Валерій Семиволос
Днями один знайомий, коментуючи мій матеріал “Влада плюс люмпенізація всієї країни?“, заключив наступне: “Ти зробив гарний аналіз цілком реальної загрози, через яку я не є прихильником будь-яких революцій – контроль над люмпенами можуть взяти лише ще більш цинічні структури”.
Я відповів, що така позиція, коли ти розумієш всю небезпеку для суспільства і держави у зв’язку із катастрофою, яка насувається на країну, і не намагаєшся якось запобігти їй чи зменшити її наслідки, а фактично самоусуваєшся – позиція лузерська, недалекоглядна, труслива.
А ще пригадав, як затіявши якось на одному сайті із просвітницьких міркувань (бо вважав і вважаю до цих пір, що багато-хто не розуміли і не розуміють самої суті поняття революційного процесу) передрук свого циклу “Прагматичні революції“, я в одному із постів натрапив на фразу тіпа: “Я готовий засунути сокиру в гузно будь-якому революціонеру, котрий підбурює народ до заворушень, намагаючись тим самим звернути країну з еволюційного шляху розвитку та увергнути її в пучину соціальних потрясінь і заворушень”.
Цей пасаж ще раз утвердив мене в думці про невігластво деяких персонажів в розумінні революційно-еволюційних процесів та їх причинно-наслідкових зв’язків.
Та, втім, лікнеп проводити з цього приводу серед них справа марна. Таких розумників вчить лише життя, стукаючи недоуків лобешником в реальність.
І коли та лиха реальність вже навіть не грюкає в двері, а нахабно пнеться до тебе в обійстя, не помічати її, або ж, як мінімум, не рахуватися з нею, і одночасно витати в емпіреях якихось теоретизувань на кшталт “а може пронесе якась еволюційна крива?” – це не лише боягузтво чи лузерство, а й просто елементарне глупство.
В згаданій статті стосовно люмпенізації нашого народонаселення я описав лише один із чинників, котрі вже незабаром можуть привести країну до соціального, економічного, політичного і навіть державницького колапсу. А таких чинників купа.
Низка поважних аналітиків, оцінюючи теперішній фінансово-економічний стан в Україні, не виключають загрози грядущого дефолту. Додайте сюди: загальне зубожіння народу, тотальне винищення малого і середнього бізнесу, приховані інфляцію та безробіття, невпинну криміналізацію народонаселення, викликані першою хвилею кризи…
Ці негативні процеси напевне будуть поглиблені другою хвилею та низкою сприятливих цьому дій теперішньої влади – поліційним податковим та рабовласницьким трудовим кодексами, відлученням від активної участі в політичному житті країни значної частини люду через нове місцеве виборче законодавство, підвищення цін на низку товарів першої необхідності, алкоголь, тютюн, газ та комунальні послуги.
Окрім того варто врахувати вселенську корупцію, повну деградацію правоохоронної та судової систем, а також посилене мусування розкільно-сепаратистської темки, котре має не спонтанно-сплесковий, а швидше нагадує динамічно-наростаючий процес, котрий чим далі, тим більше набуває обрисів не ситуативної технології, а початку реалізації певної програми.
І хоча аналіз останнього чинника внутрішньо суспільної та державницької дестабілізації та наслідків його реалізації потребує окремої і серйозної розмови, все ж таки не втримаюсь і дещицю зауважу.
Чи звернув увагу хтось, що на різні ток-шоу чим далі, тим активніше при обговоренні дражливих міжнаціональних, геополітичного орієнтування, мовного, культурно-історичних тощо питань запрошуються до дискусії не незаангажовані експерти та аналітики, а, в першу чергу, одіозні в пропаганді своїх недолугих ідеологічних штампів політики тіпа Чечетова, Колєсніченка, Болдирєва, Лук’янова, Мірошніченка, молодого Іллєнка тощо.
Словеса котрих здатні лише підігрівати і без того високий градус напруги в суспільстві та зайве роздрочують його.
Як не додає спокою та консолідації нашому суспільству пастирський візит до України патріарха Кирила, та деякі його заяви. До речі, чи помітив хто, що цього року маршрут візиту пана Гундяєва дивним чином співпадає з однією із гіпотетичних ліній розколу, по котрій пророкують розшматування України, як кремлівські політтехнологи, так і низка “доморослих” високолобих мудрагелів.
Взагалі-то до останніх, в мене не лише слідом за Дубинянським виникає іронічне запитання: “Де кордон встановлюватимемо? По Збручу, Дніпру чи Сіверському Дінцю?” , але й більш серйозне.
Чи відомо усім цим апологетам аматорсько-хірургічного “лікування” купи наших болячок, що історія ще не відає випадків появи нових кордонів у мирний спосіб? Всі міждержавні кордони виникали лише в результаті воєн чи збройних конфліктів. І сучасна історія цьому не виключення.
Ну, а загальний висновок зрозумілий?
Ми перебуваємо напередодні серйозного соціального, суспільно-політичного, економічного і, не виключено, розкільного катаклізму.
І як би це не лунало цинічно, най це трапиться в більш-менш організований та контрольований спосіб і ми , можливо, відбудемось тоді яким-небудь румунським варіантом, або ж це лихо накриє нас стихійно – і ми отримаємо Югославію?
А тому, за умов самоусунення США та ЄС від внутрішньо українських проблем, з одного боку, і не виключеного втручання в наші розборки Кремля – з іншого, Ненька може стати прецедентом і якого-небудь більш “креативного” розв’язання проблеми: коли верхи не в стані, а низи не бажають…
Прогнозований же соціальний вибух може бути трьох видів:
Спонтанний, ніким і нічим некерований – війна “всіх проти всіх” (і ця війна мало нагадуватиме дотеперішні малопродуктивні і безглузді розборки “противсіхів” із “завсетюльками” в медіапросторі).
Спровокований – вибух заради вибуху – що завершиться кінцево див. пункт1.
Спрямований, або ж керований вибух, оформлений в більш-менш зрозумілу організаційну форму із приблизно прогнозованими результатами.
Варіант же, що якось воно буде, як буде та й все устаканеться, на цей раз не пройде.
А ще один мій знайомий – економіст за фахом і філософ за станом душі – вважає, що колапс в Україні може спричинити новий цивілізаційний вибух. Після котрого як в геополітичному, так і в цивілізаційному сенсі і Україна, і Європа, а за ними і увесь світ стануть абсолютно іншими.
Якщо взагалі уціліють.
Можливо й так, бо чим далі тим більше дослідників приходять думки, що саме Україна, а точніше боротьба за контроль над нею, спричинила в минулому сторіччі дві найкривавіші війни за всю історію людства. І саме Україна стала чи не найголовнішим полем бою у двох світових війнах.
Та й сьогодні саме через Україну проходить фронт геополітичного протистояння Західної демократії та Євроазійського тоталітаризму.
Але якщо внутрішньо український конфлікт буде спричинений, а головне, буде розв’язаний через екзогенні чинники, то на думку Збігнєва Бжезинського, Україну може очікувати доля Польщі у 18 столітті, що за сучасних умов означатиме вже вище згадане “креативне” розв’язання проблеми.
Втім, маються два “але”. Перше, навряд чи США, а тим паче ЄС нині (та й взагалі) потрібна ще одна Югославія в самому центрі Європейського континенту.
Друге, попри неоімперські амбіції Росії, в Кремлі чудово розуміють, будь-які заворушення в Україні із прямим російським втручанням в наші справ можуть дуже швидко перекинутись і на їхні терени.
Чим це може завершиться кремлівські мудрагелі воліють не розповсюджуватися, алеандеграундна думка з цього приводу мається. І нічого втішного, щодо цілісності РФ як держави, та альтернативна думка не обіцяє.
Так що всім серйозним геополітичним гравцям поки найвигідніше тимчасова консервація ситуації в Україні. Що на думку того ж таки Бжезинського дає українцям шанс самим вирішити свої проблеми.
От тільки їх розв’язання лежить виключно в площині проведення нагальних і термінових суспільно-політичних, економічних та соціальних перетворень.
Саме системних перетворень, а не реформ. Бо реформи по своїй суті це ніщо інше як модернізація, удосконалення існуючої системи. Чим ми власне і переймались останні років з двадцять удосконалюючи совок, котрий отримали в спадок від УССР. Схоже, зарехвормувалися по саме не балуй.
Але, здається, лише лінивий ще не казав про патологічну нездатність як нашої панівної верстви в цілому, чи її окремих бандугрупувань (ПР, БЮТ, НУНС, та інша дрібнота), так і очільників цих політсил до будь-яких системно-змінних пертурбацій. А тому вся відповідальність лягає на суспільство.
І тут справа лише в часі – чи спроможеться його найбільш політично активна частина створити в найближчі часи серйозну контрсистемну позапарламентську опозиційну потугу.
Якщо спроможеться – ми матимемо шанс, ні див. варіанти 1 і 2.
Валерій Семиволос, вільний журналіст, Харківська область, село Губарівка, Товариство “Малого Кола”, для УП
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень