Дивним чином дві події двох днів у двох містах переплітаються між собою. Перша – зустріч з Юрієм Сиротюком в УРБАН-бібліотеці Трускавця в рамках «Бандерівських читань» (22 червня). Друга – чергова зустріч в рамках проекту «Жива бібліотека» в Дрогобичі (23 червня). Попри різні підходи та різну аудиторію ці зустрічі об’єднує одне – здоровий тверезий погляд на теперішню ситуацію в Україні, аналіз причин та моделювання і проектування майбутнього.
Тема, яка хвилює суспільство, а саме тема незавершеної революції і невідповідності її наслідків очікуваним змінам, радикалізує настрої, заставляє голосно говорити про такі речі, які раніше інколи були навіть табу в думках. Але про все за порядком…
І. Юрій Сиротюк: як облаштувати Росію і перетворити Україну з мачухи в маму
Народний депутат України VII скликання від ВО «Свобода» Юрій Сиротюк не приховує своїх праворадикальних поглядів. Не бавиться в ліберала, не виголошує гасел толерантності і світового братерства, не надіється на Європу, Америку чи здорові сили в Росії, які може колись перетворять цю імперію зла в демократичну державу. Він чіткий як годинник і простий як двері, а свої рецепти успіху підкріплює прикладами з давнішої і новітньої історії різних країн.
В рамках проекту «Бандерівські читання» (а цих читань пройшло 4 – щороку по одному, від 2014 до 2017 року) видано книгу «Як завершити українську революцію» та ряд інших наукових і публіцистичних збірок, які й презентував Юрій Сиротюк на зустрічі у Трускавці. Сам він перебуває на лікуванні в Східниці, а в курортне місто його запросили побратими зі «Свободи». Але на зустрічі з Юрієм Сиротюком були не тільки свободівці (зокрема, два депутати міської ради від цієї політичної сили – Богдан Габшій та Юрій Наконечний), але й прихильники інших партій та люди інших поглядів, що яскраво показали дискусії, які інколи доходили до точки кипіння.
Мінусом зустрічі був переважаючий монолог пана Юрка і його акцентування уваги на тому, що цікавить саме його – ідея націоналізму, ідея і чин, реалізація проекту «Бандерівські читання», мілітаризм. Але безперечним плюсом стала можливість поспілкуватися з людиною, котра вже за часів президента Порошенка стала політв`язнем, котра не співає дифірамби галичанам як мешканцям «українського П`ємонту», котра називає речі своїми іменами. В наш час не кожен відважиться назвати державу Україною мачухою та апаратом визиску і насилля. Таких як Юрій Сиротюк всілякі владці високого «польоту» обізвуть «шатунами», але націоналіст пояснює, що ж насправді криється за цим терміном: «Не хитайте човен, бо щурів тошнить».
«Кращого революціонера ніж Бандера в історії української нації не було». «Війну виграти в глухій обороні неможливо». «Війна відбувається за мізки». «Росія – це не Пушкін чи якась «культура», це імперія, яка має багато проблемних місць і складається з багатьох окупованих країн». «Ті, що робили революцію, винесені за рамки держави». «Найміцніші форми державності – військово-політичні». «Ні Росію нам не перемогти, ні Україну не побудувати, поки ми не завершимо українську національну революцію». «Мета революції – зробити краще, ніж є». «Кожен, хто не захищає державу, не може бути при владі».
Тільки з цих вищенаведених цитат стає зрозуміло, наскільки чіткою є позиція Юрія Сиротюка в багатьох питаннях і наскільки радикальними є його погляди. Проте важко викласти дух його розповідей та той запал, з яким він говорить про здавалося б очевидні речі. Тому й не дивно, що його реакція на слова, що революція Гідності була проектом Кремля, а учасники Майдану – маріонетками, була більш ніж емоційною.
Росія розпадеться на дрібні державки, цей процес стартує вже в 2018 році – такі прогнози тішать і вселяють надію, що так воно й буде. Але чекати тільки на Боже Провидіння і не докладати своїх старань, щоб перемога була за нами, а в Росії відбулися демократичні зміни – значить, підігравати ворогові. Це те, що не потребує додаткових пояснень…
ІІ. Хочеш миру – готуйся до війни
Якщо у Трускавці розмова про революцію, війну та наше майбутнє проходила в форматі лекції з елементами запитань до лектора, то зовсім інакше виглядала ситуація в Дрогобичі. Тут 23 червня в садибі у підприємця Богдана Муля (вулиця Гайдамацька) пройшла чергова зустріч в рамках проекту «Жива бібліотека». Цей проект реалізує Асоціація «Нові Горизонти» (Президент Олександр Магльона), яка перемогла в конкурсі «International Alert» за Проектом «Психологічні зерна миру: реабілітація після травми та громадянський активізм в Україні» (фінансується ЄС через Інструмент зі сприяння стабільності і миру (ІССМ)).
Добровольці. Волонтери. Патріоти. Капелани. Бійці інформаційного фронту. Довіра. Ідея і чин. Боротьба. Державницька позиція.
Вище викладено не просто слова чи звороти, це суть абсолютної більшості тих людей, які зібралися за «круглим столом» 23 червня. Хто не знає волонтерів Олександру Возняк, Левка Скопа чи Артура Деску? Кому невідоме прізвище Хосе Турчика чи Тетяни Думан? Воїн-АТОвець Олег Кіндратів – не з тих, хто сидів за 120 км від лінії фронту, він два роки був «у землі», тобто безпосередньо на передовій (доброволець з березня 2014 року). Отця-капелана Тараса чи волонтерку Ярину зі Львова в цьому колі слухали з відкритим ротом і затамованим подихом.
ВОНИ мають право говорити. Більше право, ніж депутати, які ухилилися від військової служби. Значно більше право, ніж чиновники-щурі, які вірно служили всім владам, а насправді піклувалися не про людей, не про державу, а про власні меркантильні інтереси. ВОНИ мають право промовляти від імені народу – а це право, на жаль, узурпували собі політичні пройдисвіти та перекинчики, яких зараз ой як немало в найвищому законодавчому органі країни.
Серед тих, хто взяв участь у засіданні «Живої бібліотеки» 23 червня – журналісти Галина Носова, Володимир Ключак та Станіслав Лецик, заступник голови Дрогобицької РДА Іван Мізерник, заступник голови Дрогобицької райради Володимир Стецівка, поет та краєзнавець Роман Пастух, заступниця директора Дрогобицької гімназії Галина Соневицька, завідувач УРБАН-бібліотеки у Трускавці Віра Савка та інші небайдужі люди. В цей день вони виступали не в ролі «книг», а в ролі читачів.
А «книги» були відкритими, правдивими, жорсткими, з них сочилася сіль правди, піт наполегливості, кров боротьби.
– Люстрації проведено не було, – каже митець Лев Скоп. Він говорить гірку правду, що в Україні свої нищили своїх. І Україну як державу нищили, і одні на других доносили. Кращі були депортовані, розстріляні, винищені, закатовані, зацьковані. А розплодилися сексоти, пристосуванці, донощики. Біля половини професорів, які зараз викладають нашій молоді – хто вони? Лев Скоп не добирає слів…
– Я особисто в Майдан не вірив, – щиро зізнається воїн-АТОвець Олег Кіндратів. Дійсно, зневіра була не лише до Януковича, зневіра була до всієї влади. Але чому була? Хіба вона кудись поділася? Хіба ми можемо вірити теперішній владі? Зрештою, а що, ця влада змінилася? Вона наша? Качмар? Хрущ? Чи хто там ще?
Війна ставить з ніг на голову, каже Олег Кіндратів і згадує тих хлопців, які в 2014 році свідомо йшли на смерть. Добровольці, вони йшли захищати Батьківщину. Свою сім`ю, свою державу, свій народ. Їх свідомо посилали під кулі, їх треба було винищити. Ті ж, хто виробляв собі посвідчення учасника бойових дій, а ніколи на передовій не був, вже давно «вибили» собі землю, пільги, козиряють формою, спекулюють іменем АТОвця.
Пан Олег прийшов на зустріч не в формі, а слова його були прості та чисті. Жодного пафосу, жодної риторики, абсолютно без бажання комусь сподобатися чи стати «героєм дня». Говорячи про довіру, Олег каже, що найбільше довіри у солдата – до волонтерів і капеланів.
Пані Ярина та отець Тарас – власне «живі книги» волонтерства та капеланства. Інколи здається, що їхня мова далека від мови миру, але насправді це не так. Пацифіст – не боягуз, а той, хто мир наближає не пишними фразами, а щоденними ділами…
Не вперше довелося почути про три «П»: патріотизм, порядність, професіоналізм. Не вперше звучить про те, що там, на війні, легше, бо там знаєш хто ворог і де він, а тут «друг» може запхати ножа в спину. І тим більше не вперше відчувається потужна енергетика, яка б`є сильним струменем від кожного з волонтерів, капеланів, воїнів, а що вже казати, коли вони збираються разом.
Сіяти зерна миру непросто. Особливо коли біля тебе йде ворог і сіє кукіль, топче пшеницю, нищить твою працю і твою землю. Але нам своє робить – кожному на своєму місці. Пам`ятаючи, що є скурвлені-скривлені українці, що є кадебістські «консерви», що є провокатори і зрадники, що можеш довіряти тільки собі, Богові і… Кому ще – не варто ні казати, ні писати. А своїм життям довершувати українську революцію. Жити, не даючи і не беручи хабарів. Жити, творячи конкретні добрі справи, а не пустопорожні обіцянки, гасла, шумовиння слів. Жити, будучи порядним патріотом-професіоналом. І не надіючись, що хтось нам прийде і побудує ту Україну, яку ми би хотіли мати.
Ворогів у нас більше, ніж ми думаємо. Але й сили більше, ніж ми можемо це оцінити. Хто не проти нас, той з нами.
А завершити ці рефлексії, навіяні зустріччю в рамках «Живої бібліотеки», хочеться словами отця Тараса: «Демократія – це не тільки і не стільки свобода, скільки відповідальність. Це свобода не від чогось, а для чогось».
Будуймо Україну, завершуючи українську революцію. Жниво велике, а женців мало…
Володимир Ключак
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень