Щоб увiйти в довiру до вiруючих, члени секти Догнала пiдробляють документи надзвичайної ваги * Що може спонукати cлужителя Бога пiдняти руку на жiнку?“Я РОЗIБ’Ю ТОБI ГОЛОВУ!”
Не знаю, чи зможу колись забути ту мить, коли вiн тримав палицю над моєю головою i кричав. Тодi я чiтко розумiла: зараз станеться непоправне — все тут буде залите моєю кров’ю.
Я довго вагалася, чи розповiсти всiм правду про цей епiзод. Вагалася, бо вона надто гiрка. Бо стосується людини старшого вiку.
Людини, яка нечебто усе життя служить Богу, називаючи себе священиком.
Спочатку я не могла наважитися. Вирiшила, що заглиблюся у життя цiєї людини, вивчу його бiографiю, спробую зрозумiти. Але вже незабаром, перегорнувши сотнi сторiнок документiв, порозмовлявши з десятками людей, зрозумiла, що вчиню помилку, якщо мовчатиму. Бо чи може старiсть бути виправданням безмежної людської пiдлостi? Я вважаю, що нi. А тому тепер поясню все докладно.
Отже, палицю над моєю головою пiдняв не хто iнший, як Михайло Осiдач. Так, так, саме та людина, до якої ми, двоє журналiстiв
“Експресу“, примчали, кинувши усi важливi справи, пiсля дзвiнка наших читачiв. Вони повiдомили, що троє iноземцiв тримають у
заручниках старенького священика в його будинку.
Якби я сама не була учасницею тих подiй, то вирiшила б: усе, що дiялося надалi, — якийсь поганий сон. Отже, я заходжу на подвiр’я людини, яка, судячи з одягу, є священиком. Починаю з ним розмову. Раптом iз будинку вибiгають три жiнки у чорному i намагаються заборонити цьому чоловiковi спiлкуватися зi мною. Якусь мить вiн роздумує, а потiм… А потiм погрозливо пiднiмає палицю над моєю головою. Це служить наче сигналом для жiнок у чорному, якi починають мене бити.
Опiсля я уважно переглянула кадри вiдео тих подiй, щоб знайти момент, який спричинив таку агресiю. Виявилося, це були
невиннi запитання: “Отче, ви з Церквою? Отче, з якою ви Церквою?”
Цi запитання, наче динамiт, спричинили емоцiйний вибух. Пан Осiдач (а в одязi священика, як згодом з’ясувалось, був саме вiн. – С. М.) налився люттю i спалахнув агресiєю. Я впевнена, що вiн завдав би менi удару по головi, якби не вiдеокамера в руках мого
колеги.
Нiколи ранiше я не вiдчувала подиху смертi так близько. Але не це було страшно. Було неймовiрно страшно i боляче, що тримав палицю над моєю головою й кричав: “Я розiб”ю тобi голову!” чоловiк у священницькому вбраннi. Тодi не знала, що вiн уже давно не священик — нi православний, нi греко-католицький. Тодi не знала, що ця людина, пан Осiдач, давно зрадила i свою вiру, i своїх вiрян задля того, аби стати одним iз керiвникiв “секти Догнала”. А точнiше — правою рукою iноземця Догнала, котрий у гонитвi за майном вiрян, не довго думаючи, оголосив себе п’ять рокiв тому новим “Всесвiтнiм Патрiархом”. А свого спiльника, пана Осiдача, нарiк “архиєпископом”. Ось так усе легко i просто – витерши ноги об канони, об церковнi закони.
Навiщо агентовi КДБ Догналу потрiбен був Осiдач? Як вiдомо, Догнал прибув в Україну разом iз ще понад двома десятками iноземцiв. Цю групу видворили з Європи пiсля того, як вона почала дiяти на кшталт “Бiлого братства” в Українi – спробувала захопити культовi споруди в Європi. Там не вдалося. Зате в Українi, де слабка влада, де СБУ спить, група Догнала почала активно працювати. I вже незабаром одна за одною почали випливати iсторiї про те, як унаслiдок агресивного психологiчного впливу люди вiддавали цим шахраям свої квартири, будинки, землi. А потiм ще страшнiше – деякi люди, котрi вiддавали сектi своє майно, вiдходили в iнший свiтi. I, як свiдчать факти, не завжди добровiльно.
То навiщо все-таки Догналу та його сектi потрiбен був Осiдач? Скажу точно — для ширми. Як своєрiдний дим, який можна було б пустити в очi вiрянам. Але навiщо це Осiдачу?
Тут пояснень може бути лише два: або жага влади, або…Або i Догнал, i Осiдач — люди, чиїми дiями керують зовнi з одного центру.
АРХИЄПИСКОП-САМОЗВАНЕЦЬ
У попереднiх номерах ми вже довели, що Догнал — нiякий не патрiарх, а звичайнiсiнький самозванець, ласий до гучних регалiй.
Якби вiн справдi любив Бога, то був би найпростiшим iз простих, найбiднiшим iз бiдних. Але Догнал, судячи з усього, любить себе бiльше за Бога. Ось чому йому важливо мати високу посаду. Та вiн також розумiє, що тут, в Українi, вiн — лише iноземець, котрий живе без жодних на те правових пiдстав: нi дозволу на перебування, нi вiзи. А внесенi змiни до законодавства щодо статусу iноземцiв вказують на те, що такi особи пiдлягають негайнiй депортацiї.
Ось тут i криється заковика. Депортацiя руйнує плани Догнала та спiльникiв, оскiльки величезне майно, набуте ними за останнi
десять рокiв, опиниться поза їхнiм контролем. А хто наглядатиме за “вiруючими”?
Мабуть, саме ця проблема змушує Догнала удосконалити “план”.Ось тодi в його оточеннi й з’являється такий собi Михайло Осiдач, священик Росiйської Православної Церкви з мало кому вiдомого села Кунин. Iноземцi проголошують Осiдача “архиєпископом”, правою рукою Догнала. А щоб усе вiдбувалося начебто з дотриманням канонiв, придумують спецiальну легенду. Мовляв, Осiдач – не просто священик Росiйської Православної Церкви. Вiн – священик РПЦ, котрого у пiдпiллi висвятили на… греко-католицького єпископа.
Ось такий собi “твiкс” — два в одному. Спочатку це скидалося на поганий жарт. Ну хто в таке повiрить? Але ось перед нами вiдео — пан Осiдач нап’яв на себе ризи єпископа i махає кадилом. Чудасiя!
Якби все cкiнчилося тим, що Осiдач розважає Догнала, а Догнал Осiдача у приватному шапiто, на цю iсторiю можна було б уваги
не звертати. Ну захотiлось двом лiтнiм людям зробити своє сумне життя дещо веселiшим, ну назвалися патрiахами й архиєпископами, ну влаштували цю клоунаду з перевдяганням. Та хай собi. Але дуже швидко справа почала набувати кримiнального вiдтiнку. I тут уже не до жартiв. Саме це спонукало нас ретельнiше вивчити “легенду Осiдача”.
Отже, вiн таки священик Росiйської Православної Церкви. Це пiдтверджується цiлим рядом документiв.
Тiльки факти. 1946-й — у цей пiслявоєнний рiк, коли комунiсти лiквiдовують Греко-Католицьку Церкву, засилають її вiрних до Сибiру тисячами, пан Осiдач без будь-яких труднощiв стає студентом медiнституту.
1955 рiк – тюрми переповненi греко-католицькими священиками, за вiру їх карали на смерть. У той час Михайло Осiдач спокiйно
закiнчує Луцьку духовну семiнарiю Московського патрiархату.
1959 — 1963 роки. Греко-католицькi священики, тi, яких не встигли згноїти в Сибiру й розiп’яти живими у застiнках “Бригiдок”, служать таємно службу Божу по хатах, вiкна яких щiльно затулено ковдрами.
У цей час Михайло Осiдач спокiйнiсiнько закiнчує у Москвi богословську академiю, у графi його особової справи з’являється
звання – професор. Чи справдi вiн професор, нашi журналiсти ще перевiряють.
У роки, коли КДБ ночами влаштовує засiдки на священикiв-пiдпiльникiв, люто переслiдує їх, позбавляє засобiв iснування, пан Осiдач отримує вiд найвищого керiвництва з Москви нагороди — золотi хрести, золотi митри.
Ось бiографiя Осiдача за 2003 рiк, яка ним власноруч написана. Усi вищевикладенi факти вiн визнає. Пише, що 6 грудня 1989 року
вирiшив стати греко-католицьким священиком. Так модно вже було на той час. Став, отримав парохiю. I, мабуть, нiхто б про нього бiльше i не згадав, якби не план Догнала. Йому 2008 року потрiбен був хтось iз мiсцевих, на кого можна покластися. Хто в очах вiрних мiг би мати бiльшу довiру, анiж вiн, iноземець Догнал. I Догнал вирiшує зробити з Осiдача “архиєпископа”. Отже, 2008-го пан Осiдач раптом вирiшує змiнити, пiдкоригувати власну бiографiю. I заявляє, що вiн теж — iз переслiдуваних греко-католицьких священикiв. I, мовляв, його 1989 року таємно висвячено на єпископа iншими пiдпiльними єпископами УГКЦ.
Легенда, звiсно, чудова. Для вiрян — першосортна локшина. Але Догнал та Осiдач не врахували одного факту – процедура визнання пiдпiльних єпископiв ретельно документувалась. I вiдбувалося це не 2008 року, а ще 1990-го. Саме тодi вiдбувся надзвичайний синод у Ватиканi. На нього прибули всi пiдпiльнi єпископи УГКЦ. Їх було десять. В архiвах Ватикану ми знайшли унiкальне фото – пiсля синоду десять пiдпiльних єпископiв сфотографувались на пам’ять iз тодi ще молодим Папою Римським Iваном Павлом II. Ось хто на фото: Володимир Стернюк, Филимон Курчаба, Юлiян Вороновський, Михайло Сабрига, Софрон Дмитерко, Павло Василик, Iриней Бiлик, Iван Семедiй, Iван Маргiтич, Йосиф Головач. Отi прiзвища – це прiзвища справжнiх єпископiв iз пiдпiлля. Це пiдтверджує також документ надзвичайного синоду з Ватикану за 1990 рiк про визнання архиєрейської хiротонiї владик катакомбної Церкви в Українi. Цi iмена знають мiльйони греко-католикiв. Як бачите, прiзвища Осiдач тут немає.
Отже, Догнал – не патрiарх, а Осiдач – таки не архиєписком. А хто вони? Та, видається, просто люди, котрi, незаконно провадячи релiгiйну дiяльнiсть, зiбрали досить грошей, щоб платити i чиновникам, i мiлiцiї, i СБУ. Бо iнакше важко зрозумiти, як групка аферистiв, дiючи так зухвало, досi за шахрайство не вiдчула на собi елементарної вiдповiдальностi, передбаченої законом.
А Осiдач — i я готова вiдповiдати за кожне наступне слово — ще й украй пiдла людина, котра привласнила високе звання, попри те, що цього робити не можна. Хоча б тому, що воно святе — бо на цьому званнi печать, зароблена кров’ю сотень закатованих правдивих священикiв. Осiдач — просто перебраний клоун, виставлений Догналом на посмiховисько.
Шкода, що цього не зрозумiли мiлiцiонери, якi впродовж чотирьох годин намагалися зайти до будинку Осiдача пiсля нашої заяви про побиття журналiстки.
Зате я зрозумiла, чому Осiдач так палко прагнув ударити мене палицею — вiн наче вiдчував, що його викриття наближається.
Вiддiл розслiдування газети “Експрес”
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень