Явище колабораціонізму, або ж співпраці із окупаційним режимом, носить негативне забарвлення. Взагалі співпраця із владою, під яким соусом вона б не подавалася, має в собі щось антагоністичне до демократії. Давно відомо – найкращою є та влада, яку не помічають і про яку говорять в останню чергу. Оскільки у нас владу помічають через її дії і про неї говорять і то досить часто, то логічно стає зрозумілим, що вона у нас явно не найкраща.
Декому дуже ріже вухо слово “окупанти”, чомусь у нас звикли, що так можна назвати лише “німецько-фашистських загарбників”, або ж тих, хто прийшов на чужу територію з мечем. Навіть історики воліють термін “експансія”, додаючи “мирна” чи “насильницька”. Та в терміні “окупація” немає нічого страшного, якщо зважити на його латинське першоджерело. Окупант – це той, хто займає чиюсь територію, чиєсь місце, чиюсь власність. З цієї точки зору можемо говорити, що навіть обрана влада може бути окупаційною, адже вона діє з елементами примусу та насилля, що і передбачає теорія суспільного договору, а також втручається у справи громадян, диктуючи їм свою волю, караючи їх за ті чи інші дії чи бездіяльність, впливаючи на життя пересічного обивателя.
В зв’язку з цим про владу стараються погано не говорити, адже є побоювання, і то реальні, що наслідком сміливих висловлювань буде реакція цієї влади – політичні репресії, економічні санкції, та навіть дріб’язкове прагнення помсти не менш дріб’язкових окремих її представників. Втім, є й така категорія людей, які завжди після приходу нової влади радісно її вітають, вбачаючи в ній можливість не просто самореалізації, а вирішення своїх питань в легший спосіб та за чужий рахунок. І саме таких людей ми маємо на увазі під терміном “колаборанти” в цій статті.
Незважаючи на те, що влада є триєдиною і діє в трьох гілках (законодавча, виконавча та судова), на місцевому рівні в Україні саме виконавча гілка влади має чи не найбільше повноважень. Судова функціонує окремо, а законодавча часто просто підпорядковується виконавчій, хоча і неформально. З цієї причини так сильно і намагаються окремі люди потрапити до депутатського корпусу, щоб, будучи у законодавчій владі, тиснути на виконавчу чи хоча б мати більше можливостей до “співробітництва” з нею у вирішенні власних питань, що є тим самим, хоч дещо і замаскованим, “колаборантством”.
Гроші не пахнуть. Це прислів’я знали ще стародавні римляни, подібно як і інше – розділяй та володарюй. Влада саме за допомогою економічних важелів намагається схилити до співпраці із собою ту частину мешканців території, яка має певний вплив у автохтонів. А оскільки переважно найбільш впливовими є люди заможні, то і виникає певне коло стосунків – влада співпрацює з представниками населення, ті (заможні) – нав’язують тому ж населенню думку, що ця влада зовсім і непогана, дарма, що не рідна, а частина населення проковтує цю наживку і починає цю думку розносити в самому автохтонному середовищі. За таку поступливість заможної частини “громади” влада їй же і платить (цій заможній частині), причому коштом найбільш знедолених, або ж дає можливість заможним ці кошти від знедолених викачувати самостійно, ділячись, очевидно, із владою. І хоча таке трактування є сильно спрощеним, та від цього воно не перестає бути менш правдивим.
Іншою групою колаборантів є ті, хто формує громадську думку з позиції правди, добра, справедливості та інших загальнолюдських цінностей. Інакше кажучи, люди мистецтва, духівництво, оратори та “трибуни”, журналісти, вчителі, медики та всі інші, хто не заробляє на хліб важкою фізичною працею. Миска юшки для декого із них стає тим способом “приручення” чи “дресирування”, до якого вдався ще первісний чоловік, приручаючи собаку чи верблюда. Ясна річ, що тут кошти теж крутяться, але не такі великі, як серед “вершків” громади, тож поряд із певними “вливаннями” чи “вкапуваннями” активно впроваджується в життя принцип “розділяй та владарюй”. Ця друга категорія громади повинна владі принести користь тим, щоб виправдати її дії – Божими законами, людськими правилами, часто це робиться за допомогою маніпуляцій, фальсифікацій та перекручень, інколи – відвертою брехнею, та частіше – напівправдою (коли акцентується увага на певних правдивих фактах та явищах і як щось додаткове та невід’ємне додається органічно несумісна брехня про наміри чи нібито позитивні наслідки діяльності влади). Кожен хоче жити краще, грошей ніколи забагато не буває, є перспектива кар’єрного росту, тому й погоджуються на співпрацю з режимом містечкового розливу і отці, і матері від церкви та від журналістики, а також всі, на кого своїм ласкавим оком гляне головний окупант.
Мета окупаційної влади – змусити якомога більше народу визнати її найкращою за всі часи існування містечка чи держави, сформувати прихильність до цієї влади на даній території, а в найкращому випадку домогтися, щоб сіра маса готова була навіть стати на захист цієї влади. В попередній статті “Колабораціонізм”, котра публікувалася у березні цього року (“ТВ” № 32 від 28.03.2011), ми вже описували методи, якими діють окупанти на прикладі маленького містечка N. десь в Азії чи то в Африці. Один з цих – методів – “прання мізків”, намагання витравити з пам’яті весь позитив попередників та деформувати історичну пам’ять, якщо затерти її не вдається. Популістські гасла та лозунги формуються окупантами за принципом “Будь простішим і тебе зрозуміють”. Для маси потрібен ворог, отже, щоб маса не побачила ворога у діючій владі містечка чи іншої території, то цього ворога потрібно придумати. Образ ворога повинен уособлювати в собі ряд негативних рис – підлість, злодійкуватість, брехливість, підступ і чим тоталітарніший режим, чим дужче боїться окупант за свою шкуру та не хоче відчути на ній всю силу народного гніву, тим більше виливатиме він бруду на того, кого ставить за ворога, за мішень перед племенем. Непряме заохочення колабораціонізму – погроза зробити з тебе ворога. Інакше кажучи, якщо ти не з нами, ти проти нас і проти всіх доброчесних та добропорядних людей, якщо ти не бажаєш із нами співпрацювати, значить ти або шпигун, або відкритий ворог, або ж якийсь ненормальний, бо ж ВСІ нормальні люди нашу владу визнають і пишаються, що ними управляємо ми, такі білі та пухнасті. Узагальнення – ще одна риса окупаційної влади – всі повинні бути як всі (вибачте за тавтологію), будь-який індивідуалізм чи нонконформізм – мало що не злочин, всіх треба стригти під одну гребінку та одягати в одну шкільну форму чи просто уніформу. Суспільство чи міська громада повинна бути таким собі гарнізоном чи ротою, в якій є чіткий розподіл і повинно бути не менш чітке виконання наказів, які не обговорюються навіть тоді, якщо вони безглузді, або і злочинні. Все це робиться та пишеться “з метою порядку та дисципліни” і кожен, хто пробує щось сказати проти, не кажучи вже про протести, той підлягає осуду, карі, остракізму, або ж просто фізичному знищенню, щоб інші боялися. А тіло варто потримати на шибениці хоча б тиждень, щоб іншим була наука.
Окупаційна влада любить закликати громадян до активних дій, до участі в будівництві нового ладу, який варто встановити на обломках старого – так, щоб навіть археологи до того старого не змогли докопатися. Часто цей новий лад будується на трупах, як Петербург на козацьких кістках. При будівництві нового ладу організовуються різні змагання, конкурси, щоб не дати людям зорієнтуватися, чи потрібні їм ці змагання та конкурси, які на руку тільки окупанту. Шоколадка з рук німецького солдата заставила анекдотичного Вовочку подавати набої і чути ще й похвалу “Sehr gut, Wowotschka!” Саме завдяки похвалі з вуст голови окупаційного режиму готові плювати у своїх рідних братів та сестер ті, на кого подіяла омана окупаційної та колабораційної пропаганди. Ґеббельс не був першим і він далеко не останній у тому, як слід працювати з людьми, щоб вони біле назвали чорним і навпаки. Тому й досі в окремих окупаційних зонах подяка з рук окупанта сприймається зі сльозами радості на очах та із блиском захвату та поклоніння у тих же очах. Клаптик паперу – грамота, грошовий знак, привітання з нагоди, газетка, записка – сприймається мало не як індульгенція, якщо цей папір потримав у руках головний окупант. А фото на пам’ять із “любим другом” громади – найвища ступінь блаженства для втаємничених, якої й масони навряд чи зазнають.
Оплески окупанту – це забивання цвяха у гріб своєї батьківщини, малої чи великої, хоча інколи це і спосіб протесту, як в Білорусі, де править “папа Колі”. Толерування неправди прихвоснями-колаборантами – це не що інше, як порушення восьмої заповіді Мойсея, бо ж гріхом є і на гріх мовчати, і свідчити ложно на ближнього свого, якщо це свідчення і полягає у бажанні нічого не сказати, а вірніше – не сказати правди. Погоджуватися із діями окупанта і чекати, що воювати має хтось, тільки не ти – це тактика негідна борця і часто предки членів гнобленої громади заплювали б очі своїм нащадкам, “славних прадідів великих правнукам поганим”.
Зло мусить бути вирване з коренем – вчить Старий Завіт, та от як розпізнати зло, як розрізнити зло та добро? Адам спокусився на вмовляння Єви і людина втратила рай, та чи навчилася розпізнавати зло одразу? Кого можна назвати окупантом, а кого ні? Чи кожен, хто співпрацює із владою, є колаборантом, а якщо так, то чи може він покаятися, чи жодні вибачення не приймаються? Де ця непідважальна точка опори, той пункт бачення, який проводитиме різницю між режимом, який працює на благо громади і тим, який працює виключно на задоволення свого чрева?
Інколи такі роздуми призводять до зволікання, до умовиводів, що тільки з часом все стане зрозуміло. Та ми цим часом не керуємо і інколи довго чекати – собі ж на шкоду. Доки сонце зійде, роса очі виїсть…
Один в полі не воїн – ще один аргумент колаборантів, які доводять, що інакше вони діяти не могли, бо не мали вибору. Та вибір є завжди. Воля або кайдани. Пан або пропав. Життя чи смерть. Антихрист чи Господь. Правда чи багатство. Колаборант чи християнин. І коли вибір зроблено, то залишається надія. Хоча інколи варто і без надії сподіватися. Леся Українка: “Contra spem spero”. І знову ж Лесине: “Dum spiro spero”. Поки живу, сподіваюся. Сподіваюся, що колаборантів буде менше, як і окупантів на нашій планеті Земля.
Володимир Ключак
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень