У будь-якій цивілізованій країні міністр типу Табачника вже давно би позбувся своєї посади, а якби ще й виступав проти нації, яка формує державу, то скуштував, мабуть, ще й тюремної баланди.
Справа навіть не в тім, що Дмитро Володимирович виступає слухняним знаряддям Москви, виконує роль засланого козачка й може спокійно при зміні влади попросити політичного притулку в Росії (якщо, звичайно, встигне). І справа не в тім, що подібними категоріями мислять Віктор Янукович й абсолютна більшість його команди. Зрештою, це їхня влада, яку вони вибороли в рамках так званої нинішньої демократії, коли агресивна меншість керує фактичною більшістю. Справа в тому, як довго ми терпітимемо це нахабство, і скільки часу ще потрібно Європі, яку ми звично називаємо цивілізованою, щоб змінити ставлення до такої влади.
Вже навіть неозброєним оком видно, що політика Табачника з мовчазної згоди Януковича й компанії веде нас не до Європи, а до Азії. Мова йде саме про цивілізаційний вибір України, в якому Табачнику на нинішньому етапі відведена ключова роль.
Освіта й наука під керівництвом міністра підганяються під російські стандарти. Вихолощення українського, нівелювання національного вже стали повсякденною нормою. Якщо спочатку це викликало протест, потім здивування, то тепер сприймається як неминучість. Мовляв, треба дочекатися нової влади, а вже тоді виправити стан речей. Проте ми не замислюємося над тим, що деякі процеси мають незворотній характер, і те, що нині закладене Табачником, навіть новій владі, якою би вона не була опозиційною до нинішньої, не вдасться повернути в інше, попереднє, русло.
Втім, Табачник як головна рушійна сила революції по-януковицьки занадто швидко хоче зробити зміни незворотніми, що в кінцевому результаті може зіграти злий жарт не лише з ним, а й з нинішньою командою. Українець, загнаний у глухий кут, здатний не лише на Помаранчеву революцію, а й на Коліївщину. Та й гострити сокиру, за Шевченком, у нас кожний може. Чи, може, це і є задумом українофобів в Україні, а, головне, за її межами, – довести нашу державу до глобального протистояння, аби в громадянській війні зіштовхнулися непримиренні, в результаті чого про Україну як державу можна забути? Якщо поведемося на табачниківську провокацію, можемо втратити занадто багато, і причому це знову ж таки будуть незворотні процеси.
Сумно спостерігати за політиками, які звично вважають себе представниками національно-демократичного табору. На тлі чудового полеміста Табачника вони виглядають блідо. Навіть упійманий на відвертій брехні, Дмитро Володимирович завдяки своєму полемічному таланту виходить сухим із води. Цифри, факти, конкретність не спрацьовують проти цього українофоба, бо все його подальше життя й існування в світі великої політики залежать саме від виконання найголовнішого завдання: кинути Україну під ноги Москви, остаточно зруйнувати нашу державу, зробити з неї слухняного васала Кремля. Допоки наші політики не виходитимуть з цього надзавдання, поставленого перед Табачником, а сперечатимуться навколо зовнішнього незалежного оцінювання, Могилянки, яка може перестати бути університетом, чи викидання зі шкільної програми роману Василя Барки “Жовтий князь” про Голодомор 1932-1933 років (тепер його вивчатимуть факультативно або й не вивчатимуть узагалі), – доти міністр упевнено почуватиметься не лише в своєму кріслі, а й взагалі перебуватиме на білому коні українського політикуму.
Дмитро Табачник виконував роль сірого кардинала при президентові Кучмі, будучи керівником його адміністрації. Здавалося б, нинішня посада, враховуючи спадкоємність Януковича, який фактично перебрав владу від Леоніда Даниловича, хоча і з запізненням на п’ять років, – не є такою важливою. Але це лише на перший погляд. Насправді нині Табачник не лише виконує роль сірого кардинала, а й є основним ідеологом в Україні, – і це прекрасно розуміють ті, хто мав би не лише словесно протистояти цьому українофобу.
Мені можуть закинути, що, мовляв, Табачник так думає, це його точка зору, і треба в полеміці або погоджуватися з ним, або спростовувати. Це є найбільшою помилкою того, хто тільки спробує вступити в суперечку з Табачником. Насправді Табачник думає так само, як думаємо ми, як думає кожний, хто вважає себе українцем не лише за національністю, а й по суті.
Для прикладу візьмемо тему Голодомору. Це нині Табачник діє в проросійському руслі, не визнає його геноцидом, викидає зі шкільної програми саму згадку про цей страшний злочин проти української нації. А були ж благословенні часи, коли він, будучи на державній посаді, виступав саме з державницьких, а не московських окупаційних позицій.
Скажімо, 12 лютого 2003 року відбулися парламентські слухання. На них говорилося про вшанування пам’яті жертв Голодомору 1932 – 1933 років. Виступаючи від імені Кабінету Міністрів, тодішній віце-прем’єр-міністр України з гуманітарної політики Дмитро Табачник заявив буквально наступне: “Масове фізичне знищення українських хліборобів штучним голодом було свідомим терористичним актом політичної системи проти мирних людей, унаслідок якого зникли цілі покоління землеробів-універсалів, зруйновано соціальні основи нації, її традиції, духовну культуру та самобутність. Голодне лихоліття 1933 року – не історична минувшина, а глибока соціально-демографічна катастрофа ХХ століття, незагоєна морально-психологічна рана, яка жагучим болем терзає пам’ять очевидців. Ми засуджуємо сталінізм не лише за геноцид (це не я придумав, це сказав Табачник !!! – А.В.) проти Українського (так у тексті, з великої літери – А.В.) народу та мільйони убієнних, а й за насаджування в суспільстві принципів класової нетерпимості, войовничої ненависті, антигуманних норм і правил соціальної поведінки”.
Більше того, Табачник, усвідомлюючи важливе значення сказаного ним, не зациклюється, так би мовити, на внутрішній аудиторії, а звертається й до світової спільноти: “Визнання міжнародним співтовариством Голодомору 1932 – 1933 років в Україні актом геноциду (! – А.В.) проти українського народу свідчить про суттєві зрушення в громадсько-політичному житті нашого суспільства. Більше того, визнання голоду 1933 року актом геноциду (! – А.В.) має принципове значення для стабілізації суспільно-політичних відносин в Україні, є доказом незворотності демократизації суспільства, фактором відновлення історичної справедливості, морального зцілення кількох поколінь від страшного шоку, заподіяного масовими репресіями та голодоморами. Визнаючи українських селян жертвами геноциду (! – А.В.) 1933 року, ми не лише увічнюємо пам’ять про загиблих, ми маємо постати справді державотворчою нацією, цивілізованою і гуманною, шанобливою і культурною, здатною до прозріння і спокути”.
Як ви зауважили, це був 2003 рік, останній рік президентства Кучми перед другим терміном (можливо, проблема Голодомору як геноциду стала своєрідним реверансом у бік Галичини, аби набрати голоси не лише на Сході, а й на Заході?), коли прем’єр-міністром був Віктор Янукович. Можна лише здогадуватися, чому нині Дмитро Табачник перекинув платівку на другий бік і зазвучала зовсім інша музика. Але ж слово, як відомо, не горобець. Сказане й написане (а текст тих вікопомних парламентських слухань був опублікований) сокирою не вирубаєш (о, це слово – сокира – вже двічі з’являється в нашому тексті, так що неодмінно колись таки насправді “вистрелить”, як рушниця, що висить на стіні, наприкінці п’єси!).
Що могло змінитися за ці вісім-дев’ять років? Чому Дмитро Табачник так кардинально поміняв свою позицію? Невже з’явилися нові документи, які би спростували тези Дмитра Володимировича 2003-го року? Навпаки, нові документи таки з’явились, але вони лише розширили масштаби трагедії й поглибили наші знання про це, вивели на перше місце не лише виконавців й організаторів масового вбивства українців, а насамперед замовників цього жахливого злочину – Сталіна і його поплічників в Україні.
Відповідь банальна і проста, як український борщ: Дмитро Табачник змінив господаря. Тепер це не український народ, який його годує, а Кремль, який йому дає значно більше, – можливість творити історію. А творити історію в сучасних умовах – це рухатись у фарватері Москви. Табачником, мораль якого збита на генетичному рівні, рухає не лише жадоба наживи, а й банальне бажання ввійти в історію великим державним діячем. Він готовий на будь-яку кон’юнктуру і має бажання вижити за будь-яку ціну. Його підстьобує страх за власне життя.
Коли ми нині говоримо про необхідність звільнення Табачника з посади міністра, це, звичайно правильно. Але цього замало. Він повинен бути оголошений в Україні персоною нон ґрата. За все треба платити, Дмитре Володимировичу!
Анатолій Власюк, часопис «Тустань»
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень