Якими болями-тривогами, радощами-втіхами переймаються нинішні діти? Чи беруть у спадок той духовний набуток, той фізичний тягар, що випали на долю їх батьків і дідусів? Чи переймається цим нинішнє покоління та робить належні висновки?
Таких тем зачіпають мало, а вони потрібні, актуальні, завжди болючі, бо йдеться про сокровенне – збереження пам’яті роду-племені, нації, збереження української самобутності. У той же час їх дуже вдало, мудро і наполегливо провадить серед учнів директор Стебницької ЗОШ №11, вчитель української мови Зеновія Левицька.
Ось уже кілька років як вона започаткувала своєрідний підхід до розкриття затаєних, недоторканих дитячих душ, заставила їх без примусу, а із зацікавлення переступити через манливий, ажурний світ меркантильних інтересів, а заглибитися, пройнятися чистими помислами, усім серцем пройденим життям, духовними цінностями своїх батьків, найближчих їм людей, свого міста рідної природи. Вона радить учням не бояться висловлювати свої думки, оцінювати свої праці по-своєму і не позичати суджень в інших, якими б вони не були. Цим добивається дитячої відвертості, щирої сповіді юної душі, яка робить уже виважені, хоч не без батьківського впливу, висновки. Але вони йдуть від щирого серця, а тому, як каже панв Зеновія, їх не судять…
Так появилася на світ перша книжечка таких дитячих сповідей під назвою «Перлинки» – збірник творчих робіт учнів школи. У першому його випуску за 2007 рік зібрано творчі роботи учнів молодших та старших класів, у яких вони щиро розповідають про свої потаємні думки, заповітні мрії та уподобання.
Ось учениця 9 класу Христина Артем після роздумів над тим, як досить «оригінально» проходить життя для кожного з нас, доходить висновку, що найкращий приклад для себе бачить тоді, коли йде до церкви, спілкується зі священиком, співає в хорі. «Це найкращі хвилини прозріння, мудрості, взаєморозуміння», пише вона. Дуже тепло, проникливо розповідає про зв’язкову УПА Мирославу Метіль-Пакулу, учень 11 класу Назарій Кирилів.
Мило і ніжно сприймає красу рідної землі третьокласниця Леся Кушнір:
За велику гору сонце вже сідає,
І своє проміння тихо опускає –
На красиві квіти, на красиві діти,
І на землю рідну, сонечком зігріту.
Продовжуючи цю тему, пані Зеновія пропонує учням поєднати свої роздуми із образами, персонажами вивчених літературних творів. І вони використовують для цього твори Івана Франка, Ольги Кобилянської, Василя Симоненка, Ліни Костенко та інших письменників. Є багато посилання на «Собор» Олеся Гончара. Вони відверто, як на Святій сповіді, відкривають свої почуття. Відчуваємо це у новому збірнику «Де поема мого життя?», що вийшла у 2012 році.
Так, учениця 11 класу Марія Козар, аналізуючи слова головного персонажа роману «Собор» Миколи Баглая про те, що «…Час ущільнюватиметься, віки старітимуть, а мистецтво молодітиме вічно!…», вважає, що «Мистецтво є частиною кожного з нас. Бо ми всі прагнемо щось творити. Бачити красу і нею жити. А людиною стати – це теж мистецтво». Тому її зачіпають слова подруги, яка, приїхавши з Італії, залишатися не хоче, бо там все краще, ніж тут. Марія ж вважає, що «Вітчизну потрібно любити такою, як вона є» і не залишати її у важку хвилину.
Учениця 10 класу Галина Нафус вважає, що «Роман «Собор» – дуже повчальний твір, який вчить нас приділяти увагу не тільки зовнішності й матеріальним благам, в й розвитку душі».
Для Юлії Хемич, учениці 11 класу «…собор у творі – це шанс для нас розвиватися, це прекрасна можливість збагатитися духовно». Її однокласник Андрій Герасим вважає, що «Наш Собор – наша школа. Повертаючись у минуле, ми будемо згадувати про неї, про роки дитинства». Для Юлії Оленич «У кожній людині всередині є свій собор душі, який кожен з нас повинен берегти і розвивати. Якщо занедбаємо, то станемо бездушними і без моральних принципів». Одинадцятикласниця Лідія Тарнавська переконана, що «… життя потрібно не лише прожити, а й залишити про себе пам’ять. І, що найголовніше, дбати про красу своєї душі».
Окремої уваги заслуговує книжечка пошукових робіт учнів під назвою «Краю мого історія жива». Зібранням творів учнів, літературним редагуванням займалася Зеновія Левицька, а упорядкуванням – вчитель історії Лілія Стельмащук.
Ця книжка солідніша за обсягом і глибша за змістом. Учні писали історію своєї вулиці, включаючи в текст замальовки про цікавих людей, призабуті, або мало відомі факти з минулого міста. Описано історії двадцять однієї вулиці міста, які супроводжуються фотоілюстраціями учнів. Це щирі і теплі розповіді про ті місця, де вони народилися, про відомих людей, які там мешкали і чимось себе прославили.
Так для учениці 8-Б класу Марії Дутко її вулиця Володимира Великого «є найкращою, найріднішою, найулюбленішою в місті». Відома її авторитетна і порядна людина, колишній начальник ЖКВ Віктор Камерман, який хотів бачити місто «чистим, охайним, квітучим» і прикладав до цього багато сил і часу. Так і всі інші вулиці для наших юних авторів є найкращими, бо вони там народилися, там живуть. Правда, учениця 11 класу Мар’яна Мазур вважає, що її вулиця Задвірна, колись Весела, має проблеми – тут немає великого магазину, розважальних закладів, де молодь могла б проводити свій вільний час. Вона гарно розповідає про сім’ю Ковбасюків і мріє, що її вулиця буде найкрасивішим куточком нашого міста.
На кожній вулиці живуть шановані, відому у місті люди. І про них з великою теплотою і захопленням пишуть учні. Учениця 8-Б класу Анна Романишин розповідає про невропатолога Лесю Вариводу, добру, розумну, яка всім допомагає. Її добре знає увесь Стебник та Трускавець. А мешкає вона на вулиці Миколи Гоголя. Про вулицю Михайла Грушевського і відомого на всю округу талановитого лікаря ЛОР Ярослава Захарко довідуємося з оповіді учня 9-А класу Ярослава Василишина.
Вулиця Андрія Чайковського – гарна, спокійна. Повітря чисте, машини майже не їздять. Живе тут багато щирих і добрих людей, пише учень 7-А класу Ростислав Стельмащук. Він з любов’ю розповідає про сім’ю Василя Ілика, який був головою церковного комітету, Любомира Ялоху – талановитого різьбяра, шахтарську сім’ю Петра Блажкевича, який усе своє життя присвятив шахті.
Є тут солідні нариси, над якими треба було добре попрацювати. Із задоволенням читається оповідь Ярослава Василишина, учня 9-А класу, про своїх бабусь – Тетяну Василишин, яка в три роки була репресована а згодом стала вчителькою української мови і літератури та «лагідну, добру, щедру, розумну» Галину Захарко, яка стала медиком, а згодом і дружиною відомого лікаря Ярослава Захарка.
Діти написали цікаву історію про Стебник і стебничан. Звичайно, це маленька часточка великого шахтарського міста, але вона правдива і щира, бо писали її діти, пропускаючи через своє гаряче серце. Вони не поскупилися на теплі слова і почуття любові до рідного міста та її людей.
Маючи такі духовні цінності, можна бути впевненим – майбутнє України в надійних руках, бо ці молоді люди ніколи не дозволять нікому глумитися над нашою рідною мовою, перемелювати на свій манер історію, зазіхати на наші духовні вартості і Батьківщину.
Андрій Говіщак, газета «Франкова криниця Підгір’я»
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень