Перший день львівського Євромайдану розпочався пізно вночі – без політиків і без партійної символіки. Політика і молодь залишалися в цей день двома паралельними світами, які майже не перетиналися – і не надто цього прагнули.
Коли перші львівські студенти вийшли на площу перед пам’ятником Тарасу Шевченку пізньої ночі з четверга на п’ятницю, аби підтримати ту тисячу-півтори людей, які вийшли на підтримку євроінтеграції у Києві, в очі кидалася повна відсутність серед них, чи бодай поруч із ними, політиків.
Близько першої години ночі до молодих людей, яких на той час біля пам’ятника зібралося з сотню, вийшла тільки проректор ЛНУ ім. Івана Франка Дзвенислава Калинець-Мамчур. І – жодного депутата, жодного відомого громадського діяча, яких у Львові загалом чи не більше, ніж самих депутатів.
Спершу це здалося дивним. Однак поступово в цьому почала відчуватися не лише природність, але й цілеспрямована позиція.
Коли вже після 2:00 молодь, поскандувавши проєвропейські гасла і поспівавши українських пісень, почала обговорювати плани на ранок, йшлося, зокрема, і про анонсований заздалегідь пікет Львівської ОДА.
Однак не можна сказати, що вони палали бажанням брати в ньому участь. «Ми занадто мало знаємо про цю акцію. Там можуть бути політичні партії, прапори», – без ентузіазму пояснив студент УКУ Павло Островський.
Втім, молодь під Львівську ОДА на 11:00 наступного ранку таки прийшла – у кількості двох тисяч осіб. Однак партійних прапорів чи іншої символіки на тому пікеті побачити так і не вдалося. Лише один молодий чоловік спробував розгорнути прапор ВО «Свобода», та йому швидко пояснили, що робити цього не треба. Відтак свою незгоду з постановою уряду про фактичну відмову від Угоди про асоціацію і свою підтримку руху України в ЄС молодь у Львові висловлювала виключно під жовто-блакитними прапорами.
Політики на цій акції ніби й були, однак доречніше казати, що вони були поруч із нею. Серед людей можна було побачити і депутатів Львівської обласної ради Олександра Старовойта і Олександра Ганущина, був там і Тарас Стецьків, на самому початку акції до студентів вийшов голова Львівської облради Петро Колодій. Однак всі вони виглядали трохи чужими на цьому святі всезагального європрагнення.
Зрештою, коли десь через годину студенти сформували колону і вирушили через центр міста до площі перед ЛНУ ім. І. Франка, то політики з ними не пішли. Вони займалися своїм – підготовкою засідання не до кінця зрозумілої «координаційної ради Євромайдану», і цілком зрозумілої позачергової сесії Львівської міської ради. Це виглядало таким собі паралельним рухом політиків у львівському євроінтеграційному вирі того дня.
Поміж іншим, оте засідання «координаційної ради», присвячене насамперед формуваннюм «координаційного штабу» львівського Євромайдану, яке розпочалося невдовзі після 15:00 у сесійній залі обласної ради, в молоді залишило явно не найкращі враження. І в цьому не було нічого дивного. Адже, попри усі розмови про важливість участі у координації Євромайдану молодих людей, саме політики намагалися зіграти під час цього засідання на першій скрипці і перетягнути більшу частину ковдри на себе.
Особливу активність під час цього засідання проявляв голова крайової організації НРУ Андрій Корнат, який аж двічі брав слово, аби озвучити цілу низку різнопланових міркувань: починаючи від проблем з транспортом для добирання до Києва і закінчуючи способом роботи ще не сформованого координаційного штабу. І, хоча деякі його пропозиції присутнім представникам студентства і молодіжних організацій не могли не подобатися, як-от підтримана головою облради Петром Колодієм пропозиція проводити і всі подальші акції без партійної символіки, врешті молодь таки, що називається, зірвалася.
Голова правління Студентського братства Львівщини Борис Пошивак, очевидно, не витримавши відчутної бюрократичності цього обговорення, відкрито і прямо заявив: студенти ще напередодні створили свою координаційну раду, і що б там не вирішили на засіданні, вона працюватиме і надалі. Інші представники молоді не менш відкрито говорили, що своєю участю в організації акцій Євромайдану політики можуть лише нашкодити.
Після таких непорозумінь засідання «координаційної ради» завершилося на довільному місці цього обговорення – на тому, що Петро Колодій повідомив: штаб почне працювати на наступний день о 12:00. Учасники виходили з сесійної зали явно спантеличеними. Можливо, втім, що дивував їх не зміст засідання, а його форма. Наприклад, те, що їм стільки разів запропонували за щось проголосувати, а жодної лічильної комісії чи іншого інструменту підрахунку голосів не було й близько…
Так чи інакше, політичний вимір львівського Євромайдану одразу ж перенісся до стін міської ради, де вже розпочиналася позачергова сесія. Тут депутати все провели в кращих традиціях мінімалізму: зібралися (в кількості 67 обранців з 90), відкрили сесію, проголосували вже стандартну за тезами заяву про те, що Янукович неправий, має відправити Азарова у відставку і таки підписати Угоду з ЄС, а львів’яни мають брати участь у всьому, в чому тільки фізично можуть, – і закрили сесію.
Все відбулося настільки стрімко, що не всі й зрозуміли, хто саме з 67 депутатів при голосуванні цієї заяви утримався («за» проголосувало лише 66 депутатів). Виявилося – Андрій Мочарський, який в червні вийшов з Партії регіонів, однак, очевидно, не перестав її підтримувати хоча б морально. Однак ані лінчуванню, ані остракізму його за це піддати не захтіли.
Паралельні рухи політиків і молоді врешті перетнулися увечері, о 19:00, коли на тій самій площі перед пам’ятником Тарасу Шевченку знову зібралася молодь. Тільки цього разу їх було вже було не сто, а близько десяти тисяч.
Перед ними по черзі виступили Петро Колодій, Ярослав Качмарик, Андрій Садовий та ще деякі інші актори львівської політичної сцени. Однак не вони зірвали найбільшу кількість аплодисментів. Скажімо, того ж екс-ректора ЛНУ ім. І. Франка Івана Вакарчука молоді люди приймали значно тепліше – попри те, що він, за власним визнанням, є не найбільш полум’яним промовцем. Ще більш привітно молодь приймала «своїх» представників.
В цілому ж складалося враження, що присутність політиків не дає молоді повноцінно розслабитися і поводитися так, як вони б того хотіли. Це враження, зрештою, підтвердилося, коли «офіційна» частина віче скінчилася, і обранці громади залишили площу. Лише після цього молодь почала поводитися справді розкуто, співаючи пісень і веселячись, створюючи перед пам’ятником Шевченку атмосферу суспільного свята, а не традиційну тягучо-сонливу атмосферу львівських недільних мітингів.
Так цей перший день львівського Євромайдану і завершився: посмішками, танцями і співом, повстанськими та естрадними піснями, серед яких знову, як і в 2004 році, виділялася «Вставай» Океану Ельзи. Що цікаво, перш, ніж з динаміків почала лунати музика, учасники віча самі почали співати іншу, більш пізню пісню «океанів» – «Без бою».
Врешті молодь згадала і ще один саундтрек Помаранчевої революції – пісню-кричалку «Разом нас багато». Однак була й одна суттєва різниця між тим, що скандували дев’ять років тому, і тим, що скандували 22 листопада: якщо тоді це було прізвище кольорового політика, то тепер – ідея, втілена в двох словах. «Україна-ЄС».
Вже зовсім увечері, чи, радше, вночі, молодим людям таки довелося знову зіткнутися з політиками і політикою, тільки цього разу бути з ними по різні боки барикад. Управління охорони історичної спадщини Львівської ОДА звернулося до суду, аби заборонити учасникам Євромайдану ставити намети на всіх головних місцях акцій: на просп. Свободи, 1, вул. Винниченка, 18, пл. Ринок, 1 і пл. Університетській, 1.
І це зіткнення, яке в суді тривало до пізньої ночі, викристалізувало відчуття, що з’явилося ще за добу до нього: цього разу, в площині Євромайдану, молодь і політики – це два різні світи, яким краще йти разом лише за крайньої необхідності.
Данило Мокрик, ZAXID.NET
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень