Щодня, щогодини ми спостерігаємо стосунки людей, які в кризовий період стають неконтрольовані, нелогічні, інколи смішні, а інколи небезпечні для оточуючих. А оточуючі – це ми, і ми ж усе вищесказане продукуємо. Даний цикл нарисів – спроба відмежуватися від цього коловороту подій і глянути на все це збоку. Отож пропоную образи змальовані з сьогодення.
Зупинка у центрі Дрогобича біля так званого «Молочного магазину». Холодно, натовп зібрався чималенький. Минуло 5 хвилин, 10 хвилин, 15 хвилин, 20 хвилин. Народ колективно шле прокльони на адресу водіїв, які курсують на цьому маршруті. У натовпі починається невдоволення і палкі бесіди на політичну тематику. Підігріває злість той факт, що маршрутки на Трускавець курсують одна за одною і вже за цей період очікування їх було аж три. І ось з-за рогу з’явився фрагмент напіврозваленого ПАЗіка. Він з королівською величчю під’їхав до зупинки, де в суцільній каші юрмився народ. Стара пенсіонерка з задоволеним виразом обличчя тішилась, що, очевидно, буде першою. Та де там, автобус ще не зупинився, а декілька жіночок бальзаківського віку перекрили кисень бабці. Автобус ще на крейсерській швидкості, а вони прилипли до дверей і супроводжували «автобус» до повної зупинки. І дарма, що там люди стоять, і дарма, що доведеться пройтися по чужих ногах – бажання покласти свою гепу на сидіння перемагає усі природні інстинкти.
І десь їх можна зрозуміти. Невипадково у попередньому абзаці слово «автобус» було взято в лапки. Даний транспортний засіб, якщо його без емоцій проаналізувати, виглядає кумедно. Зроблений на платформі вантажного автомобіля, десь так і перевозить пасажирів. Зі скрипом і рипом під’їжджаючи до зупинки, у нього розпочинається завантаження а не посадка пасажирів. В салоні на пасажирів очікують шедеври дизайну. Штори, які водії чіпляють на вікна, у таких «автобусах» ніякого функціоналу не несуть. Темні зі всілякими висульками роблять це диво на колесах схожим на «катафалк» (хай мене пробачать пасажири). Та повертаємось до подій на зупинці.
Автобус нарешті став. «Каша» з майбутніх пасажирів теж зупинилася. Ось-ось мають відкритися двері (хотів сказати ворота). Але ні, як у добрих голлівудських фільмах водій витримує логічну паузу. Далі з постаттю божка він виходить зі своєї «кормушки», тобто кабіни, обходить «автобус», і наближається до вхідних дверей.
Такі ритуали (незрозумілі мешканцям інших міст) покликані для того, щоб не пропустити «зайця» в салон. І тут повільний божок-водій оживає, оскільки розпочинається інший ритуал жертвоприношення – збір оплати за проїзд. Хоча і жертвоприношенням цей ритуал не можна назвати, оскільки він якийсь односторонній. Віддаєш гроші за те, щоб відбути 20-хвилинну каторгу. Ні квитка тобі, ні дякую, що дав заробити водію. Це радше нагадує мазохізм, коли платиш гроші за знущання. Але, як показує практика, мабуть більшість з нас отримує від цього насолоду.
Завантажившись в «автобус» потрапляєш в абсолютно інший світ зі своїми умовностями та неписаними правилами. В процесі завантаження відбувається невербальний контакт поглядів тих, хто уже сидить, і тих, хто лише вантажиться. Сидячі мужчини посилають очима месидж «Лохи, треба було йти на кінцеву зупинку, теж би сиділи. А тепер не вступлю місце, не дурак висіти на перекладині.» Жіночки, що завантажуються, теж з ненавистю поглядають на сидячих: «Знову ті придурки місця позаймали, Нічого, піднімемо, постоять». Кожен переконаний у своїй правоті і перемозі, хоча в кінцевому результаті перемагають сидячі, оскільки знають як стратегічно займати місця. Справді, салон «автобуса» давно має певні стратегічні зони. Заходимо. Сидіння спереду не вигідне, оскільки доведеться бути ще й для водія касиром. Далі йде гетто для пенсіонерів, таких собі «другосортних» пасажирів у царстві маршрутки. Там теж не можна сідати, оскільки як не вилає божок-водій, то зі скандалом попросять пенсіонери, адже крім гетто їм немає куди діватись. Переступивши його поріг, можна накликати гнів божка-водія. Найстратегічнішими місцями виявились останні сидіння і крісла біля вікон. Ймовірність висадки з них є мінімальною. Кому захочеться вас піднімати вас з-під вікна. В переповненому автобусі це занадто складно. Для цього доведеться підняти ще й огрядну жіночку, що сидить біля проходу.
Нарешті після кількаразового перерахування «пожертви» водій займає свій трон. При цьому він ще декілька разів визирне зі своєї «кормушки» в салон, чи бува не пропустив кого і… …І нарешті «трогаємо». Ну, термін «рушаємо» якось у цій ситуації не грає. Допоки «автобус» заведеться, треба декілька разів «потрогати» педаль газу, «потрогати» важіль коробки передач – усе таки «Газон» і в Африці «Газон». Нарешті поїхали. Додаткова опція – музичний супровід у форматі шансону, або якоїсь весільної мелодії. І тут розпочинається дивовижне перетворення божка-водія. На зупинках він починає страждати тимчасовим недочуванням. На звичайне прохання зупинитися на зупинці він просто не реагує. На ненормативну лексику на його адресу, яку пасажир пробубнів собі під ніс божок-водій реагує моментально з військовою виправкою. І знову ж якась дивна гра в одні ворота: на прохання зупинити між зупинками божок-водій відповідає, що не можна, посилаючись на абстракцію «нам заборонено», а на зупинках водій не зупиняє, бо розпочинається хронічне недочування.
Ось рідна бруківка. До речі, унікальна дорога. Такий собі навігаційний елемент, який у переповненому «автобусі» дає інформацію пасажирам про місце розташування. Почало трясти, дві ями – в’їжджаємо в Солець, «автобус» перейшов у позицію ліфта, при цьому продовжує трясти – ми на колпецькій горі і т.д. Скоро Стебник. І ось замість того, щоб звернути на автостанцію, водій повертає в центр. Пасажири з логічними претензіями пристали до божка-водія. Але водій є божок – «куди хочу – туди й їду». Не дурно Стебник називають раєм для водіїв маршруток. Тут вони якнайповніше насолоджуються своєю владою: курсують за своїм бажаним маршрутом, можуть зупинитися в невстановленому місці, щоб поспілкуватися з колегою, вилаяти пенсіонерку, яка попросилася проїхати декілька зупинок.
І ось на фіналі мандрівки починаєш розуміти де ж тут «кайф»: після 20, а іноді 30 хвилин перебування у так званому «автобусі» починаєш розуміти, що життя прекрасне і що у нас ще не все так погано. Отож, втратили ціль у житті – запрошуємо на маршрут «Дрогобич – Стебник».
Майкл Річчі
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень