже маємо приклад попередньої влади в Бориславі, яка не продавала землю, щоб “залишити її нашим дітям” і в результаті команда Володимира Фірмана отримала дійсно плачевний спадок, хоча не говорить про це так часто, як трускавецькі керманичі. Що ж до чиновників, то недобросовісні завжди були, є і будуть, і говорити, що нещодавно прийняті на роботу у виконком Трускавця є супер-спеціалістами та кришталево чистими людьми, теж не доводиться.
Давайте тверезо глянемо – а чи було так погано у Трускавці за часів керування Лева Грицака? Можна було б закидати читачів цифрами, наче шапками, скільки було доходів у бюджет міста щороку, куди ці кошти витрачалися, що було зроблено, які дороги відремонтували, які досягнення і так далі. Але навряд чи все це потрібно, бо тоді б нас звинуватили в тому, що перше десятиліття третього тисячоліття в нашому місті ми зображаємо як “золоту еру Трускавця” (хоча, можливо, це дійсно була золота ера Трускавця). Простіше взяти кожну галузь і побіжно згадати – як було і що змінилося. Освіта – були старі дерев’яні вікна, діти в садочках пили чай з гілочок, закрився басейн, старі поламані парти, затримка зарплат, постійна гризня за навантаження, жалюгідні спортмайданчики і не менш жалюгідний інвентар. Протягом цих десяти років у всіх школах та садочках вікна замінено на металопластикові, зроблено капітальні ремонти, запущено в експлуатацію басейн ДЮС “Спортовець”, не кажучи вже про те, що вдалося зберегти як цей позашкільний заклад, так і Будинок учнівської творчості, класи світлі та просторі, мережу збережено, діти харчуються чи не найкраще в області. І один тільки штрих – як лише прийшла нова влада на чолі з п. Козирем, одразу постало питання закриття БУТ та СШ № 3, збирання коштів із батьків через мережу створюваних “благодійних фондів” і паралельно з цим дивні намагання влади лізти в кишені батькам, щоб витягати звідти гроші, бо “чому батьки мають кошти на дорогі мобільники?”.
Якщо глянути на медицину, то там також покращення – очевидні. І якість харчування, і ті ж енергозберігаючі металопластикові вікна та двері, і висококваліфіковані фахівці-спеціалісти, і нове медичне обладнання, і нова котельня, яку нова влада ніяк не може доробити, хоча й робити там фактично дрібниці. Культура – ніколи не виникало питання про те, що музеї міста (а це музей історії міста та музей Михайла Біласа) нема за що утримувати. А тепер простягаємо руку до Польщі, наче той жебрак, щоб Перемишль чи інші партнери посприяли нам із коштами Євросоюзу, бо нам треба гроші на музеї. Стидоба, іншого слова не знаходимо…
А скільки нових фестивалів було започатковано саме у Трускавці і саме за часів Лева Грицака. Чому ж тоді в 2011 і “Яскрава країна”, і “Кришталевий Трускавець” пройшли майже непоміченими і фактично є загроза, що вони припиняться, як колись припинилися “Марія” та “Титули України”? Чому святкування Дня міста та Дня Незалежності пройшли на значно нижчому рівні, ніж це було досі? Невже справа тільки в грошах? А може, в невмінні, у якому стидно признатися, бо ж ми такі передові, як нам призначатися в помилках?
Комунальна сфера. Якщо хтось вважає, що стан справ у цій галузі поганий тільки у Трускавці, то далі цей абзац може й не читати. Проблеми з газом розпочалися ще в 2004 році, бо газ не наш, а російський, проблеми з автономним опаленням та централізованим тепло- та водопостачанням (гарячим) турбують кожну місцеву владу і кожна з них вирішує їх по-своєму. У Трускавці за часів Лева Грицака зробили перші кроки в цьому напрямку, першими в регіоні зробивши спроби легалізації автономного із збереженням централізованого – цим шляхом Руслан Козир іде по сьогодні, дотримуючись курсу свого попередника. Коли ж за часів Лева Грицака зростали тарифи, то опозиція била в барабани та кричала в гучномовці. Тепер обіцяють, що тариф на теплопостачання зросте так, що за трикімнатну квартиру прийдеться за місяць за саме тільки тепло платити від 800 до 1000 гривень, але всі мовчать.
Те, що створення КП “Наше місто” було на початку 2000-х передовим кроком, свідчить хоча б факт об’єднання різних підприємств у Дрогобичі в одне ЖЕО в 2010 – 2011, хоча варто визнати, що були і певні прорахунки. Та тільки той не помиляється, хто не працює.
Руслан Козир – працьовита людина, він любить говорити про працю та закликати до праці, наводить приклади, що щоб чогось досягнути, потрібно важко працювати і з цим не можна не погодитися. Та от тільки самих закликів мало, як і роботи одного тільки міського голови. Разом з ним важко та напружено повинні працювати і його підлеглі, починаючи від заступників і закінчуючи простими двірниками, прибиральницями, спеціалістами відділів, бухгалтерами та сантехніками. В міській раді повинні відпрацьовувати свої оклади, надбавки, премії та інші види заохочень, але не видно, щоб підхід до роботи там кардинально змінився. Якщо і були у Лева Грицака певні помилки в цьому плані, що не всі його підлеглі були на своєму місці, то Руслан Козир іде абсолютно тим самим шляхом. Він говорить, що має бути інакше, та дальше розмов справа не йде. Він, може, й хоче дещо змінити на краще, та, на жаль, не має на кого опертися, бо ж навіть серед заступників є як мінімум одна ненадійна людина, не кажучи вже про начальників відділів. Таким чином, Руслана Ярославовича можна назвати одним із тих, хто далі плекає “грицакізм”? Та це трошки не так.
Лев Грицак урочисто передав Руслану Козиру 16 листопада не тільки хоругву із прапором Трускавця, але і символічний ключ від міської ради. Після виборів Лев Грицак висловив надію, що новий міський голова виправдає надії тих мешканців Трускавця, які очікують покращення свого життя. Та, очевидно, новий мер не виправдовує цих надій. На те є як об’єктивні, так і суб’єктивні причини. Тому і виникає ота ностальгія за часами урядування Лева Грицака навіть у тих, хто вважав себе запеклим “антигрицаківцем”. Тому термін “грицакізм” щораз частіше звучить в контексті не лише прагнення реваншу Левом Ярославовичем (нам взагалі невідомо, чи має намір колишній міський голова в майбутньому знову повертатися на посаду мера), а в контексті потреби повернення до стабільності в місті, потреби припинення протистояння влади з громадою. Бо інакше ніж протистоянням не назвеш бойові дії проти заробляння грошей трускавчанами в курортному парку, війну проти митців (художників, музикантів), туристичних фірм, проти будь-якої критики на адресу мера. Та при найбільшому бажанні нахлібників пана Козира трускавецька громада не похвалить його за “ремонти” вулиць Суховоля та Дрогобицька.
Демагогія та популізм – ось чим запам’ятався за цей період Руслан Козир. І перший, і другий термін походять від “народ” (“демос” грецькою та “популюс” латиною), “громада” і саме про “громаду” так любить говорити теперішній міський голова Трускавця, та в своїй самозакоханості не помічає, що громада не сприймає його так, як ще рік чи півроку тому. Чи не це і є причиною, що рух “грицакізму” у Трускавці стає щораз більш потужнішим і, як не парадоксально це звучить, зовсім не Лев Грицак генерує цей рух і не якісь його політтехнологи, а Руслан Козир зі всією своєю командою – їхніми пустопорожніми обіцянками, їхніми неправильними діями в одних випадках та бездіяльністю в інших, їхнім наплювацьким ставленням до всієї громади міста в цілому та до пересічного трускавчанина зокрема. Давно не згадується принцип “Чесна влада – заможна громада”, бо це ж був всього лишень передвиборчий слоган, за яким – нуль. Давно познімали передвиборчі біг-борди “Фронту змін”, де трускавчан запитували, чому погані дороги, нема води чи не платять двірникам. Дуже швидко влада забула про свої обіцянки, показуючи свою вседозволеність та намагаючись “нагнути” тих, хто сам покірно не гнеться. От і згадують трускавчани, хочуть того вони чи ні, часи керування містом Левом Грицаком як часи кращі, стабільніші, як своєрідну “золоту еру”.
Висловимо навіть таке припущення, що якщо Лев Грицак і не балотуватиметься більше на мерську посаду і взагалі не буде брати активної участі у трускавецькому політичному житті, все одно він залишатиметься скалкою в оці тих політиканів та лобістів різних структур, які не можуть йому пробачити того, що інтереси міста він відстоював дужче, ніж його попередники та наступники і сильніше, ніж свої власні – а це виглядає дивиною та своєрідним подвигом у нашому наскрізь корумпованому суспільстві. І з часом виникне термін “неогрицакізм”, яким послуговуватимуться при окресленні тих свідомих громадян, які не бажають миритися з лапшею на вухах, з освоєннями-відмиваннями коштів, які готові встати та сказати: “Так, я проти цієї влади не тому, що сам хочу влади, а тому, що теперішні урядники просто знущаються зі своїх виборців”. Неогрицакісти – це ті люди, які не слухатимуть довірливо баєчки тьоті Валі чи вуйка Петі, а здатні мислити, аналізувати, готові до розмов не тільки на кухні, а і в мас-медіа, в публічних виступах, незважаючи на можливість політичних чи економічних репресій.
Незважаючи на те, що козирівці обзивають окремих людей “грицаківцями”, вкладаючи в підтекст якомога більше негативу, поступово термін цей стає щораз ближчим для щораз більшої кількості трускавчан, набуває позитивного значення. Так, якщо на початку листопада 2010 визнати, що ти був за Грицака, було мало не самогубством, а кожен намагався будь-де і з будь-якого приводу викрити таємницю, що “я голосував за Руслана Козира”, то менше, ніж через рік ситуація помінялася із точністю до навпаки. Тепер визнати, що ти був за Козира, направду соромно, тоді як ті, що витримали цькування і залишилися при думці, що “краще б залишився Грицак, ніж став Козир”, на даний момент стали уособленням розважливості, якої багато позбулося в час виборчої лихоманки. І хоча в рядах Руслана Козира якась часточка виборців все ж залишиться, та невпинно зростає кількість тих, які усвідомлюють, що краще бути “грицаківцем”, ніж байдуже спостерігати за руйнацією міста-курорту.
І не лунають тепер смішки, що Лев Грицак “літає на вертольоті”, бо прийшло усвідомлення – народжений літати повзати не буде. Як і не злетить у синь небес людина приземлена чи обмежена. Не сприймаються вже нашими земляками “зміни” заради самих змін, які ведуть тільки до гіршого. Окремого дослідження вартувало б питання того, як швидко Руслан Козир здав позиції перед ЗАТ “Трускавецькурорт” (чого вартує хоча б нагородження Павлом Якубенком мера міста до Дня Незалежності України – це ж треба такому статися, курям на сміх!). Немає віри в те, що робота Руслана Козира містить хоча б якусь крихту системності – при тому, що така віра і така системність зберігалися всі роки урядування Лева Грицака.
Насамкінець не можна не відмітити факту, що Лев Грицак продовжує робити багато добрих справ, навіть не перебуваючи при владі. Якщо “промоція”, яку здійснює влада Трускавця, полягає тільки у поїздках Юрія Яворського та деяких інших владоможців, до Росії чи Польщі (цілком імовірно, що за кошти громади, тобто, кошти міського бюджету), то промоція, яку здійснює Лев Грицак, мало того, що робиться без жодної копійки з кишені міської громади, але й має певні наслідки, чого, на жаль, не скажеш про діяння влади. Безпосередній приклад – посилення співпраці з Азербайджаном. Тому “грицакізм” у нашому розумінні – це ефективне управління, професіоналізм, благодійність від серця, а не тільки під вибори від “благодійних фондів” чи “рад міста”, бачення мети, вміння робити висновки із помилок та успіхів своїх та чужих, вміння аналізувати та здійснювати синтез, а головне – вміння вчитися, вміння слухати, вміння керувати, вміння приймати рішення самостійно, вміння тримати руку на пульсі життя та жити інтересами міста. Ми – за такий грицакізм.
Володимир Ключак
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень