Коли декан Мокрянського деканату Самбірсько-Дрогобицької єпархії УГКЦ о. Михайло Коліщак повідомив їмость про намір послужити якийсь час капеланом на Донбасі, вона спочатку запротестувала. «Якщо не поїду, не матиму права звертатися до патріотичних почуттів парохіян», – простими словами переконував отець. Переконав. Поїхав. Став капеланом Західного територіального командування. А тепер, після повернення, має повне право сказати всім, хто 23 роки поспіль бив себе в груди, доводячи, що є патріотом: «Панове, зараз у вас є найкраща нагода проявити свій патріотизм!». Сьогодні отець – наш співрозмовник.
– Якими були ваші перші враження, отче, коли приїхали на Схід?
– Нам доводилося об’їжджати різні міста та села Донбасу. Я бачив, що інфраструктурно вони завмерли на рівні 70-х років минулого століття. Та ще гірше, що в тому часі залишилася ментальність мешканців тих міст і сіл. Суть її в тому, що ось приїде начальник і все за них вирішить. На жаль, за майже 24 роки незалежності ми не допомогли цим людям змінитися внутрішньо, залишивши їх на самоті з місцевими князьками. Князьки постаралися, щоби вони й досі думали, що їх обкрадає Україна, а не місцеві олігархи. Цим і підготували підґрунтя для російської агресії.
– А як оцінюєте внутрішній стан наших військових?
– Мені доводилося багато спілкуватися з нашими вояками. Їхній стан – надзвичайно патріотичний. Їх згуртувало братерство. Тому більшість каже, що повернеться додому тільки після перемоги. У мене таке ж відчуття. Тож, коли відчую, що там більше потрібний, ніж тут, обов’язково повернуся. Та водночас я бачив, що воякам хочеться слухати спів пташок, а не свист мін. Вони прагнуть миру та спокою, але розуміють: коли підуть звідти, прийде нещадний ворог, який не зупиниться. Він продовжуватиме навалу, допоки не досягне своїх цілей. А ціль Кремля – розшматувати Україну по Дніпро. Та їм це не вдасться.
– На чому базується така впевненість?
– Я мав нагоду спілкуватися з тими вояками, котрі під час Революції Гідності стояли по різні сторони барикад. Та коли постало питання захисту Батьківщини, патріотизм заговорив і в одних, і в інших. Їх об’єднала спільна мета – захист країни. Тепер вони пліч-о-пліч б’ють ворога. Вони стали воїнами світла. Якщо такою ж об’єднаною постане вся країна, Путіну тут просто не буде що робити.
– Ви називаєте наших бійців воїнами світла, та вони так само вбивають російських найманців, як ті – їх. Як все це поєднати із заповіддю «Не убий!»?
– Це принципове питання. Перед нами не росіянин, а ворог, який зазіхає на моє життя, життя моїх рідних та близьких, на мій народ. І мій священний обов’язок стати на захист. Це виправданий захід, який не повинен супроводжуватися ні жорстокістю, ані ненавистю. Один із вояків розповідав: «Я ніколи не старався вбивати. Не хотів. Намагався стріляти в ноги, щоб противник залишився живим, але вже ніколи не мав наміру підняти руку на мій народ». Там, на Донбасі, наші воїни виконують велику місію. Там продовжується Майдан – повстання людей проти неправди та брехні. А князем брехні є хто? Так – сам Люцифер. Тому це і частина війни невидимої між пітьмою та світлом, між брехнею та правдою.
– Вам не здавалося на Майдані, що Сам Господь зійшов до людей, був серед нас, тільки ми його не бачили?
– Там небо було відкрите, і відповідно аура стосунків між людьми була особливою. Як серед перших християн, яких об’єднував Сам Господь. І це продовжується й досі. Братерство серед вояків на Сході особливе. Там – нова Січ, де кожен робить свою справу. Лінивому тут нема що робити. Щоб вижити, треба бути відповідальним і за себе, і за побратимів. Це братерство підсилюється підтримкою народу. Допомагають хто чим може. Разом працюють на спільну справу, як і під час Майдану. Тому те, що зараз діється в Україні, з одного боку – страждання, з іншого – благо. Кожен має унікальну можливість виконати другу із основних заповідей, на яких тримається християнство – «Люби ближнього свого…» Народ забезпечує тил, а вояки діляться на Сході із місцевими мешканцями.
– Хіба не чуєте від галичан, що там нема за кого воювати, бо дончани ненавидять нас?
– Коли я їхав поїздом зі сходу додому, зайшов чоловік і сказав фразу, яка мені запам’яталася: «До тих людей не може бути ненависті – тільки любов. Бо якщо будемо їх ненавидіти, то як ділитимемося любов’ю?» Це запитання до кожного галицького християнина, котрий вірує в Бога і читає в Євангелії від Івана, що Бог є Любов.
– Зустрічаю зараз на Дрогобиччині багато жінок віруючих, котрі перебувають на межі депресії. Вони не хочуть, щоб їхні сини їхали воювати. Що їм скажете?
– Захищати свою землю – обов’язок кожного з нас. Але хтось через страх намагається уникнути його. Та маєте знати: кому Господь дав жити – обов’язково повернеться живим. Якось я спілкувався з одним чоловіком. Він каже: «Не піду на війну, бо боюся, що мене заб’ють». Відповідаю: «Якщо людину має щось спіткати – знайде і тут». Знайшло. Чоловік помер через хворобу.
Це, по-перше. По-друге, маємо усвідомити, що там ми захищаємо самих себе тут. Якщо не захистимо там – завтра ворог буде тут, де живуть ваші батьки, діти, рідні та близькі. А по-третє, війна між добром і злом відбувається не тільки зовні, а й усередині кожної людини. І це найголовніше. Мусимо просити Бога перемогти у цій внутрішній війні.
– Але ж чоловіків Донеччини та Луганщини теж переконують, що вони покликані захищати свою землю від жорстоких укропів…
– Звичайно, князь брехні через своїх слуг там працює. Питаєш їхніх жінок: «Де ваші чоловіки?» Вони відповідають: «Уехали!». А на запитання, куди поїхали, стискують плечима. Та самі жінки починають переусвідомлювати те, що там діється. Вони – більш відкриті, краще розрізняють добро і зло, милосердніші. Тому вже скоро чоловіки відчують на собі їхній вплив.
Війна відбувається всередині кожної людини. Тільки вона захоче стати кращою, відразу ж відчуває спротив із боку зла. Так само й народ. Якщо він вирішив жити по-християнськи, все зло повстає проти нього. Та Бог переможе! Тільки ми свій вибір маємо захищати до кінця, усвідомлюючи, що боремося не проти мешканців Донбасу, які заявили про сепаратистські наміри, а проти зла. А зло злом не переможеш! Ось чому маємо молитися і за тих, котрі не знають, що чинять, і ставитися до них із любов’ю.
– Чи скоро, на вашу думку, закінчиться війна?
– Війна відбувається в різних вимірах: духовному, інформаційному, політичному, військовому. Ворог воює не тільки тому, що втрачає нашу історію та культуру. Він також боїться втратити український розум, інтелект, нашу працелюбність і буде боротися за це до кінця. Тому маємо завжди бути напоготові та ставати сильнішими. А закінчиться війна, коли вороги відчують, що ми єдині. Коли це станеться – залежить від нас.
– Який позитив бачите в тому, що нині діється?
– Війна відкрила в українців те, що інші народи або не мали, або втратили – віру в Бога. Тому люди, котрі зараз перебувають в окопах або ж за межами фронту, тягнуться з останньої копійки, щоби допомогти воякам, насправді можуть позичити великі скарби для багатьох народів. Ми стали біднішими матеріально, та добрішими. Нас вдарили інфляцією, а ми натомість стали щирішими і думаємо, як допомогти тим людям на Донбасі, що втратили дах над головою. Ми знаємо, що треба жити вірою, надією та без нарікань, щоби пережити цей час. І ми його переживемо.
– Але ж люди починають втрачати довіру до своїх керманичів…
– Знаю, що ворог сіє недовіру до наших поводирів. Але посіяти сумнів найлегше. Колись таким чином диявол посіяв сумнів у раю, і людина засумнівалася у правдивості Божих слів. Що сталося внаслідок цього – знаємо. Нині постає питання: бути чи не бути Україні? Раз не вдається зовнішня експансія – беруться до внутрішньої. Та ми не повинні піддаватися на це, розуміючи, що наразі не можемо мати ідеальних президента та прем’єра. Їх нам ще треба виховати.
А взагалі нам слід виховувати нових вільних людей. Благо, є приклади для наслідування. Нинішня боротьба за Україну навіть перевершує упівський рух. Тому вірю, що все буде добре і жертви кращих синів нації не будуть даремними.
Іван Швед, газета «Франковий Край»
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень