Перипетії так званого “Майдану-2” я спостерігав як у розлогих прямих репортажах на одному опозиційному каналі, так і мав щастя побачити і почути деяких лідерів протестувальників на ток-шоу на інших, не таких опозиційних (а навіть навпаки) ТРК.
Втім, незалежно від того, хто транслював, це аж ніяк не вплинуло на моє враження від переглянутого. А враження те було паскудним. Бо побаченого було досить, аби зробити висновок: із цього роя не вийде ні хріна.
Ну, а спілкування телефоном з деякими знайомими учасниками акції, ще більше утвердило мене в цій думці.
І справа не в тому, що, попри заперечення лідерів та декого із пересічних активістів цього протестного дійства про будь-яку його ангажованість, із-за лаштунків частенько вилазили вуха так званої парламентської опозиції. Про котру нещодавно влучно мовив Олег Покальчук : все, до чого та опозиція торкається, “перетворюється на антизолото”.
І не в тому справа, що цей майданний антипод золота від початку розколовся на “економістів” та “політиків”, хоча резонів, як на мене, у останніх було більш, – бо боротися все ж таки треба із причинами, а не наслідками.
І навіть не в тому справа, що за висловом однієї гострої на перо журналістки: “…торгаші завжди сторгуються.., а якщо при цьому політика заважає хутко домовитися з владою із бізнесових проблем – то тьху на політику!”.
До речі, до відома цієї гостроперої пані, саме із середовища отих самих торгашів свого часу зросли відомі родини підприємців, цукрозаводчиків, землевласників та меценатів (по-сучасному – олігархів), як Терещенки чи Симиренки.
І не тільки, бо в цих родинах згодом з’явились відомі мистецтвознавці, технологи, видавці, селекціонери, соціологи і навіть політики. Той же Михайло Іванович Терещенко (1888-1956) був депутатом IV Думи, міністром фінансів, а згодом міністром закордонних справ Тимчасового уряду.
Але це так до слова…
Причини ж мого розчарування крились трохи в іншому. Попри правильні, сміливі, різкі та справедливі слова, із котрими лідери підприємців апелювали і до мас, і до влади, в їх промовах не відчувалось впевненості.
А головне – це їхні очі, котрі або ж бігали, або ж нічого не відображали. Спостерігаючи за ними, мені так і хотілось слідом за Станіславським заволати: “Не вірю!”.
А головною причиною цього “не вірю” була відсутність у всіх тих провідників, котрих мені пощастило почути і побачити, внутрішнього стрижня.
Я, мабуть, не зможу чітко сформулювати, хто така людина зі стрижнем. Але спробую.
Звичайно можна відбутися банальними означеннями на кшталт: порядність, чесність, принциповість, рішучість, безкомпромісність тощо. Але в даному випадку – це майже нічого не пояснить. Бо, як на мене, людина зі стрижнем – це та, котра не здатна гнутися.
Таку людину простіше зламати (тобто вбити), ніж зігнути.
І саме такі люди потребуються нині в лідери серйозних протестних заходів.
А як на мене – серед провідників цієї акції таких людей не виявилось.
Можливо дехто із них з часом загартується, але задля цього, напевне, потребується не один такого роду захід із масою залаштункових спокус, інтриг та загроз.
І це не докір – це констатація факту. Бо взагалі-то людей такого штибу надзвичайно мало. А особливий їх дефіцит в українському політикумі. Але взагалі вони є, були і будуть.
Мені ж, певно, пощастило, бо я таких людей в своєму житті знав достатньо і тому відаю про що мова. Бо були вони і в мене в родині (той же прадід Данило). Зустрічав я таких серед колишніх дисидентів.
(Можливо і не так густо, як здавалось би могло бути. Певне, правий виявися один із них – Ігор Кравців, – котрий якось сказав: “Зона то не найкраща життєва школа або ж школа гартування. Тюрма швидше паплюжить і ламає людину, ніж виховує її”).
Також я мав нагоду бути знайомим із такими людьми з інших сфер, навіть в журналістському середовищі. А от серед наших політиків та так званих громадських активістів я таких людей поки не зустрічав.
А особливо часто такі люди зустрічались на життєвому шляху в часи моєї сибіріади та сахалініади. Можливо, це пояснюється тим, що екстремальні умови життя та роботи притягують цей типаж як магніт.
І можливо, що коли протестні акції дійдуть екстремального піку жорсткості – тоді такі “стрижневі” лідери нарешті і проявляться.
Ну, аби було трохи зрозумілішим про який типаж мова, повідаю про одного із них…
1979-го, працюючи в на Підкам’яній Тунгусці начальником геолого-пошукового загону, я познайомився з Володею Утенковим, теж начальником ГПЗ. Наші загони освоювали сусідні території і тому ми базувались одним табором.
Походженням із родини репресованих українських переселенців, народжений вже в Сибіру наприкінці 40-вих, Володя був особистістю неординарною. Спілкувався переважно українською.
Коли хтось намагався зауважити: мовляв, ти не в себе в Хохляндії – розмовляй на общєдоступном, він лише здвигав плечима і казав: “Мене не розумієш – вивчи мову, я підкажу, хочеш спілкуватися російською – спілкуйся, я тебе зрозумію, хочеш почути щось адекватне у відповідь – тайга велика, а в ній ведмедів повно”.
Він обводив навколо рукою, якби показуючи безмежність тайгових просторів і відповідних вербальних мовно-лінгвістичних можливостей в них.
Втім, Володю мало хто наважувався турбувати. Принаймні із незнайомих. Здоровезний як ведмідь, кудлатий, бородатий, з грубезним обличчям, постійно до пояса оголений він і сам нагадував “хозяіна тайгі”.
Та й в тайгових умовах мало чим від “хазяіна” відрізнявся: в маршрути, попри заборону одиночних виходів, ходив самотужки; скільки його пам’ятаю – з квітня, коли ще сніг лежав і до жовтня, коли вже снігові запали починались, а річки крижаними заберегами брались – вештався босоніж і напівголий; спав поверх спальника кинутого на заледве отесане піхтовиння.
Але попри дикунський вигляд і замашки Володя був людиною освіченою, ерудованою і цікавою – сьогодні таких звуть інтелектуалами. Тоді ж їх звали диваками.
До речі, на сєвєрах в ті часи я таких зустрічав багато. Наприклад, в загоні того ж таки Утенкова працював кашоваром доктор філософії МДУ на мультяшне прізвисько Боніфацій, котрий кожного року витрачав свою чималеньку професорську відпустку аби пожити в польових умовах.
Так от, саме від Утенкова я вперше почув оте: “Вбий, москаля!”. Коли ми тільки познайомились і перекинулись парою слів, він запитався звідки я. Почувши, що із Харкова, він уважно, якось із жалем подивився на мене і спитав:
– Земляк значить, з України? Що зовсім погано там у вас?
– Чому це? – здивувався я.
– Так, мовою ж не розмовляєш. Російською шпрехаєш. Мабуть зовсім зле?
– Та ні, володію, – я перейшов на українську.
– Так якого ж біса, ти, навіть почувши, якою мовою до тебе звертаються, знаючи її продовжуєш розмовляти чужою говіркою? А ну, вбий москаля! – Володя тицьнув пальцем кудись, як мені здалося, за спину.
Я роззирнувся навкруги шукаючи того клятого москаля, котрого Утенков пропонував мені прибити. Але нікого поблизу підходящого не вгледів. Тоді побачивши мою розгубленість, Володя тицьнув пальцем досить боляче в груди.
– В собі, в собі спочатку вбий москаля, а потім вже будеш жертву шукати…
Згодом ту приказку я чув від нього частенько і з різних приводів. Коли, наприклад, Володі пропонували випити, він відмовлявся: “Цього москаля я вбив”.
Якщо треба зашурфувати ділянку він, відправляючи копачів на завдання, міг наказати старшому: “І дивись мені, аби через три дні вбив москаля”, – тобто виконав роботу.
Втім, попри всі свої, як багато-кому із оточуючих ( а особливо начальству) здавалося, бзики, Володя був геологом від Бога. Про таких як він я до того часу лише читав у Олега Куваєва в його сакраментальній “Території”.
Наприклад, як я потім з’ясував, саме він наполіг на перспективності (саме в тих місцях, де ми працювали) золотоносної так званої Німчанської світи, і саме йому потім завдячувала вся експедиція, коли на неї пролився рясний дощ нагород та премій. Тому в експедиції його надзвичайно цінували і поважали, а із “дивацтвами” Утенкова рахувалися.
Мабуть саме на прикладі Утенкова я остаточно і затямив – хочеш відстоювати якісь принципові речі, в тому числі і ментальні, – стань і будь професіоналом в своїй основній професії.
Тоді тобі простіше буде не поступатися. Це з одного боку. З іншого – хочеш бути патріотом, не просто будь ним, а будь сильним у всіх відношеннях.
А не доводь свій патріотизм, вдягаючи шаровари із вишиванкою чи відпускаючи вуса або ж навіть оселедця і раз на рік затягуючи пісняка про “Два дубки” чи “Розпрягайте, хлопці, коні”. А головне будь самим собою, не намагаючись комусь сподобатись.
Тобто, ВБИЙ В СОБІ МОСКАЛЯ!
Через 2.5 роки після нашого знайомства Утенков загинув. Про це я довідався із листа одного нашого спільного знайомого.
До начальника експедиції приїхав родич – якийсь середньої руки московський чинуша. Начальник через терміновий виклик на нараду в Красноярськ попрохав Володю супроводити гостя на полювання. Гвинтокрилом їх закинули на глуху мисливську заїмку. Через пару днів почалась завірюха, а ще дня через три із мисливцями пропав зв’язок.
Згодом з’ясувалося, що у рації сіли акумулятори. Забирати їх гелікоптер прилетів лише через пару тижнів. Але на заїмці нікого не було.
Відшукали ж Утенкова із московським гостем лише через місяць – більше ніж у ста км від заїмки і в парі кілометрах від найближчого людського поселення – напівдикого тайгового селища золотошукачів.
З’ясувалось, що у москвича були зламані обидві ноги і вщент розбита голова. Лежав він на ношах. А, Володя, теж до речі із розтрощеним плечем та розпанаханим стегном, тяг того сніговою тайгою більше ніж сто кілометрів.
Не дотяг. Чи то кров’ю сплив, чи то знесилений заснув – і вони просто замерзли.
Що там трапилось залишалося лише здогадуватися – може на шатуна нарвались, мо випадково сухостійною деревиною привалило , мо десь із кручі зірвалися, а мо чогось поміж собою не поділили – це лише тайга відає.
Мене ж тривалий час мучила думка: “Якого дідька Утенков тяг того москвича? Хто він йому був – брат, сват?”.
Міг би залишити на заїмці, сам вийти до людей і відправити допомогу. Ні, зрозуміло, що судячи із поранень москвич міг би і не дожити до неї. Але і в цьому випадку – Володі б ніхто кривого слова не мовив. В решті-решт закон – тайга, хто вижив той і правий. Або як співав Висоцький:
“А что ему – кругом пятьсот
И кто кого переживет,
Тот и докажет, кто был прав,
Когда припрут”.
Але вже багато згодом зрозумів навіщо Володя тяг випадкового напарника. Бо був людиною зі стрижнем, котра таки придушила в собі москаля!
Існує декілька версій походження та вживання терміну “москаль” в Україні. Є відомі і досить поширені. Наприклад, москаль як один із етнонімів росіян або ж як означення представника певної соціальної групи – військовослужбовців чи дрібного чиновництва. А є менш відомі.
Одну з таких версій ще в 1989 році я почув від мого земляка, відомого письменника та публіциста Анатолія Стріляного.
Він розповідав, що в селах деяких харківських районів, зокрема в Чугуївському, Вовчанському або ж Куп’янському москалями і досі звуть не просто і не лише військовослужбовців, а саме своїх земляків-служивих, котрі після поневірянь просторами Союзу зросійщеними повертаються додому.
А ведеться так ще з часів російського рекрутства 18-19 століть.
А бувало що слово”москаль” в Україні втрачало своє первісне означення і не завжди пов’язувалось із росіянами чи Москвою.
Наприклад, Антон Денікін в “Очерках русской смуты” висловлював думку, що під час Громадянської війни в Україні слово “москаль” отримало розповсюдження не за національною ознакою, а як “отождествление его с комиссарами, членами военно-революционных комитетов, чрезвычаек и карательных отрядов, с теми кровопийцами и паразитами народными, которые сделали жизнь вконец непереносимой”.
Тим не менш, чи слід нагадувати, що серед отих “кровопивць та паразитів” було чималенько й українців?
Втім, я не великий етимолог аби напевне стверджувати справедливість цих версій. Але в цьому тексті слово “москаль” якраз і було переважно використане в сенсі зросійщені, українські за походженням манкурти.
Валерій Семиволос, вільний журналіст, Харківська область, село Губарівка, Товариство “Малого Кола”, для УП
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень