Сонячний весняний день. Я нарешті іду в «Янтар» на очікувану зустріч. Більше тижня в цій оздоровниці товариства «Трускавецькурорт» живе велика родина кримських татар. Точніше одразу кілька родин: мама з двома доньками та чотирма племінниками (діти також з різних сімей) та бабуся, якій усі шестеро діток доводяться рідними онуками. Про зустріч домовилися того ж дня, бо наступного ця чимала родина мала повернутися до Криму. Таке рішення прийняли на загальній родинній раді. Вирішили несподівано навіть самі для себе. Просто гуляли містом, роздумуючи як їм бути і усі водночас дуже захотіли повернутися. Згодом їм це дозволили рідні у Криму, які наполягали на їхньому перебуванні за межами Автономії. Одразу були придбані квитки і родина полегшено зітхнула: нехай повертатися страшно, небезпечно і можливо не зовсім розсудливо, але там їхня домівка, їхня доля. Вони так вирішили – і крапка.
Розмовляти зі мною погодилася мама двох дівчаток-підлітків сорокарічна Мірзіє Кадирова. За її згоди ми завітали до номеру, в якому проживала більша частина родини. У ньому якраз перебувало четверо дітей. Троє старших чорнявих дівчаток-підлітків (типові татарочки) та одинадцятирічний хлопчина, русявий світлоокий Алім. Бабця зі старшою онукою та найменшим трирічним були в іншому номері. Бабця – хвора на цукровий діабет майже щороку лікувалася у Трускавці, а тому, коли на півострові стало небезпечно, вирішили провести час із користю для родини – підлікувати бабцю та убезпечити дітей. Мірзіє щоправда одразу зізнається: їхати з домівки дуже не хотілося. Як би там не було, поряд усе ж численна родина, чоловіки, батьки дітей, інші родичі, сусіди. Але найголовніше – їхня земля, яку вони одного разу вже втратили. «Родина мого батька, – розповідає співрозмовниця, – була виселена під час депортації татар. Усе своє життя мій батько мріяв повернутися на батьківщину, на рідну і омріяну ним кримську землю. Проте не вдалося. Він помер в Мелітополі, а до Криму вдалося повернутися мені». Татари дуже наполегливо ототожнюють себе з цією землею, для них вона той важливий фактор (окрім мови та звичаїв), що об’єднує їх та робить народом. «Якщо ми зараз знову розбіжимося, – стверджує Мірзіє, – якщо втечемо – просто розпорошимося і втратимо себе, зникнемо як народ. Це важко, це нестерпно, але ми повинні зараз об’єднатися і бути разом. А ще нам дуже потрібна підтримка українців. Це нас підбадьорює і рятує».
Та як це не прикро чути і визнавати, кримські татари ще до цього конфлікту не особливо її відчували – нашу підтримку. Мірзіє Кадирова розповідає про «піклування», яке за останній майже десяток років надавала Росія. Хто-хто, а наш братній народ очевидно про півострів ніколи й не забував. Із розповідей татарки стає очевидним той факт, що навчальні заклади з українською мовою викладання вже давно стали раритетними, у той час як російські фонди та неурядові організації щедро фінансували освітні установи з російською мовою викладання, створювали приватні навчальні заклади, в яких, окрім загальних навчальних програм, викладалися такі дисципліни як уроки русского казачества і тому подібні речі. Звісно, дивуватися немає чому, бо на великій Україні про півострів згадували лише під час курортного сезону. Про татар часто-густо забували взагалі. Так вважає більшість із них. Та вони усе одно не нарікають, вони і далі вважають себе українцями. Будуть вважати себе такими і після так званого референдуму. І на їх рішення не вплинуть ні погрози, ні спроби підкупу.
А от трішки інакше судять про ситуацію молоді татарочки. Вони хоч і неповнолітні, проте у них вже є своя думка. Одна з доньок Мірзіє, старшокласниця Земфіра не така категорична як її мати. Каже, що буде однаково щаслива жити і в Росії, і в Україні. Однак діти все одно не по-дитячому стривожені і розгублені. Навчалися вони хоч і в російськомовній школі, проте за загальноукраїнською програмою, а чи знадобляться ці знання вже у російських вузах – не відомо, їм усе дивно, незрозуміле. Особливо той факт, чому у їхнє безтурботне життя увірвалася якась невідома сила, яка зробила їх майбутнє туманним і непередбачуваним. Раніше ці діти були такими далекими від політики. Нині вони наперебій розповідають, як сердилися на батьків, котрі цікавилися політикою та новинами, не даючи додивитися улюблений мультфільм чи серіал. Тепер вони самі біжать наввипередки дивитися новини. І дуже переживають. Мама Мірзіє не впізнає доньок. Вони хоч і були завжди відповідальними та розважливими, за ці дні дуже подорослішали. Особливо старша – Зарема. Вона цьогоріч мала б стати студенткою одного з кримських вузів. Вона старанно готувалася до ЗНО, відвідувала додаткове навчання. І просто не розуміє, що з її освітою буде тепер?
Таким же веселим та безпосереднім у ці дні залишався лише один із наймолодших – Алім. Він мені зізнався, що дуже хоче додому, бо йому хоч і добре, проте дуже самотньо і невесело далеко від домівки та рідних. А ще сумує за друзями, які телефонують йому увесь час з рідного Сімферополя та розповідають про останні найважливіші новини: бачили озброєних людей, танки, гелікоптери, їм так по-хлоп’ячому це все цікаво. Війни хлопчина не боїться, бо швидше просто не усвідомлює що це таке. А от у далекому краю без батьків боязко. Удома, каже, краще і сором’язливо ховає обличчя у подушку.
Шкодую, що немає поряд бабусі. Кажуть, вона хоч і хвора, зате досить «бойова». Домашній політик та невтомна співрозмовниця, вона залюбки спілкується з незнайомими людьми і одразу знаходить спільну мову та безліч тем для розмови. Вона також із тих, хто увесь час підтримував київський Євромайдан. Вона вважає себе українкою і хоче далі залишатися нею. Хоча навіть її численна родина та друзі мають різну точку зору.
Коли наша розмова підійшла до завершення, родина не забула подякувати усім тим, хто опікувався нею увесь цей час. Особлива подяка Львівській облраді. Люди спрацювали настільки оперативно і професійно, що одразу після прибуття вони вже мали уявлення про свій прихисток, а персонал оздоровниці увесь цей час залишався уважним та турботливим, особливо до дітей. «Я завжди знала, – говорить Мірзіє, – що мешканці Західної України дуже гостинні та щирі. Та те, що я відчула цього разу перевершило усі мої сподівання. Я дуже вдячна усім за такий прийом та гостинність. Ми відчували себе не лише у безпеці, а так, неначе приїхали до рідних людей. Велике усім вам спасибі!».
«Може таки передумаєте повертатися? – запитую. – Усе ж на півострові стало ще небезпечніше».
«Тепер вже точно не передумаємо, – впевнена татарка. Так склалося, що наш народ постійно кудись переселяється. Та кримська земля, вистраждана нашими пращурами. І ми її не покинемо навіть у найтяжчу для нас годину».
Про нелегке рішення, життя-буття кримських татар та зовсім непрозоре майбутнє увесь час ми говорили зі сльозами на очах. А коли прощалися побажали одне одному триматися і бути сильними. Нелегка розмова, важке прощання. Але останній кадр у моїй пам’яті – щирі посмішки юних татарочок Земфіри, Мєвіде та Медіне і тривога в очах їх мами та тітки Мірзіє. Тривога та надія водночас. Хто і коли міг би собі таке уявити? Можливо ми ще колись побачимося – кажемо на останок одна одній. Ми усі тоді подумали про одне і те саме: нехай наша імовірна зустріч станеться за інших, набагато приємніших обставин.
Галина Носова, газета «Трускавецькурорт»
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень