В червні цього року випадково прочитав статтю “Кричуща корупція в університеті Дрогобича” на дружньому нам сайті “ДрогобичІнфо”. Автором її є “студентка 4 курсу, випускниця”, поставлено статтю на сайт 8 червня і станом на початок липня вона зібрала 152 відгуки, а всього її переглянуто понад 4,5 тисячі разів.
Сама стаття зовсім невеличка, тому текст її подаємо повністю:
“Слава Богу, я вже захистилась і покидаю ці стіни альма-матері. Речі, з якими ми миримося, з кожним днем просто шокують. Такого рівня корупції не пам’ятають навіть люди, які давно працюють тут.
Я сама на першому курсі ні разу не дала хабара, а тепер кожен, хто здає диплом, мусить принести викладачу 200 у. о., і це напряму, без посередників.
Ще пару років назад можна було домовитись, якщо знала когось з інституту, викладач міг попросити іншого викладача за екзамен або залік. Тепер цього немає. Кожна студентка чи студент домовляються напряму.
У нас і кількох львівських інститутах та університетах ввели відомості для викладачів і окремо журнали для студентів. Якщо раніше викладач у кінці пари оголошував оцінки, то тепер цього немає. У журналі ведеться облік відвідування і записуються теми занять, а оцінки викладач виставляє собі у відомості. Звісно, є такі, які оголошують, але більшість своїх оцінок можна дізнатись тільки в індивідуальному порядку.
Нічого не поробиш – довести свою правоту неможливо. Всі викладачі оцінили переваги нововведень: хтось карає прогульника, хтось домовляється про зустріч зі студенткою.
І найцікавіше – розцінки: трійка за екзамен 200 грн., четвірка – 250 грн., п’ятірка – 300грн.
Найбільше збирають з дівчат і хлопців, які живуть у гуртожитках, тобто не з Дрогобича, бо їх безпечно принижувати. А ми мусимо терпіти – не можу собі уявити, які масштаби будуть через рік або другий. У кого нема тут покровителя, взагалі важко вчитись. Так, відмінниць не чіпають, але, признаюсь, більшість – прості студентки і студенти, які хочуть жити, а не тільки цілими днями вчитись“.
Очевидно, що диму без вогню не буває, проте чи все аж так погано? Судячи з коментарів, проблема існує. Та от чи варто випускати на волю джина з пляшки, подаючи у коментарях прізвища певних викладачів? Не таємниця, що могли це зробити і їхні недоброзичливці, може навіть колеги-викладачі. Хоча які вони їм після цього колеги?
Не стаючи на захист жодного із викладачів, хочу все ж сказати кілька добрих слів про університет у Дрогобичі в загальному. І не тільки тому, що це моя особиста позиція, що ДДПУ – моя alma mater, адже я навчався тут стаціонарно п’ять років, отримавши подвійну спеціальність “Вчитель історії” та “Практичний психолог”. А ще й тому, що знаю думку багатьох – для університету є певні загрози і саме такі публікації створюють сприятливий ґрунт для творення негативного іміджу цього закладу, без якого Дрогобич перетвориться, що там приховувати, у глибоку діру і нічим не відрізнятиметься від Стебника, Борислава, Турки чи Нового Роздолу, окрім тільки історії і тим, що колись тут був університет. Замість того, щоб підтримати своє, сприяти промоції рідного вишу на наших теренах, дехто робить зовсім по-іншому, не усвідомлюючи можливих наслідків своєї горе-діяльності.
Найперше хочу подати своє свідчення – як я поступив у університет, як я навчався і як я закінчив його. Можете повірити – воно правдиве, адже мені нема що приховувати, як нема потреби когось принижувати чи вигороджувати.
В 1992 році я закінчив із срібною медаллю середню школу і вирішив поступати в педінститут Дрогобича. Тоді запроваджували так званий експеримент, коли на перше півріччя приймали всіх без винятку, а відсів робили після сесії у грудні. Таким чином жодних плюсів мені не додали ні моя медаль, ні мій атестат. Не належав я і до пільгових груп типу інвалідів чи чорнобильців. На нашому потоці було сформовано вісім груп істориків, з яких перші чотири мали другою спеціальністю “психологія”, а наступні – “народознавство”. Після відсіву залишилися тільки дві групи орієнтовно по 30 чоловік у кожній. Мій випуск був першим на відновленому історичному факультеті. Я здав екзамени, один краще, другий трохи гірше. Мене зарахували, бо прохідний бал я набрав.
Таким чином за вступ я не заплатив жодної копійки. Жодної копійки ні жодного купона, які тоді ходили, я не заплатив і за екзамени, які приймали тоді в мене Леонід Тимошенко (історія стародавнього світу) та Василь Футала (історія України). Жодної копійки чи попередніх домовленостей із деканом істфаку Михайлом Семеновичем Савчином (був у нас деканом весь час мого навчання в інституті).
Це може звучати дивно, проте за всі 5 років мого навчання не йшла мова за хабарі – ні історикам, ні психологам, ні педагогам, ні філософам, ні викладачам інших дисциплін. Максимум, що ми могли зробити – із власної ініціативи скластися групою на квіти та коробку цукерок. Від дівчат із моєї групи не чув я жодного разу і про якісь сексуальні домагання. Хоча цілком імовірно, що були на навчанні і такі, які дозволяли собі переспати з викладачами, можливо, є і тепер. Та чи через це можна говорити про корупцію?
Дехто з тих, хто не пройшов при вступі під час експерименту, згодом поступили на заочну форму навчання, або ж навчалися на стаціонарі на молодших від мого курсах. Від них теж я не чув про конкретні факти корупції, хоча розмови про те, що таке явище в вузах України є, на загал були.
Уважне записування лекцій, підготовка до семінарів, ксерування необхідної літератури, копітка робота в бібліотеках, мандраж перед екзаменами – такими є будні студента. Проте завжди була можливість і відпочити, розслабитися, хоча 90-ті роки були складними – криза, гіперінфляція, затримки стипендій, які для декого із нас були фактично єдиним джерелом існування. Приходилося і підробляти. Тоді побутував анекдот про двох стареньких, одна з яких запитувала: “Тобі вже заборговану пенсію виплатили?”, а інша відповідала: “Та мені ще заборговану стипендію не всю виплатили!”.
Щодень я добирався на навчання із Трускавця і повертався додому теж щодня. Закінчив я педінститут у 1997 році, вже восени цього року заклад отримав статус університету. Здав три державні екзамени (був вибір – три екзамени або один екзамен і дипломна робота), всі на відмінно, отримав диплом і пішов працювати у сільську школу. Школі віддав десять років, після чого переїхав до Трускавця і розпочав нове життя.
Однозначно, що в мене, як і в інших, були улюблені викладачі, були і несправедливі, яких доводилося терпіти. Ректор Валерій Григорович Скотний певний час читав у нас філософію, всі ми прониклися довірою, симпатією та любов’ю до цього вмілого та мудрого керівника. На жаль, нема вже на цьому світі талановитого викладача психології Миколи Богдановича Гретченка, нема педагога Валерія Максимова, історика Тихона Дмитровича Козака, п. Батюка, керівника історичної практики Ігоря Свєшнікова, поліглота Тіберія Поппа – вони були одні з кращих. Тільки добрим словом згадую істориків Леоніда Тимошенка (тепер – декан істфаку), Михайла Сеньківа, Івана Думинця, Михайла Савчина, Ірину Лозинську, Оксану Тимошенко та інших моїх викладачів, психологів та педагогів Мирослава Савчина, подружжя Галанів, Павлюків, Людмилу Базилевську, Омеляна Вишневського, Віру Лімонченко. Низький уклін справжній Людині, Вчителю та Філософу Тетяні Іванівні Біленко. Фактично вони вкладали в нас частинку своєї душі і формували наші особистості, наш світогляд, направляли вектор нашого руху на позитив, на добро та благородні справи.
В університеті тепер працюють і мої друзі зі студентських часів, деякі з них стали відомими науковцями. В паралельній групі істориків-народознавців навчався Олег Панькевич, теперішній голова Львівської обласної ради. Тільки наш курс дав світові вже відомих людей, яким наразі по 35 – 45 років. Серед них – професори, журналісти, вчителі, політики…
Значно підсилюють випускники та викладачі ДДПУ і місцеву владу. Наприклад, у Трускавці двоє із трьох заступників мера – викладачі ДДПУ. Фактично університет для нашого регіону є безцінним даром, який мусимо зберегти, а для цього ми повинні спільно творити його позитивний імідж. Якщо є якісь проблеми – їх треба вирішувати, а з недоліками потрібно боротися. Але не очорнюванням доброго імені всього навчального закладу. Є корупція – для цього є правоохоронні органи. Чому не звернутися у прокуратуру, в СБУ? Чому не подати колективну скаргу? Якщо купаєш дитину, то потрібно виливати брудну воду, але ж не із дитиною!
Хто хоче вчитися – буде вчитися. Хто не хоче давати хабарі – не дасть їх. У мене їх не вимагали, але я б і не мав із чого дати. Бо з чого? Батько мій помер під час мого навчання в університеті, у мами в селі на руках залишилося ще троє малолітніх дітей, двоє школярів і дитина-інвалід. Хто ж не бажає вчитися, хоче гульнути та ще й хоче хороші оцінки, то, може, й підходить, домовляється, щось дає. Але чи масове це явище? Чи привід це для того, щоб бруднити репутацію Франкового вузу, кидати ложку дьогтю в бочку меду?
Авторка статті-анонімки пише, що більшість студентів не хочуть вчитися цілими днями – і ми не вчилися безпробудно. Не кожен може бути відмінником, хто не може – хай задовольняється трійками, четвірками. Не повірю, щоб викладачі когось “обламували” на екзаменах так, що людина, яка хоч щось знає, не могла їх здати. В університеті борються з корупцією, багатьох нечесних викладачів-ділків вже повиганяли, називати тут прізвища було б неетично. А ще більш неетично було б вірити всьому, що пише хтось, боячись підписатися власним іменем, або ж у коментарях до статей в Інтернеті. Бо коментатори бувають різні.
Насамкінець додамо, що варто більше публікувати матеріалів, які сприятимуть інформаційному прориву нашого універу, підніматимуть його престиж, покращуватимуть позитивний імідж навчального закладу. В цьому вже нас пообіцяли підтримувати ряд викладачів дрогобицького вузу імені Івана Франка.
Володимир Ключак
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень