Лілія Мацькович – фахова кравчиня (фах – кравець верхнього чоловічого одягу четвертого розряду). Свого часу працювала і в трускавецькому санаторії «Прикарпаття» (де зараз «Ріксос»), і в «Женеві». Після важкої травми в ДТП має інвалідність, але без діла не сидить. Останні чотири місяці на волонтерських засадах шиє все необхідне для українських воїнів.
Її чоловік Любомир, директор трускавецького ДЮСК «Спортовець», про дружину написав коротко та влучно: «Ось чим моя кохана зараз займається! Професійна кравчиня завжди має роботу! На даний час на волонтерських засадах шиє все необхідне для наших захисників. А це не тільки футболки та нижня білизна, це і балаклави, тактичні ноші та інше».
Спілкуємося з п. Лілією Мацькович про її волонтерство.
– Пані Ліліє, розкажіть як Ви потрапили у волонтерський рух?
– Коли 24 лютого розпочалася війна, то були і страх, і паніка, і розпач. Треба було себе десь знайти, знайти те місце, де ти можеш бути найбільше корисною. Оскільки я є професійна кравчиня, то зрозуміла, що можу допомогти саме з пошиттям одягу для наших військових.
Не так давно ми з чоловіком переїхали жити в Модричі, і людей там я ще не дуже добре знаю. Чоловік щодня їде на роботу, а я сама вдома, психологічно це дуже важко. І я кажу Любомирові: «Допоможи мені знайти щось таке, де б я волонтерила».
Спочатку я прийшла до дівчат у один з готелів Трускавця і спитала чи їм потрібні робочі руки. Але там відповіли, що є достатньо своїх людей. Тоді чоловік сказав, щоб я підійшла до музею Біласа.
Як сьогодні пам’ятаю день 26 лютого, коли я прийшла до музею. При вході був столик, і там ми розрізали тканини на стрічки, щоб плести маскувальні сітки. 26-28 лютого я різала стрічки і вже тоді дивилася в Інтернеті за викрійками на балаклави. Я є в професійних кравецьких групах на Фейсбуці, де є різні викрійки, там багато дівчат діляться інформацією, і я собі зробила скрін-шоти викрійок балаклав. Директорка музею Олена Білас-Березова дала нам великі плакати, і я з них зробила викрійки.
Я і волонтерка Світлана Целуйко з сином робили спочатку балаклави з футболок. Брала додому, прала, бо це ж хлопцям одягати, а футболки з гуманітарки. Перевіряли тканини – чи не плавляться, щоб в разі чого не було опіків. Робили як для себе, як для власних дітей.
І я, і Світлана – професійні кравчині, тож нам до роботи не звикати. Але я в захопленні від того, як швидко навчилися, освоїли професію кравчині і дівчата-працівниці музею, і лікарка Галина Шиманська-Карп`юк. Тепер вони орудують ножицями та оверлоками дуже професійно, робота в них під руками кипить.
Шила не лише в музеї, брала нарізані викройки додому і шила вдома. Зрештою так триває дотепер – частину часу шию тут, в музеї, а багато чого шию вдома.
– Не планували втікати від війни за кордон?
– Багато моїх знайомих у Стебнику думали, що я на початку війни кудись виїхала, бо мене не було видно. Але коли я почала передавати балаклави, футболки на Стебник хлопцям через волонтерський центр, то побачили, що я нікуди не поїхала. Я їм кажу: «Куди я поїду, як залишу своїх?».
– Ви шиєте не лише балаклави та футболки?
– Робили кавер на каски, приклад на дуло для снайперів, переробляли форму на хлопців – то штани задовгі, то рукави потрібно підрізати. Шию і нижню білизну. П’ять днів тому ми почали шити ще й тактичні медичні ноші. Словом, що треба, то і робимо.
Привезли волонтери тканину, то зараз маю більше роботи вдома, шию ще й на Стебник, хочеться помогти і їм.
– Знаю, що допомагаєте і воїнам, котрі були мобілізовані зі «Спортовця».
– Так, звісно, не забуваємо за наших хлопців з трускавецького «Спортовця». На війну мобілізували шістьох працівників зі «Спортовця», то ми з чоловіком тримаємо з ними контакт, переживаємо за кожного, стараємося допомогти чим можна, робимо передачі. Там Жгута, Гургула, Кулинич, буквально вчора передавали футболки для Щербини.
Ми місця собі не знаходили, як Андрій Жгута тиждень не виходив на зв’язок.
Чекали коли приїде Василь Кулинич на день народження до своєї дружини Олі, а так сталося, що він приїхав і потрапив на похорон кума, нашого доброго друга Романа Тяки, який загинув на війні.
Коли нашим хлопцям щось треба, то шукаємо, звертаємося в Гуманітарний штаб Трускавця, достаємо і берці, і розвантажувачі – помагаємо чим можемо.
«Спортовець» – це як одна сім`я, і я хоча й не працюю там, але відчуваю себе частинкою цього дружнього колективу.
– Що Вам допомагає вистояти?
– Коли ми попри труднощі не опускаємо руки, а діємо, то стаємо сильнішими. І це не пафос, це істина, яку я випробувала на собі, у своєму житті, бо багато чого мені довелося пережити.
І я це завжди повторюю собі та іншим у важкі хвилини. Ось сьогодні у Стебнику ховають молодого хлопця Андрія Фляка. Я добре знаю його батька, і його знаю, ми були сусідами. Дивишся тепер на фотографію – щирий, життєрадісний, тільки б жити і радіти життю. Прикро, що гинуть такі хлопці.
З вулиці Куліша, де я жила в Стебнику, загинули і Тарас Зозуля, і Мар`ян Дишель, а тепер ще й Андрій. І мамам приходиться ховати своїх синів. Це сумно, страшно, але рук опускати не можна, потрібно жити далі…
Спілкувався Володимир Ключак
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень