10 грудня Миколі Григоровичу Михацю виповнилося 55 років. Він – Заслужений діяч мистецтв України, доцент кафедри методики музичного виховання і диригування Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка, головний диригент Львівського академічного музично-драматичного театру імені Юрія Дрогобича.
– Пане Миколо, Ви з родини репресованих.
– Так, народився 10 грудня 1960 року в родині Григорія і Марії Михаців, які того ж року повернулись із заслання з Пермської області у рідне місто Дрогобич. На чужині у моїх батьків народилися дві донечки, мої старші сестри.
– Чому вирішили стати музикантом?
– Відколи себе пам’ятаю, мріяв бути музикантом. Очевидно, це через те, що батько хотів бути музикантом, але через зрозумілі обставини йому це не вдалося зробити.
Початкову і середню спеціальну музичну освіту отримав у Дрогобичі, відтак закінчив два факультети Львівської державної консерваторії імені Лисенка – оркестровий і диригентський. Навчався в таких видатних викладачів, як Микола Колесса, Євген Вахняк, Іван Ізюк.
– А як далі склалася Ваша доля?
– Після закінчення консерваторії з 1986 року працював у Львівському театрі імені Юрія Дрогобича. За ці роки був задіяний майже у сорока постановках різного жанру, більшість серед них – музичні. Працював у органах виконавчої влади Дрогобицької міської ради, завідував відділом культури. З 2002 року працюю на музично-педагогічному факультеті. Нині це Інститут музичного мистецтва. І знову вже п’ятий рік працюю в нашому театрі.
– Ви досить активно і творчо дієте на теренах Дрогобиччини і в Києві.
– Постійно задіяний у державних і національних святах та урочистих академіях з нагоди роковин видатних діячів української культури та історії. Це Шевченківські святкування, Франківські та інші.
Вже більше десяти років співпрацюю з Інститутом мистецтв Національного педагогічного університету імені Михайла Драгоманова в Києві, з творчими колективами – зокрема, оркестром та хорами. Нам вдалося разом створити декілька цікавих проектів, які проходили в Києві у Національному будинку органної та камерної музики, а також у філармонії. Це такі проекти: “Микола Колесса – син століття”, “Отець Михайло Вербицький у музичній спадщині України” та інші. Хочу зазначити, що до тих проектів я запрошував із Дрогобича співака, Заслуженого працівника освіти України Корнелія Сятецького, а також хори “Гаудеамус”, керівником якого є Степан Дацюк, та “Боян Дрогобицький”, керівником якого є Петро Гушоватий, обидва – Заслужені працівники культури України. Також запрошував молодіжний колектив, чоловічий квартет “Підгоряни”, яким я керував тривалий час.
Метою наших виступів було показати твори західноукраїнських композиторів у столиці. Скажімо, “Заповіт” Вербицького з часу його створення у 1868 році до 2010 року в Києві не звучав. До речі, цей рік є ювілейним, 200-ліття Вербицького, і цей “Заповіт” у моїй оркестровці звучав на сцені Національної опери. Його виконували капела “Думка”, капела імені Ревуцького у супроводі симфонічного оркестру. Диригував київський митець Микола Дюдюра. Також звучали й інші твори Вербицького у моїй музичній редакції.
Крім цього, повернуся трошки назад, ми дали нове прочитання таких творів, як кантата Дениса Січинського “Лечу в неволі”. До речі, його виконував Заслужений народний академічний хор імені Миколи Вірьовки під орудою Героя України Анатолія Авдієвського. Соло у цій кантаті виконував наш краянин професор Корнелій Сятецький.
Багато інших проектів було задіяно. Фактично кожного року один, а то й два рази я беру участь у таких київських концертах.
– А які успіхи в театрі?
– У театрі відновлена робота оркестру. Напрацювали майже десяток музичних спектаклів. Це вагомі спектаклі, які повинні бути у музичних театрах. Мова йде про опери “Запорожець за Дунаєм” Гулака-Артемовського, “Катерина” Миколи Аркаса, “Наталка Полтавка” Миколи Лисенка. У нас була концертна програма за творами Дмитра Бортнянського. Однією з останніх програм є концерт-лекторій “Антоніо Вівальді”. Це італійське бароко на зламі 17-18 століть. Цікава камерна програма, яка має запит не тільки у вибраної музичної публіки, а й у широкого загалу.
– Наскільки я знаю, сини теж пішли вашою дорогою.
– Так, у нас з дружиною Любою є двоє синів – Роман та Микола. До речі, молодший син Микола також народився 10 грудня, і ми святкуємо в один день. Мені буде 55, йому 28. Обидва вони пішли по стежині музичного мистецтва, також отримали музичну освіту в Дрогобицькому училищі. Відтак Микола закінчив Київську національну музичну академію, працював у Національному оркестрі в Києві, зараз – у Дрогобицькому театрі артистом оркестру, а також асистентом диригента. Сини захистили магістерські роботи. Роман працює викладачем на кафедрі методики музичного виховання і диригування, як і я. Займається наукою. Одружився. Сини – це моє майбутнє.
– Які Ваші найближчі плани на майбутнє?
– У мене два напрямки – творчий і науковий. Стосовно наукового, то в мене є понад сорок публікацій, статей різного характеру. Це і наукові розвідки, і публіцистика – в основному про мистецтво, про видатних постатей музичної культури. А ось у творчій діяльності як диригент беру участь у концертах, оркеструю вистави. Зараз у нас в плані у театрі здійснити постановку класичної оперети. Ми робимо програму “Рандеву з оперетою”. Це буде велика концертна театралізована програма, в якій будуть звучати фрагменти з класичних оперет. Думаємо, це буде на закриття театрального сезону.
– Пане Миколо, вітаю Вас з ювілеєм і бажаю насамперед міцного здоров’я і нових творчих злетів.
– Дякую.
Анатолій Власюк, Тустань
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень