Що робити, коли перестаєш вірити партіям, брендам, лозунгам, пустим обіцянкам? Коли бачиш, що змінюються обличчя – а все залишається як було?
Впасти у розпач? Стати безініціативним, байдужим? Не йти на вибори?
Це, звісно, теж варіант.
Але уявіть, як полеглі хлопці казатимуть «Я загинув, щоб ви не йшли на вибори, щоб за вас далі вирішували хто і як будуватиме(а вірніше – розкрадатиме!!) країну…»
Не варіант, правда ж?
Тому…
Тому, коли ми наближаємося до виборів, добре було б навчитися слухати. І спробувати довіряти. Не обіцянкам, партійним газеткам, буклетикам, де кожен – хоч до рани прикладай. А прислухатися до тих, чия думка важлива. Тих, хто впродовж останніх двох років своєю жертовною роботою довів власну небайдужість та любов до України (без пафосу).
Для мене такими людьми є волонтери – ті, хто жертвуючи власним часом, коштами, родинами, з власної волі кинулись служити-допомагати військовим, пораненим, біженцям.
В переддень місцевих виборів запитую у волонтерів з різних міст яка їх думка, хто саме, на їх переконання, мав би очолити їх місто, і чому.
У Стебнику від місцевих волонтерів найчастіше чула єдине прізвище – Старосольський.
Зважаючи, що цієї людини не знала – вирішила познайомитись, поспілкуватись, аби для себе зрозуміти і вам розповісти чому саме він.
Харизматичний. Відвертий. В житті досягнув багато (не один рік очолював районний Держкомзем, був депутатом Дрогобицької міської ради трьох скликань, Заслужений працівник сільського господарства України, і т.д. і т.п.), тож йому б зараз – спокою і онуків чекати. Але ні, не може.
«Не можу дивитися що сталося з моїм Стебником. Мені це болить. Мені соромно.
Я родак зі Стебника. Тут моя родина, мої друзі, тут поховані мої батьки. Мав змогу жити і в Трускавці, і в Дрогобичі, і за межами області, в різних обласних центрах. Але не погодився. Бо своє рідне – то своє, рідне».
В силу того, що п. Петро обіймав високі посади, має багато товариських зв’язків.
«Але, знаєте, мені соромно привезти моїх друзів сюди – у моє рідне, але таке сіре місто. Де нема доріг. Де сміття.. Де.. Ай…(змахує рукою)
Не так давно один мій добрий друг з дружиною відпочивав у Трускавці. Запросив мене з дружиною поїхати разом в Закарпаття. Прогноз погоди обіцяв погожі днини, тож вирішили рушати. Товариш захотів проїхати Стебником. «Ой, ти знаєш, – кажу, – в мене у Дрогобичі термінова зустріч. Буквально 10 хвилин, але дуже треба». Тож Стебником ми так і не поїхали – одразу на Дрогобич рушили. Авто припаркували біля театру. Я вийшов, зайшов на ринок, скурив дві цигарки, і повернувся. То була 6 година ранку, звісно ніякої зустрічі не планувалося.. Просто мені було соромно показувати моє місто… Соромно! Товариш це відчув»
Ми говорили довго. Пан Петро був максимально щирий. Розповів, що коли рідні довідались про його намір балотуватися. «Пам’ятають минулу кампанію. Скільки бруду було вилито, чого тільки не понапридумували, до чого тільки не чіплялися…»
«Зважаючи на те, які ви посади обіймали, ймовірно вас підозрюють в корупції?», – запитую.
Спокійно відповідає: «В мене совість абсолютно чиста. Тому я сміливо ходжу містом, вітаюсь з людьми, не ховаюсь у церкві. Тут всі мене знають, шила в мішку не втаїш. Як гадаєте, якби дійсно Старосольський був корупціонером – де б ховав свої очі? Як з цим жив би? У мене є свій «гонор», і якраз оцей «гонор» – це бар’єр, який не дозволив і не дозволяє переступати межу».
«Люстрацію пройти готові?», – не вгаваю.
«Навіть більше. Люстрацію та детектор брехні».
…Очі у співрозмовника, коли розповідав про рідне місто, ставали сумними. Депресивний Стебник, з купою проблем – економічних, господарських, земельних… Рідний Стебник, який щораз більше заганяють у прірву…
«Я люблю своє місто. Я хочу щоб тут жили мої діти. Я хочу щоб містянам було комфортно. Щоб зникла ця безпросвітна сірість. Щоб перестали розбазарювати землі. Щоб податки йшли в казну міста, а не навколишнім територіям. Щоб у людей, які тут живуть, очі світилися! Так, як світяться у тих, хто в моїй команді. Вони дійсно хочуть змін, хочуть порядку. І я знаю що разом з ними ми це зробимо. Ні, не я один Петро Старосольський. Одна людина нічого не вирішує. Зробить наша команда».
Як зазначив співрозмовник, найближчим часом він оприлюднить і свою програму, і розповість про свою команду. «Ми добре розуміємо, що ця каденція – лише на 2,5 роки. За цей час треба зробити неможливе – перезапустити місто. Але я вам так скажу: останніх 2 роки в Україні – це якраз час, коли робиться неможливе. Коли люди відчули дух свободи, надії, віри. Коли з нуля збудували армію. Коли зупинили (без перебільшення) третю світову. Порівняно з цим проблеми нашого Стебника стають маленькими і простими. Знаю, що зможемо. Впевнений.»
Марія Кульчицька
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень