Без намагання жодним чином применшити беззаперечної значимості у рекреаційних справах участі професійних гідів, беруся стверджувати, що по всій території широковідомої української оздоровниці Трускавець ця роль міцно закріпилася за кучерами. Мовою офіційних паперів такий доволі екзотичний на поточному історичному відтинку фах реєструється як “Їздовий гужового транспорту”, але сюди можна відносити також візничих, що мають стосунок виключно до вантажних перевезень. Про них тут мова не йде, а йде виключно про візників, так би мовити, VIP-класу; хоча задоволення поекскурсувати містом на кареті чи санях може собі дозволити за умови не вельми навіть і великого (гривень так на 50-150 в залежності від складності маршруту) бажання кожен.
Для новоприбулих це – прекрасна нагода пересвідчитися, що оповіді про казкову самобутність бойківського дерев’яного зодчества та чарівну мальовничість численних куточків живої природи Трускавця – не міф який-годі, а втілена правда. При нагоді ж, розговоривши кучера на кінські теми, – можна розвінчати, принаймні для себе особисто, навіяні в ту сферу деякі міфи літературного походження. Як ото я, наприклад, поспілкувавшись із досвідченим візником паном Мироном, дійшов нарешті того висновку, що якщо відомий російський поет Сергій Єсенін колись і годував якусь кобилу “золотом вівса” зі свого циліндра, то тим він анітрохи не сприяв полегшенню важкої її долі. “Скоріш навпаки, – спростовує надуманість “озорного гуляки” пан Мирон, – бо чогось більш раціонального від спеціально скроєної торбини, яка й надягається на голову коневі відповідним чином, годі і придумати! А придумана вона ще за царя Гороха, коли води на землі було троха.” Та й справді, якщо тверезо обміркувати стан речей, стає очевидним: хіба ж могли московські ямщики у ті буремні революційні роки сподіватися суто на милість захмелілих гульвіс і очікувати, коли ж котрийсь із них надумає підставити свого головного убора, щоб отримати порцію вівса для годування коней?
“А ще, – продовжує свою думку трускавецький кучер, – важливо давати вівса коням рівну норму. Особливо небезпечно перегодувати.” – “Інших кормів такі перестороги також стосуються?” – “Ні, сіна можуть їсти допоки відчують, що вже наситилися. Влітку після сіна ще й по кошику травички зеленої з росою кожному на десерт – від того покращується травлення. Вона їм смачна, тому і їдять, хоч уже й ситі. Так само й овес їли би і їли, а це ж доволі калорійний продукт, його надлишок перевантажує серце; надлишок білків, у свою чергу, може спричинитися до набряків у суглобах. Ось так може трапитися, що кінь над ранок уже не годен піднятися. Бували випадки, що вже ніякої ради дати собі з таким загодованим конем не можна було.”
Тут варто зазначити, що теж із сивої давнини на Галичині ведеться ставлення до гривастого на рівні члена сім’ї. Вважалося неприпустимим забивати ні скаліченого, ні навіть інфікованого сумлінного трудівника: тримали тварину на постої, поки вона сама не “впаде”, – а саме таким словом позначається загибель коней на відміну від великої і малої рогатої худоби, кішок, кролів, птиці і навіть вірних служак – собак, які врешті-решт “дохнуть”. Щоправда, прихід Радянської влади з її радикальними нововведеннями свого часу позбавив людей можливості піклуватися про безнадійно підупалих коней. Та про що тут можна говорити, коли до умов утримання навіть і цілком здорових візничим було зась. Не викликає сумнівів, що за таємними директивами ЦК КПРС над кіньми проводилися такі ж тотальні експерименти, як і з водоймами, і з ґрунтами, і, зрештою, чи не в найбільшій мірі – із людьми.
Три роки тому пан Мирон звільнився з посади “Їздовий…” кінно-спортивної бази при санаторно-оздоровчому комплексі “Карпати”. Вирішив організувати власний бізнес на тих же ж підставах, хоч до повноцінного забезпечення матеріальною базою для отримання суттєвого зиску було ой як неблизько! “Спершу, – рoзповідає пан Мирон, – я придбав на базарі в Коломиї залізний каркас давньої-прадавньої брички: з першого погляду просто металобрухт. Але, збивши нормальний верх і все докупи склавши та добре змастивши рухомі частини, кілька літ можна було би нею їздити. Поїздив рік, і трапилася нагода продати. У Київ – там цінують старовину. А тут більше бракує відчуття свіжості, новизни, прогресу. Ото, частково за виручені від продажу брички, частково свіжозароблені гроші замовив у Польщі на заводі Стефана Смолярчика новеньку карету з відкидним капюшоном.” – “І в яку суму обійшлася Вам ця обнівка?” – ” Якщо врахувати доправлення під саму хату, – то десь так тисяч десять “зелених” винесла.” – “І не лячно Вам було в сам розпал Всесвітньої економічної кризи з такими коштами розставатися?” – ” Потрачуся, гадаю, раз, – і що скоріше, то краще: моя “Viktoria” і мені набагато зручніша, і пасажирам.” На зауваження, що коні наразі впряжені у живописні ґринджоли, я дізнався, що це вже плід столярної майстерності місцевих умільців, а на сумнів щодо придатності прав їздового до водіння саней, що тут ситуація аналогічна, коли звичному їздити верхи охляп доводиться сідати в сідло (тобто набагато все спрощується). “Інша справа, – завів розмову пан Мирон про наболіле, – що деякі місцеві мешканці, якби взяли до рук владу, то не дали би жодного права працювати з кіньми в межах міста. Один кандидат на пост міського голови навіть робив такий пункт визначальним у своїй передвиборній програмі: буцімто припиню стихійні ринки, покладу заборону на паркування транспортних засобів посеред вулиць, а гужовий транспорт – узагалі видворю. Починав би він, звичайно, з нас. Та, слава Богу, не пройшов на виборах. Проте сформував групу однодумців серед депутатів, яка настояла на тому, щоб заборонити нам паркуватися обіч центральної площі, а хіба що на оцьому схилі поблизу костелу.
До речі, в Польщі і по містах не гидують кіньми, що від них неприємно пахне і що ними можна орати. Тут варто сказати, що у деяких клініках, і така одна є навіть у Трускавці, людей, а особливо дітей, лікують через спілкування з кіньми. Доведено, що запах кінського поту і навіть кобиляка сприяє полегшенню дихання у людей при астмі чи інших якихось дихальних недугах. Я тут не кажу про те, щоб кінським гноєм засіяти усі дороги, навпаки, ми дуже ретельно слідкуємо, щоб за нашими кіньми не залишалося жодного сліду. Вони у нас привчені до того, щоб одночасно зупинитися на безпечному відтинку дороги, коли один із пари відчуває потребу до випорожнення. Він тоді здіймає хвоста в очікуванні, поки їздовий піднесе сачок так, щоб успішно виловити ці кобиляки. По відношенню до тварин ми тут виявляємо навіть більшу гуманність, ніж у країнах Західної Європи: там же ж такі шкіряні мішки просто прив’язують до кінських хвостів, – і вони іноді “катаються” з тими “яблуками” в cобі до пів дня. Але частково це також необхідно: на деяких дорогах великих міст напружений рух транспорту. Тут же ж – зовсім інша справа: машин на вуличках зазвичай не буває, і ми навіть можемо щоразу витрусити гній просто через огорожу на обумовлену ділянку чийогось городу. Адже це дуже цінне органічне добриво. Згодом на ньому виростуть квіти, якими зможуть милуватися наші пасажири.” – “Значить, Ви дбаєте, щоб Ваші клієнти отримували від поїздок на кареті чи санях якнайбільшу порцію естетичної насолоди? Як, на вашу думку, цей аспект може в подальшому позначитися на їхньому самопочутті? Надлишок позитивних вражень не може зашкодити організмові людини, як, наприклад, сала, цукру чи меду?” – “Позитивні враження самі по собі – жодним чином! Хіба що вони навмисно провокуються, щоб “під ту марку” запропонувати якісь сумнівні речі. Такої “крутої реклами” нині чи не на кожному розі надивитися по гичку можна.” – “А з чим у Вашій свідомості перш за все пов’язується відчуття прекрасного?” – “Ну, можна так сказати, з кіньми далеко не в останню чергу…” – “Мої оплески Вашому гумору! А чи не погодилися б Ви iз твердженням, що немає нічого красивішого від поєднання прагнення до вселенської Істини, вияву Доброти до усіх на світі сущих живих істот і прояву Терпіння в будь-якій життєвій ситуації?” – “Напевно, що так.” – “Що би Ви в такому випадку сказали про одну владну партію, яка жорстоко переслідує громадян своєї країни єдино за таке-от благородне прагнення?” – “Мої симпатії ніколи не виявляться на боці такої партії!” – “Так можна зрозуміти, що Ви пропонуєте людям спілкування з кіньми як шлях духовного повернення до витоків нашої цивілізації, – коли власне кінська сила являла собою основний рушій суспільного прогресу. А як натомість Ви відноситеся до сприйняття древньокитайських традицій літочислення? Чи схвалюєте Ви, що на Україні тепер кажуть: “рік Дракона”, “рік Змії”, “рік Коня”..?” – “Можливо, в тому і є трохи якогось позитиву, якоїсь розваги, але чогось суттєвого за великим рахунком у таких-ось процесах я просто не вбачаю.” – “То Вас ніщо не схиляє до думки, що саме культура Піднебесної свого часу зумовила суспільний прогрес людства?” – “Я не доказую, що світ починався від України, але що від Китаю – теж з тим не згідний.”
Ще мені, на свій подив, вдалося вияснити, що трускавецький водій ґринджол та карет пан Мирон за умови надання навіть повністю безкоштовної путівки, скажімо, в Пальма-де-Мальорку, не був би в захопленні від перспективи провести також оплачувану на 100% середньоарифметичної виручки відпустку далеко від своїх коней. От якби з кіньми разом, – то тоді можна було би ще й подумати: хоча, зрештою, якщо надовго від’їхати від цієї землі, то “вона може й образитися та не буяти вже згодом так рясно та яскраво квітами”. Зі всього видно, що людина почуває себе міцно на місці, – а ще й “постійно покращує стан свого здоров’я шляхом гіпотерапії, чи то пак, гіпопрофілактики”. Цього, власне, й побажав говіркий та дотепний їздовий гужового транспорту усьому людству наостанок.
Як на мене, до таких-ось побажань і до їх посильної реалізації кожному більш-менш свідомому громадянину варто було би нині прилучатися: бо які ж тут можуть бути ще протипоказання?
Віктор Гаврилів, вільний журналіст, м. Стебник
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень