/Халеп’є вітає нащадків і шанувальників Івана Франка/
9 вересня 2011 р., у п’ятницю, Музей Івана Франка, що розташувався, мабуть, на найдавніше обжитих людиною теренах центральної України у с. Халеп’є на Київщині, яке поряд з закарпатським Королевом та Мезином на Чернігівщині репрезентують ту найдревнішу Україну далеких донашоерівських часів, коли наші пращури чи їхні попередники фігурували під зовсім іншими іменами в давню епоху ще до побудови єгипетських пірамід, де вічний Ніл, як наш могутній Дніпро, обмивали кожен свої береги чи пак кручі. Сюди до Музею, створеного з ініціативи колишнього голови Обухівської райдержадміністрації Анатолія Миколайовича Шафаренка за активної участі одного із нащадків Франкового роду – Роланда Франка, згаданого 9 вересня зібралися, крім Франкового внука Роланда Тарасовича, посланці Національного науково-дослідного інституту українознавства та всесвітньої історії, СШ № 209 м. Києва, Музею Миколи Лисенка, представники засобів масової інформації i низки громадських організацій столиці України та області. У музеї всі учасники зійшлися у найбільшій залі цього закладу, і ведуча Алла Лукашенко як найпершому надала слово Роландові Франку, який щиро привітав усіх присутніх, побажавши якнайглибше пізнати спадщину двох національних геніїв України – Тараса Шевченка та Івана Франка, бо українці, – відзначив Роланд Тарасович, – віддають завжди найвищі почесті тим двом національним геніям, двом найбільшим велетам в історії української літератури, творцям однієї із найбільших європейських націй у Центрально-Східній Європі. У березневі дні кожного року українці Наддніпрянщини йдуть з поклоном на Канівські гори, щоб схилити свої голови перед пам’яттю Великого Кобзаря, а в Галичині у травневі та серпневі дні щоріч галичани, волиняни, буковинці, закарпатці та подоляни, посланці українства із Польщі, Словаччини, Чехії, Румунії, Сербії, Хорватії, Словенії, Болгарії та Угорщини збираються у Нагуєвичах, щоб віддати почесті тому, хто гідно продовжив справу Великого Тараса. Але цього року склалося так, – відзначив п. Роланд, – що земляки запросили мене на 28 та 29 серпня 2011 р. прибути до рідного села І. Франка Нагуєвичів, тому цьогоріч довелося провести наші щорічні Франківські урочистості в с. Халеп’є у вересневі дні.
Тож саме сьогодні, коли ми напередодні ювілейної дати 80-річчя від дня народження Роланда Франка, тобто напередодні 28 березня 2012 р., хочеться повідати, чим нині живе один із нащадків родини Великого Каменяра, як він у дусі свого дідуся продовжує «лупати сю скалу». То була тривала з багатьма деталями життя і творчості І. Франка лекція, яку з великим інтересом вислухали численні гості, що зібрались у Франковому музеї на Трипільських землях. Роланд Тарасович, розповідаючи присутнім про шкільні та студентські літа свого дідуся Івана Франка, зупинився і на важливому питанні – створенні родини, яка у кожної людини, використовуючи знане англійське прислів’я, це прислів’я, можливо, зринуло в пам’яті саме тому, що Роланд Тарасович провів тривалі літа в Англії на посту радника Посольства України у Великобританії, тож у цьому прислів’ї стверджується, що сім’я є своєрідною фортецею, яка стоїть на сторожі життя і творчості поета, митця, художника. А тим, чия основна увага присвячується подоланню творчих Говерл чи Парнасів, гірських плаїв і верховин, ой як важливо, щоб поряд була надійна рука, опора. І коли у Франка не з його вини не склалися нормальні стосунки ні з Ольгою Рожкевич, ні з Уляною Кравченко, яка спершу працювала у Бібрці на Львівщині, а потім у Сільці поряд із Трускaвцем на Дрогобиччині, так само трапилося у його стосунках з полькою Йосипою Дзвонковською, то Франко вирішив – йому необхідно по-іншому розв’язувати це питання. Саме тоді поет став пояснювати своїм друзям, що підшукувати «йому жінку серед галичанок немає чого. Треба податись на Велику Україну, бо, що не кажи, світу не тільки того, що у вікні» [1,3]. Саме так пояснює цей свій житейський крок нині чи не найавторитетніший знавець життя і творчості І. Франка Роман Горак у цитованій вище книжечці «Нащадки Івана Франка». У реалізації цієї проблеми особистого життя Іван Франко прагнув поєднати Західну Україну з Великою Україною, бо сподівання на те, що вдасться дістати від О. Партицького журнал «Зорю», розтрощило, здається, всі його сподівання. Журнал перехопило Товариство ім. Шевченка. Тож тепер хіба необхідно закладати свій журнал. Дізнався Франко, що такі кошти можна було заробити, коли написати для німецьких видавців історію української літератури. А таку історію можна було створити хіба що в київських архівах. І. Франко тричі побував у Києві, хоча ці візити, безсумнівно, викликали підозру як з боку російських жандармів, так і з боку австро-угорських правоохоронних органів. У Києві він познайомився з українцями, які гуртувались навколо київської «Громади». Тут же І. Франко познайомився з Ольгою Хоружинською, яка була сестрою дружини члена київської «Громади» Єлисея Трегубова. Таким чином, Франкові вдалося розв’язати це болюче питання щодо створення родинного вогнища – незабаром вони, Іван Франко та Ольга Хоружинська, побралися. Але, як пише Р. Горак у згадуваному своєму есе «Нащадки Івана Франка», що вийшло у «Франковій Криниці» ще за часів редакторства Ігоря Сусюка, для київських «громадівців» «…даний шлюб був символом єднання роздертої між двома імперіями, Австро-Угорською та Російською, Західної і Східної України. Найстарший член «Громади» Павло Житецький так і говорив, піднімаючи тост за молодих, що даний шлюб є запорукою здійснення одвіковічної мрії українського народу до возз’єднання. Даний тост підхопили інші промовці, і весілля стало ставати подібним на своєрідний вид віча. Забігали філери і губернаторство було «в курсе дела», що робиться на «свадьбе австрийского подданного с дочерью титулярного советника» [2,7]… Щоправда, царська жандармерія у Києві, вивідавши про зміст промов на цьому Франковому весіллі, де саме проголошувались ідеї про єднання цього західного українського П’ємонту-Галичини з Великою Україною, почало докладніше розслідування, то частина учасників тієї урочистості змушена була шукати порятунку за кордоном у тій же австро-угорській тюрмі народів, що було звичайнісінькою російською брехнею на адресу Австро-Угорщини, яка створила чи не найкращі умови існування для слов’янських народів у Європі хоча б у питаннях освіти. Згадаймо тут ще раз знану цитату Івана Франка із журналу «Радикал» у його статті «Успіхи панславізму»:
«Велика, сильна і потужна Росія, – писав «Радикал», – взяла на себе стосовно балканських держав ролю сіяча заворушень і непорядків. Російські агенти, утримувані коштом російського бюджету, готують бомби, гострять кинджали, набивають револьвери, пишуть бунтівні прокламації – одним словом, поводяться справді, як шпигуни, метою яких є вчиняти вбивства і підбурювати до повстання», – а далі автор статі запитує «Хто це такий прагне нас рятувати і звільняти? Ви, країна деспотів і рабів, ви «холопи», що залежать від волі одного пана, хочете звільняти вільні і конституційні держави? Ви, що протягом довгих віків керовані з допомогою цензури, шпигунів, батогів і подібних засобів тиранії, хочете звільняти вільних синів Балкан, котрі у найтемнішу добу турецького панування користувалися більшою особистою свободою і виявляли більшу особисту незалежність, ніж ви зараз у вашому власному краї! Чи ж ви не бачите, якою мірою ви смішні і жалюгідні у невластивій для вас ролі «визволителів»? Ліпше подивіться на себе самих! Якнайшвидше очистіть свій власний дім від бруду, розбийте свої власні кайдани, а потім тільки закликайте нас до якої-небудь спільної праці. Подивіться на своїх убогих селян, що помирають внаслідок хронічного голоду. Погляньте на плачевний стан своїх громадянських свобод, на свою пригнічену і здеморалізовану пресу, на свої університети, в яких задушено свободу науки – погляньте на це все і визнайте, що у вас нема нічого, з чим можна гідного стати перед очима цивілізованого світу.
А якщо так – тоді геть! І поки не станете людьми, не звільнитесь від ганебної неволі і тиранії, не зітрете з себе плями, на яку накладає на вас деспотизм, доки не вийдете зі стану злочинності – доти не смійте показуватися перед цивілізацією!» [3,56-58]…
Нині хіба напрошується єдине «…не смійте показуватися перед «європейською» цивілізацією!».
І. Франко висловлює ще одне цікаве твердження про те, що «централістський панславізм» або ж офіційна Росія, звільняючи частину Болгарії з-під турецького ярма, сама накидала болгарському народові своє панування: «Болгарське князівство, недавно звільнене від турків, російський царизм одразу почав організовувати, як російську губернію, з усіма атрибутами російського способу правління, адміністративним порядком і неуникненним «мордобоєм» [4,61]…
Зупинившись на цих особистих житейських планах І. Франка та на його трьох поїздках до Києва, які переконали його в тому, що українці в підросійській Україні не мають жодних можливостей друкувати свої твори українською мовою, тоді як в Галичині в умовах Австро-Угорської імперії у той час діяла порівняно широка мережа освітніх закладів, галицькі інтелектуали та студентська молодь гостро ставили вже питання про українізацію хоча б Львівського університету, про відкриття українських кафедр мови, літератури, історії України, вже діяла мережа газетних та книжкових видавництв як для австрійців і угорців, так і для решти народів, тобто для слов’янських народів імперії, що були окуповані і мешкали в умовах цієї країни. Як автор цих роздумів стверджую, що мої батьки, 1890 та 1905 рр. народження, вдруге повторюю цю думку, що мої батьки народилися і виховувалися в умовах Австро-Угорщини, але таки навчилися української грамоти у галицьких школах Австро-Угорщини, що перебували, щоправда, під певним ідеологічним пресом чи контролем місцевої польської адміністрації, а люди того ж віку в Києві, взагалі на Наддніпрянщині, які виховувались в умовах царської Росії, не знали не те що української грамоти, не знали вони і російської грамоти. То на якій підставі заявляли вожді більшовизму, що «Австро -Венгрия – это тюрьма славянских народов?», якщо у тій в’язниці неслов’янські цісарі чи кіралі набагато краще організовували освітнє, наукове, політичне та громадське життя у порівнянні з батюшкою-царем на просторах Російської імперії.
Зрештою, тут не можу утриматися від однієї розповіді мого батька з періоду Першої світової війни, коли він разом із віденцем Гайнріхом, несучи нічну варту на Тирольських горах, були важко травмовані сніговою лавиною, лікували переломи ніг, здається, у словацьких Тепліцах, то австро-угорський офіцер, відвідуючи своїх підопічних у лікарняній палаті, видно, непогано знаючи мого батька, висловив йому щире співчуття у зв’язку з кончиною поета Івана Франка. Щоправда, батько згадуючи той факт, казав мені, десятикласникові, що той офіцер, розповідаючи про передчасну смерть нашого поета, казав йому про якусь кондолєнцію. Про ту латинську кондолєнцію я довідаюсь згодом на лекціях Івана Івановича Андрейчука з латини у Франківському університеті, хоча покоління моїх однокурсників називало його Андрійчуком, а нині знаний український поет та перекладач Андрій Содомора на шпальтах львівського «Дзвону» іменує його Анрейчуком. Очевидно, у Галичині була якась церковна традиція називати церковних осіб, як це було з Андреєм Шептицьким, саме так. Згадуючи нині про цей випадок, запитую часто себе, чи хоча один російський офіцер радянської армії висловив нашим українським військовослужбовцям ту кондолєнцію-співчуття, скажімо, під час смерті Максима Рильського, Павла Тичини або Василя Симоненка.
Якось розповідаючи автору цих рядків про історію створення Музею І. Франка у старовинному Халеп’ї, Роланд Тарасович підкреслював особливе значення і роль відомого українського державного і громадського діяча, історика та краєзнавця, д. і. н. академіка НАН України Петра Тронька саме тоді, коли вже ось-ось мав відкриватися музей, то тоді виступили на арену деякі обласні радянського штибу ідеологи, стверджуючи, що в Халеп’ї та на Обухівщині І. Франко ніколи не бував, місцевий люд практично не знає І. Франка, більшість не збагне того, навіщо було створювати таку інституцію у цьому краї. Тож саме лист, створений з ініціативи Роланда Франка і підписаний академіком Петром Троньком на адресу відповідних урядових інстанцій України, дав можливість таки відкрити саме тут, на Наддніпрянщині, ще одне культурологічне вогнище в центральній Україні, що пов’язане з іменем І. Франка. А щодо потреби створення читалень, бібліотек, музеїв чи інших культурологічних закладів, пов’язаних з іменем І. Франка, то хочеться підкреслити, що втілюючи в життя Франкові ідеали, ми тим самим знайомитимемо нові покоління українців з демократичними ідеями цього українського гуманіста і патріота, який кожним своїм і художнім, і публіцистичним, і історичним, і філософським, і науковим твором роз’яснював і навчав своїх співвітчизників, як необхідно відстоювати свої національні права не лише на своїх етнічних землях, але як відстоювати права українців у тих 65 країнах проживання, де опинилися українці внаслідок особливо тих історичних катаклізмів, що були породжені передусім Першою і Другою світовими війнами, колективізацією народного господарства на межі 20-30-х років та небувалим штучним голодомором у 1932-1933 рр. ХХ ст. переважно на українських етнічних землях.
Різноаспектиним та інформаційно насиченим був виступ депутата Київської обласної ради народних депутатів, ініціатора багатьох культурологічних починань на Обухівщині Анатолія Шафаренка, який зупинився на питаннях сівозмін, які застосовували трипільці у процесі сільгоспробіт, повідомив про відкриття 67 меморіальних дощок видатним діячам цього краю, відзначив велику роль у піднесенні культури Обухівського краю знаного вітчизняного археолога чеського походження Вікентія Хвойки (1850-1914), який 1896 р. відкрив перші місцезнаходження трипільської культури, а також пам’ятки культури полів поховань зарубинецького і черняхівського типів (1898-1901), він же дослідив пізню палеолітичну Кирилівську стоянку, що існувала близько 20000 рр. тому на Подолі, здійснив розкопки в Києві, Білгородці Київської обл., висунув концепцію про автохтонність слов’янського населення у Середньому Подніпров’ї, що відіграла важливу роль у розвитку історичної науки. В. Хвойка був одним із засновників «Міського музею старовини і мистецтва (тепер Київський державний історичний музей)».
Серед тих, що виступили в Музеї Івана Франка у Халеп’ї, були Наталія Булаєвська, проф. Київського Національного університету ім. Т. Шевченка Григорій Савченко, автор цих рядків, який зупинився на започаткованій 2007 р. Всеукраїнській науковій конференції «Нагуєвицькі читання», ініціаторами яких виступили науковці Національного науково-дослідного інституту українознавства та всесвітньої історії, і ті читання за останні роки набули значного резонансу не лише в Україні, але і в Центрально-Східній Європі та Північній Америці, зокрема у таких країнах, як Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина, Болгарія, Сербія, Хорватія, Словенія, США та Канада. Уже побачили світ Матеріали Міжнародної наукової конференції «Нагуєвицькі читання-2006», «Нагуєвицькі читання-2007», «Нагуєвицькі читання-2008», «Нагуєвицькі читання-2009», «Нагуєвицькі читання-2010» завдяки активній діяльності Оргкомітету конференції, зокрема голові д. філол. н. проф. Петрові Іванишину, членам комітету д. філол. н. проф. Петрові Кононенку, акад. НАН України проф. Віталієві Дончику, канд. філол. н. директору Інституту франкознавства ЛНУ ім. Івана Франка доценту Святославу Пилипчуку, к. філол. н., завідувачу відділу франкознавства Львівського відділення Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України Миколі Легкому, к. філол. н., керівнику Науково-ідеологічного центру імені Дмитра Донцова доценту Олегу Багану та ученому секретарю Оргкомітету, к. філол. н., доценту Дрогобицького педагогічного університету ім. Івана Франка, ст. науковому співробітнику ННДІУВІ, голові Благодійного фонду ім. Івана Франка доценту Ярославові Радевичу-Винницькому. Щоправда, дещо затримується вихід «Нагуєвицьких читань-2011». Але мислиться незабаром усе піде своїм шляхом.
Після завершення цієї Франківської акції у старовинному Халеп’ї на Обухівщині були можливості переконатися, як місцевий люд, взагалі відвідувачі цього закладу високо шанують творчість цього українського барда, ученого та культуролога, як проймаються великою пошаною і любов’ю до того, хто віддав стільки сил і енергії в ім’я майбутнього України, в ім’я єднання Сходу і Заходу України. Всі ми, учасники того дійства на Трипільській землі, переконалися, як місцеві мешканці, відвідувачі цього закладу високо шанують творчість цього українського барда, велета духа та науки, навіть багатьох наук, культуролога, що проявив себе розмаїттям своїх зацікавлень, як відзначалися такими своїми розмаїтими інтересами учені, митці, поети, філософи епохи Ренесансу чи пак Відродження, скажімо, Леонардо да Вінчі, Аліґієрі Данте, Джордано Бруно, як ці наші сучасники на давніх трипільських просторах проймаються великою пошаною і любов’ю до того, хто віддав стільки сил і енергії в ім’я майбутнього України, як цей український Прометей сучасності чинив усе можливе і неможливе для органічного поєднання Сходу і Заходу України, чинив те, щоб цей край понад Прип’яттю та Десною, понад Сеймом, Сулою та Ворсклою, понад Серетом та Латорицею, понад Дніпром та Дністром, став єдиним, міцним і незборимим, щоб зумів протистояти не лише недругам, але чи не найважливіше – зумів вистояти у борні супроти своїх домашніх ренегатів, перевертнів, національних негідників та національних злочинців, що таким букетом прикрашають Україну у не менш складному ніж ХХ і в ХХІ столітті.
Іван Пасемко, лауреат премії Фонду Воляників-Швабінських при Фундації УВУ в Нью-Йорку
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень