Факт так званого об’єднання «Батьківщини» та «Фронту змін» боляче різонув мені серце. Нелегко людині, котра щиро вірила Юлії Тимошенко, бачити занепад її політичної сили. Нелегко дивитися, як очолює «Батьківщину» той, до кого в людей на підсвідомому рівні нема довіри. Нелегко…
…Помаранчева революція змінила мене, як і тисячі інших моїх співвітчизників. За те, що відстоював правду, не дозволив у 2004 підтасувати результати виборів, я поплатився роботою. Всі обіцянки Віктора Ющенка з його магічними розмахуваннями рук так і залишилися невиконаними. Я, як і багато інших, хто щиро чекав змін на краще, повірив тій, у кого була харизма – Юлі.
В партію «Батьківщина» я офіційно вступив на початку 2008, хоча документи подав в кінці 2007. Тоді «Батьківщина» була в опозиції до влади і на всеукраїнському рівні (уряд очолював Віктор Янукович), і на рівні місцевому, трускавецькому. Саме в трускавецькій «Батьківщині» я познайомився з чесними та порядними людьми. Щоправда, більшість з них згодом вийшли з партії, але дехто й залишився.
Моє захоплення Юлією Тимошенко пройшло, але я ніколи не дозволив собі критикувати ні її, ні тих людей, з якими пройшов частину свого життя, політичного становлення та формування громадянської зрілості. Відійшов від партійних справ тихо, без образ і без скандалів. Тоді Юлія Тимошенко перебувала на вершинах слави – це був 2009 рік. Я пішов з «Батьківщини» влітку 2009, майже одразу після гучного святкування 10-ліття партії в Києві. Потиснув руку Русланові Крамару, подякував за довіру його заступникам, а також головам первинок, просто небайдужим, щирим та активним партійцям…
Офіційно та публічно заяву на вихід з партії я подав аж в 2012, після того, як кандидат від Об’єднаної опозиції «Батьківщина» Роман Ілик подав проти мене судовий позов. Невідомо за що, напевно, з метою самопіару. До речі, я вважаю себе безпартійним від 2009 року і, здавалося б, а що там мене має обходити, 
що коїться в «Батьківщині»?
Але мене як українця це обходить. Я не можу чути вираз, що Арсеній Яценюк – голова партії «Батьківщина». Мені хотілося волати під час виборчої кампанії 2012 року: «Люди, та уважно прочитайте списки, та це ж самі тушки! Кому ви вірите?». Першими були Табалови, а останніх ще й не було, бо цей процес перебіжок колишніх людей «фронту ізмєн» є безперервний…
Злиття партій чи приєднання однієї партії до іншої, здавалося б, позитивний процес. Мовляв, нам треба єднатися, спільно протистояти режиму і в тому ж дусі. Але серце кров’ю обливається, коли я уявляю, яку «користь» партії принесуть «Батьківщині» такі як мер від «Фронту змін» у Трускавці Руслан Козир, як ті депутати, що були у фракції «За зміни», а перед тим були ж «батьківщинівцями», але полишили партію, коли вона втратила владу. Я не уявляю собі на трускавецькому рівні членами «Батьківщини» колишнього «нашоукраїнця» Петра Іванишина, не уявляю, як скандуватимуть «Юлі волю!» Валентина Бодак, Сергій Мицик, Сергій Мойсеєв чи Ігор Грубері не лише вони…
У «Батьківщини» та «Свободи», незважаючи на дуже багато відмінностей, є дещо спільне – беззаперечна, майже сліпа любов та довіра до свого лідера, а також віра, патріотизм, впевненість у перемозі. У так званих «фронтовиків», які опинилися під крилом наймолодшого спікера Сєні, є дещо інше – це суто діловий підхід. Це використання партії суто для власних потреб. Президентські вибори 2010 року показали, яким авторитетом користуються нещирі люди – навіть Сергій Тігіпко набрав набагато більше голосів, ніж пан Яценюк. Тож коли зараз хтось політичною доцільністю пробує ввести в оману людей зі здоровим глуздом, а всі давні висловлювання «Фронту змін» проти «Батьківщини» замовчуються, стає тоскно і … моторошно. Моторошно, що Україна втрачає партію, яка замість очиститися, лізе в багнюку.
Пригадується чи то анекдот, чи то жартівливе запитання: що буде, якщо банку варення змішати з банкою лайна? Відповідь: дві банки лайна. Боюся, що ті, хто витримав перманентні внутрішні війни, інтриги та протистояння в «Батьківщині», не витримає цього злиття і піде геть. Піде, щоб залишитися смачним варенням…
Як із лайна не зліпиш кулю, з Яценюка не зліпиш Юлю… Під таким заголовком в минулому році появилася стаття, яка буквально «порвала» Інтернет. Дивлячись на всі кроки Арсенія Петровича, на те, як він здає своїх (того ж Власенка), як він пішов на зустріч з Януковичем (Тягнибок та Кличко проігнорували запрошення), чим посприяв зміцненню іміджу президента перед світовим співтовариством, мені хочеться знову волати нелюдським голосом: «Фу-у-у! No pasaran!», або ж словами Великого Тараса «Схаменіться, будьте люди, бо лихо вам буде…».
Уявляєте собі картинку (майже чорний гумор): сидить голова «Батьківщини» у Трускавці Руслан Козир, Валентина Бодак або ж Петро Іванишин і приймає в лави «Батьківщини» нових членів… На щастя, є інформація, що все-таки Руслан Крамар не віддасть партію в руки ворогів. Але то один Трускавець, а що буде в Україні? Доборолась Україна до самого краю, гірше ляха свої діти її розпинають…
Така гарна назва партії, такий потужний людський потенціал вона мала, а зараз… Хто хрест поклав на одній своїй партії, то що він покладе на другій, не своїй, не рідній? Чиє замовлення виконує пан Яценюк?
Хочеться запитати: «Люди, хто ж вас так зазомбував?». Та вони не чують, йдуть як той кролик у пащу удава. Тільки тепер у пащу кролика… Та це якось зовсім не смішно…
Володимир Ключак
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень