Справді, ситуація абсурдна: у транспорті, на роботі, на вулиці тільки й чути як нам погано жити. Але наскільки ми самі готові до праці, щоб змінити світ на краще? Наступний нарис саме про це.
Доброго дня, шановна редакціє. Пише вам Марія Іванівна, жителька міста, якого у давнину називали «Стемник», і про яке ви часто публікуєте лише негативну інформацію, що там, мовляв, дуже погано, що там люди живуть гірше, ніж в сусідніх містах. Проте ви не праві. Спочатку також поділяла ваші погляди, але остання субота заставила змінити свою думку. Довгий час маючи роботу, відірвану від спілкування з людьми, не мала ані найменшого уявлення, наскільки люди за вікном стали «краще» жити («лапки» – правка автора). Це особливо відчутно у сфері обслуговування.
Тож настала субота – вихідний день для справ по господарці, тому надумала податися в місто на закупи. По дорозі запланувала зайти здати чоботи в ремонт, а то підошва відпала. Заходжу в майстерню у районі ринку. Там пані з дуже діловим виразом обличчя подивилась на замовлення і констатувала «вони ж мокрі, ми їх не приймемо». «Правильно! Мокрі, – відповідаю, – оскільки я їх помила перед тим, як здати в ремонт. Беріть, я не поспішаю, поставте десь, хай висохнуть, а потім відремонтуєте». Почувши категоричне «ні», заявила, що піду в іншу майстерню. Пані з незадоволеним виразом обличчя майже жбурнула мені чоботи, і я пішла. А в голові стільки запитань «невже їм непотрібні клієнти, невже вони отримують з цього бізнесу надприбутки, щоб так нехтувати клієнтом?».
Іду далі. За планом маю зайти в новий магазинчик, який відкрився обабіч алейки. І знову якась дивна ситуація: посеред тротуару стоїть вантажівка, яку розвантажують. Ані обійти її, бо скрізь вогкий газон від талого снігу. Якось протиснулася крізь борт, але це заділо водія, котрий вилаяв щоб не заважала. Заходжу в магазин і прошу у продавця, щоб попросила водія аби від’їхав бодай на метр. У відповідь почула, що «це приватна територія» і я не маю права тут щось вимагати. Знову йду з магазину і дивуюся: «Тротуар все-таки міська чи державна територія, як на те пішло, а власники магазину таким чином самі перекривають дорогу клієнтам до свого бізнесу. Невже і у них все так добре, що і клієнти непотрібні?
Йду та й розмірковую. Повз мене пропливають каштани, потім центральний майдан, потім море таксистів, які стоять в очікуванні пасажирів і жаліються на гірку долю: пасажирів поменшало, люди стали менше їздити і т.д. Йду і не підозрюю, що запитання «невже їм так добре?» сьогодні виникатиме не раз. Ось і кафе, де маю зустрітися з давньою подругою Варею. Декілька років тому Варя перенесла інсульт і наразі її одна сторона паралізована. Але, дякувати Богу, вона ходить. Зайшли в кафе і розговорилися. Вона розповіла історію, як недавно відвідала «Ананас» і її з сумкою навідріз відмовилися впустити в цей так званий супермаркет. Навіть апелювання на те, що вона інвалід і сумка є засобом першої необхідності, не справили враження на охорону. Дивно, «невже їм так добре ведеться…». Допоки розмовляли, збігло 20 хвилин, а офіціанта так і не було. Пішла шукати до бармена. Той відповів, що офіціант на обіді і він також наразі зайнятий, щоб обслужити. «Чекайте». Звісно, не стали чекати, адже і тут напевно «добре ведеться».
Гуляємо з Варею, і я згадала, що маю зайти на ринок придбати овочі до борщу. Заходимо – скрізь закрито. Питаємо, де продавці, може бастують? Виявляється ринок працює до 16.00. Дивно працює. Логічне пояснення одне: Стебник – місто достатку. Особливо добре живеться продавцям на ринку. У них завжди скорочений день, бо коли я ввечері повертаюсь додому, там вже давно зачинено. Видно, клієнти їм також непотрібні.
Так прогулялися ми з Варею до пізньої години. Провела її, бідолаху, та й самій додому пора, а то вже вечір, дощ став накрапати. Думаю, викличу таксі. Дзвоню за одним номером – «Вибачте, машин немає». Дзвоню на інший – «Доведеться чекати дві години, бо є одна машина, і та поїхала в Трускавець». І знову на сон грядущий виникає запитання: «Невже і їм так добре ведеться?» Тоді, коли люди справді потребують їхніх послуг – водії в теплі вдома сплять. А ось коли усі на роботі, таксисти збираються колективно полущити насіння і мабуть для маскування розповідати, як їм погано ведеться. За півгодини дійшла додому, відкрила ключем двері, дала котикові молока і зі спокійною душею лягла спати, адже живу у справді райському місті, де усім ну «дуже добре ведеться».
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень