Команьча, Команьча, команецька гора…

Село Команьча коло Санока – одне з тих, де лемківська культура не тільки збереглася, а й розвивається. В першу чергу завдяки ентузіастам, котрі працюють над виготовленням копій (реплік) давнього лемківського строю (одягу), котрі старі лемківські пісні та балади не лише записують, а й співають. Причому співають не лише в Команьчі, а в цілій Польщі та за кордоном, у тому числі в Україні.

Одна з невтомних діячок лемківського руху в Польщі Маріанна Яра вже не вперше виступає у Трускавці. Кожен раз вона приїздить до нашого міста-курорту з новою, іншою, цікавою та пізнавальною програмою. Соромно зізнатися, але маленька Команьча дає фору багатьом селищам та містам, де не збереглося автентичних, виключно локальних співанок, не збереглося ексклюзивних місцевих елементів одягу, не збереглося тих «родзинок», які вражають людей всього світу непідробністю, справжністю і духом старовини, котрий змушує затамувати подих і вдивлятися, вслухуватися, поринати в магію місцевості.

Дозволимо собі невеликий ліричний відступ, а точніше, запитання – скільки кожен з нас, трускавчан, знає старовинних пісень? Так щоб їх заспівати від початку до кінця? А якщо до цієї умови ще додати – пісень, щоб там була згадка про Трускавець? Не теперішніх, авторських, коли «пив «Нафтусю» й задивився на Марусю», а тих давніх, сільських, з часів отця Олекси Пристая чи хоча б отця Івана Валюха? То, може, хтось знає хоча б кілька коломийок, де фігурує топонім «Трускавець»? Питання радше риторичне…

Повертаючись до теми села Команьча, зазначимо, що тільки під час 40-хвилинного виступу в трускавецькому ресторані «Оскар» прозвучали дві виключно локальні пісні «Команьча, Команьча, команецька гора» та «Над Команьчов ясне сонце заходит». Решта ж були теж давніми народними співанками, котрі гурт «Лем ми» витягує із забуття, популяризує, дає їм нове дихання та нове життя.

До Трускавця гурт «Лем ми» приїхав на відпочинок і далеко не в повному складі. Шестеро співаків (троє чоловіків та троє жінок) скомпонувалися з двома польськими музикантами і створили для виступу гурт, котрий вартувало послухати. Частину пісень «Лем ми» виконали акапельно, тобто без музичного супроводу. Їхні сильні та чисті голоси пронизували душу, викликали неможливе до опису відчуття мурашок по шкірі. Ось вона – автентика, ось вона – душа народу.

Принагідно зазначимо, що одягнені артисти були в одяг, притаманній виключно їхній місцевості. Зокрема, жінки були в запасках та чепцях на голові (раніше заміжня жінка зобов’язана була носити чепець під хусткою).

Традиційно, як то буває в Трускавці, захід не зібрав повну залу. Можливо, не всі знали про цей концерт, дехто не зміг прийти з різних причин, хоча й дуже хотів. Але ті, які завітали на виступ гурту «Лем ми» (а серед них і українці, і відпочивальники з Польщі), залишали зал ресторану «Оскар» сповненими вражень. Директор готелю-ресторану Олег Блажівський в знак подяки за багаторічну співпрацю вручив Маріанні Ярій як керівнику колективу статуетку «Оскара». І лемки направду вартують нагороди.

На завершення ще один ліричний відступ. А точніше, запитання. Як часто ми самі співаємо? Як часто співаємо з кимось, тобто в товаристві? Виняток, можливо, становлять колядки, котрі ще лунають у груповому виконанні, та спільне виконання пісень на весіллях чи сімейних святах типу дня народження. А колись українці співали щодня – при роботі (косили, пряли, жали, молотили, рубали дерево в лісі, сіяли, випалювали поташ), при святі (в церкві, вдома, в гостях, на вулиці), при тій чи іншій нагоді. Ми вже втратили обрядові пісні і втрачаємо звичайні. Дроти у вухах і бум-цик-цик зі смартфона чи планшета замінили той процес, коли з рота, з гортані виходить пісня. В нас, на жаль, частіше виходить матюк чи обмова.

Ґьоте, великий німецький поет, колись написав так: «Де чуєш спів – там йди, там добре серце мають. Бо люди злі ніколи не співають»…

Щира подяка лемкам з Команьчі за те, що дають урок як потрібно любити своє, рідне.

Володимир Ключак