Переважно коли пишуть у трускавецькій пресі про територіальний центр обслуговування пенсіонерів, то пишуть тільки добре. Інколи може здатися, що все в цій установі – ідеально, хоча кожен розуміє, що в жодній державній установі ідеалу нема. Специфіка закладу цього типу полягає в тому, що тут обслуговують самотніх та немічних, які навряд чи комусь поскаржаться, навіть якщо щось не так.
Чи не вперше світло на діяльність терцентру пролив у 2010 році у своєму депутатському запиті на ім’я міського голови депутат Руслан Крамар. В запиті, підготовленому на прохання сусідів померлої пенсіонерки, йшлося про те, що махінації із нерухомістю перестарілих одиноких осіб – річ достатньо звична. Але на цьому справа і закінчилася. Запит не був адресований правоохоронним органам, а пані Олена Пилат, директор територіального центру, тоді вірно служила Леву Грицаку, як до того часу служила і Богдану Матоличу, а тепер вірно служить новому міському голові Руслану Козиру. До речі, настільки вірно, що навіть входить в найвірнішу йому депутатську групу «За зміни», але це лише нюанс, далеко не головне в цій історії. Отож, в розголосі не була зацікавлена ні тодішня влада, ні, напевно, сам депутат Крамар.
Запит Руслана Крамара не сприйняли тоді серйозно навіть і його колеги-депутати. Адже відомо було, що за часів перебування пана Крамара на посаді заступника міського голови Лева Грицака партія «Батьківщина», якою він керував, сильно розрослася. Одним із осередків партії в Трускавці і керувала Олена Пилат. Та коли розпочалася внутрішня війна в «Батьківщині», Олена Леонідівна стала на сторону тодішнього опонента Руслана Крамара – Андрія Кульчинського. Тому були підстави вважати, що даний запит – це просто помста за партійну зраду. На щастя, була в запасі ще одна партія – «Жінки за майбутнє», тож саме від цієї політичної сили і пройшла Олена Пилат в депутати цього разу. Інша річ, що згодом жодним словом чи ділом не стала на захист тих, хто їй допоміг стати депутатом, зокрема і освітянину Оресту Лобику (№ 2 у списку цієї партії), коли того почали переслідувати за якийсь «негативний шлейф».
Тихше їдеш – далі будеш. Напевно, так вважає Олена Леонідівна, і, можливо, правильно вважає. Майже повна відсутність виступів чи депутатських запитів, адже на першому плані – робота задля улюблених пенсіонерів. Вони вдячні за все, як і працівники, які виконують нелегку роботу за мізерні кошти. Повірте, реально обслужити 15 пенсіонерів за 5 днів робочого тижня надзвичайно непросто. І не всі вони відзначаються вдячністю.
Пані Ірина із вулиці Бориславської, пенсіонер та інвалід, жодних претензій до працівниці терцентру, яка її обслуговує, не має. Навпаки, каже, що щиро вдячна Лесі (саме так звуть працівницю терцентру). А от до Олени Леонідівни претензії є. Як каже п. Ірина, вона їх говорила п. Олені по телефону (жіночка ходить лише за допомогою милиць, в неї – наслідок поліомієліту, ноги вигинаються в колінах як гумові, в протилежну сторону від потрібного, як лікті). Пані Олена на претензії відповідає Ірині Іванівні, що якщо та хоче, то буде спілкуватися з нею письмово.
“Не люблю, коли пишуть неправду”. Так говорить пані Ірина про публікацію “В центрі уваги – малозабезпечені” в газеті “Франкова криниця Підгір’я” (№ 20 (118) від 27.05.2011). “Всі стурбовані здоров’ям людей, а як до діла – то нема”. Пані Ірина показує буклет, виданий терцентром, в якому говориться про “постійний медичний нагляд та піклування”. Ці слова – знущання, адже останній раз медсестра (а їх є три в терцентрі і ще один лікар) була в помешканні пані Ірини у травні … 2010 року. Поміряла тиск і пішла.
Пані Ірина неодноразово зверталася до Олени Леонідівни з проханням виділити машину, щоб повезти її до Львова, на протезний завод. Відмова за відмовою, причини – то нема машини, то вона поламана, то нема бензину, то ще щось. Врешті-решт, жінці сказали, що раз на рік із цього протезного заводу приїжджають спеціалісти і до Трускавця, та от ніхто не попереджує пані Ірину, коли саме і чи дійсно це так. Під тягарем важкої долі жінка, яка знає, що таке сирітство, дитячий будинок, важкі умови існування, не може дочекатися елементарного розуміння. В той же час машина використовується, та от чи завжди за призначенням? Окремі факти вважаємо за потрібне тут не наводити.
Пані Ірина прочитала в газеті, що терцентр проводить обстеження і згідно них Товариство Червоного Хреста надає допомогу “одягом, засобами догляду за хворими, засобами гігієни тощо”. За всі роки пані Ірина жодного разу не отримала із вище написаного нічого – ні одягу, ні ліків, ні засобів догляду, ні засобів гігієни, мила, прального порошку, зубної пасти. “Може мені хоча б це “тощо” виділили?” – жартує жіночка. Гумор та віра в Бога допомагає Ірині Іванівні в цьому житті. Вона звертає нашу увагу на абревіатуру прізвища, імені та по-батькові міського голови КРЯ, шукає свої “очкуляри”, щоб зачитати вдалий афоризм чи цитату з Біблії, яка є її настільною книгою, говорить про “другого КРЯ”, спеца по теплу, добре орієнтується в політичних містечкових ігрищах. Нутро багатьох політиків стає їй зрозуміле після прослуховування голосу на міському радіо.
Проте вміє бути і серйозною. Коли мова заходить про професію журналіста, Ірина Іванівна зауважує, що в наш час “бути журналістом – страшно” і що “журналіст – це не професія, це – ім’я”. Повертаючись до публікації про терцентр, пані Ірина характеризує написане однією фразою “чесна піонерська брехня” і розповідає деталі, які нам були невідомі та які з певних причин не варто тут публікувати. Скажемо, що за 20 років існування терцентру пані Ірина не отримала жодної допомоги в грошовому вигляді, ні одної пачки прального порошку, ні однієї пачки зубної пасти. Ця інформація – з її слів. Каже, що говорила про це заступнику міського голови Юрію Яворському, той обіцяв розібратися, буле це недавно, перед приходом журналіста до помешкання жінки-інваліда. Так що підстав не вірити їй немає. Як нема підстав і для того, щоб заскорузлу бюрократичну машину стосовно допомоги найбільш незахищеним соціальним верствам населення у Трускавці зберегти в такому стані, як вона є на даний час. Звісно ж, дана публікація зовсім не є спрямована проти Олени Пилат чи якоюсь помстою їй за ті висловлювання, яких вона допустилася в одній із приватних розмов стосовно автора статті. Скажемо так – не заради якоїсь злосливості чи пошуку скандальної теми писалися вищевикладені фрази, а виключно задля того, щоб керівництво терцентру та і всіх соціальних служб у місті ставилося до своїх посадових обов’язків не так сухо та офіційно, а з більшою теплотою та розумінням. Це стосується і пенсіонерів, і афганців, і молоді, і дітей-сиріт, і інвалідів дорослих та дітей, всіх тих, хто має право на пільги. Чиновник – слуга для них, а не вони слуги чиновника, який часто ставиться до них як до статистичного матеріалу і не бачить за цифрами людських доль, покалічених та поламаних. Приклад пані Ірини з вулиці Бориславської показує, що є ще можливість керівництву вдосконалювати свою роботу, що за бравурними показниками не варто забувати про долі одиноких, немічних, стареньких, упосліджених, всіх тих, для чийого добра і створювалися різні державні органи, фінансуються різні урядові соціальні проекти.
Однозначно, що через певний час ми повернемося до цієї теми, зустрінемося із пані Іриною ще раз, як зустрічалися та взяли дані від інших незадоволених. Проте віримо, що зібрані нами факти ніколи не будуть оприлюднені, адже кожен має властивість не лише помилятися, але і змогу виправити помилки.
Володимир Ключак
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень