Малювати Світлану Дзедзей з Дрогобича заставили слова чоловіка Володимира. «Якби ти хотіла малювати, то малювала б», – сказав коханий, коли Світлана то бралася за розмальовку стін у коридорі, то покидала цю роботу.
Якщо я хочу малювати, то я буду це робити – постановила собі жінка, і … малює досі. Причому малює гарно, вишукано, з-під її легких рук виходять полотна, які хочеться повісити в спальні, в офісі, адже від цих картин віє теплом, експресією, енергією, затишком, жіночим баченням світу.
– Ти спізнився, заходь, заходь, мусиш побачити який тут є портрет Франка! – вигукує до мене на порозі Художнього музею Михайла Біласа режисер Тарас Варивода. І веде до Франка, котрий зі стіни дивиться своїм мудрим та проникливим поглядом. З іншого боку така рідна посмішка Кузьми Скрябіна – Андрія Кузьменка. На суміжній стіні – Фреді Меркюрі з мікрофоном. А поміж портретами походжають мої друзі – краєзнавці Ігор Ліщинський, Ігор Кекіс, художник Василь Лялюк, директорка музею Олена Білас-Березова та інші.
А господинею в двох кімнатах музею, де розмістилася нова виставка живопису, є сама пані Світлана. Вона відповідала на всі запитання, пояснювала як і чому виникла та чи інша ідея. А її друзі пригадували ранній період творчості, особливо одну з перших робіт Світлани на релігійну тематику.
Світлана Дзедзей працює дизайнером, чоловік виготовляє меблі. Вони – ідеальна пара, гармонійне доповнення одне одного. Але навіть в ідеальному шлюбі кожен (і він, і вона) має право на самореалізацію. І Світлана, бухгалтер за освітою, дизайнер за роботою і Художниця за покликанням, почала малювати.
Я досі під враженням від її творів. Не лише від Франка та Кузьми, за які я подякував Світлані у книзі відгуків. Але й від квітів, від масивного тигра, котрий підкрадається нечутним кроком, від красивої жінки з букетом троянд, від сили-силенної квітів на її картинах, від експресії рухів, танцю, енергії, котра наче виривається з картин. А особливо від коней, котрі уособлюють благородність і той же рух. Білі та гніді, вороні та чорні, ці коні розвівають гривами на вітрі, мчать вперед, у безмежну даль, щоб вивезти нас із суєти буденності, із болота клопотів, із сірості приземленого.
Світлана Дзедзей свою виставку іменувала «Спроектовані емоції». В кожен образ вона вклала часточку себе, своєї душі, свого світогляду. Кільканадцять хвилин спілкування з мисткинею вистачило, щоб зрозуміти, що в тих картинах – вона сама. У красі квітів, у енергії танцю, у вшануванні визначних постатей, у любові до прекрасного і повазі до навколишнього світу.
Я не олігарх, і не можу собі дозволити придбати ці всі картини, котрі мені сподобалися. Але милуватися ними в музеї чи на світлинах мені ніхто не заборонить. Бо краса облагороджує, робить світлішим, і дозволяє притлумити низькі прагнення, і реалізувати високі благородні наміри. Тож піду в музей Біласа ще раз, і запрошую піти й вас, дорогі друзі – підіть та й подивіться, як гарно малює Світлана Дзедзей. Може якраз купите собі хорошу картину додому чи в офіс. А якщо ні, то все одно не пошкодуєте, що на якийсь час зустрілися з Прекрасним.
Володимир Ключак
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень