В своєму житті я мав натхнення і можливість трохи подорожувати. Це були піші подорожі. Це були подорожі на снігоходах, квадроциклах. Я немало подорожував автомобілем по Україні і Європі. Я подорожував літаком над Карпатами і літав авіалайнером в далекі краї Африки чи острівної Іспанії. Але я ніколи не описував свої подорожі. Тільки фотографував і деколи, гортаючи на компі фотографії, згадував ці приємні миттєвості.
Недавно, прокинувшись зранку, я виявив напрочуд гарну погоду, а легке «розпирання» в голові дало зрозуміти, що сьогодні нас відвідав антициклон, який і приніс чудесну як на цю пору погоду. Одразу ж пригадав, що давно вже (ще з минулого року) хотів проїхатись електропоїздом зі Старого Самбора до Сянок, піднятись зі станції на автомобільну дорогу і – ні, не повернути як минулорічного літа в сторону села Карпатського і далі на полонину та по ній – на гору Пікуй, а спуститись по дорозі вниз, серпантином до закарпатського села Ужок.
І найголовніше – сьогодні я вирішив почати описувати свої подорожі, а в недалекому майбутньому робити міні-фільми. Все це я буду виставляти на сайті «Європейської інтеграції України» в розділі «туризм» і сподіваюсь що комусь це буде цікаво та зацікавить до здорового проведення вільного часу та описування своїх подорожей, які готовий публікувати на сайті. Отож почну.
9.10. Старий Самбір, залізничний вокзал. На пероні – мешканці сіл Старосамбірського і Турківського районів. Дехто з них приїжджав (як і багато десятиліть тому) продати поросят, а дехто їх купляти. Тут і там стоять люди з мішками, в яких вовтузяться поросята. Один дядько тримає мішок з поросятком біля грудей, пробує його зігріти, розповів, що воно продавалось одне, отож тривалий час мерзло само в мішку, не маючи змоги зігрітись.
Сам електропоїзд чи як його називають «електричка» під’їхала вчасно. Електричкою виявився транспортний засіб, який їздив ще в період мого дитинства. Тоді це було щось нове і ультрасучасне, де автоматично (!!!) відкривались двері. Але попри те – поїздка на електричці виявилась доволі комфортною, пасажири – доволі культурними (в тамбурі не курили), а від пейзажів за вікном неможливо було відірватись! Взагалі – Карпатами можна любуватись постійно і це не набридає. Кожен раз як вперше: оглядаєш, милуєшся, вдихаєш неповторний аромат повітря, насиченого влітку пахощами трав, а взимку – холодним кришталем, настояним на хвої. А золота осінь в Карпатах – це взагалі неймовірний вибух кольорів і контрастів!
Маршрут електропоїзда ніби спеціально спроектований для чудової і пізнавальної подорожі. За вікном промайнуло княже село Спас, Соколів камінь, якого вже майже не видно з дороги із-за лісу, який розрісся. Церква в Бусовиську – архітектурна старовинна пам’ятка 18-го століття (з невідомих міркувань «зашита» по сучасному в пластикову вагонку, що частково позбавило її автентичності), дзвіниця 1710 року в селі Ясениця-Замкова. Ось і село Розлуч, в околицях якого знаходиться 18-ть мінеральних джерел, а саме село поступово розвивається як рекреаційний центр. За Розлучем можна помилуватись водосховищем і ГЕС на річці Стрий на околиці села Явора. За Яворою, якщо подивитись назад, добре видно найбільшу гору Старосамбірщини – гору Магура (1 021 м), яка знаходиться на північно-західному краї Лімнянського (Дністровського) гірського хребта, з якого витікає річка Дністер. А дальше, за тунелем – містечко Турка, гірський районний центр Львівщини, центр Бойківщини.
Залізниця поступово прямує догори, отож відкривається для огляду все більше гір і гірських полонин. І чудові ялицеві праліси навкруги (ще не все вирубали – ну хоча б обабіч доріг). А попереду вже видніються гори Галіч, Кремень і навіть найвища гора Бещадського народного парку (Польща) – Тарниця (1 346 м).
Залізниця різко повернула впритул до державного кордону і кордон цей пробігає вже на відстані якогось метра-двох від електропоїзда. Чітко видно прикордонні стовпчики. З нашого боку – жовто-блакитні. З польського – червоно-білі. Прикордонника з собакою – не видно. Частково кордон проходить по річці Сян, яка бере свій початок в околицях села Сянки, але потім більшість свого шляху проходить по території Польщі аж до Балтики. В районі села Соколики ця річка ще не широка, але на вигляд вже достатньо глибоченька.
В районі пів на дванадцяту поїзд прибув на станцію Сянки. Сонце неймовірно сліпуче! Надзвичайно яскраво синє небо! Дуже близько польські гори, вершини яких припорошені інеєм. Осіннє холодне і грандіозно чисте, з зимовими нотками, повітря!
В Сянках, взнавши графік зворотного руху електропоїзда до Львова, мені в голову прийшла ідея, що зможу з Ужка сісти на поїзд та й проїхатись знизу із Закарпаття по всьому залізничному каскаді Ужоцького перевалу до Сянок. Здогадка ця прийшла мені до голови, коли я вже відійшов від станції на добрих пів кілометра. Вертатись на станцію для уточнень вже не хотів. Я знав, що електричка з Ужгорода прибуває до Сянок в 14.20 та коли вона відправляється з нижньої станції перевалу (я думав що в Ужку є станція) – я не взнав. Отож, поміркувавши, я вирішив, що їде поїзд по серпантину 20-ть, максимум 30-ть хвилин. Отже, в мене в запасі було по моїм розрахункам 2 години 30 хвилин. Така деталізація для того, щоб ті мандрівники, котрі хотіли б скористатись цим маршрутом, могли розрахувати темп пішої подорожі.
До речі, село Сянки було туристичним центром до 1939 року, в якому могли одночасно відпочивати до 2-х тисяч відпочивальників. В Сянках були бази відпочинку, тенісні корти, лижний трамплін. А гірськолижна траса на одній із гір в околицях Сянок вважалась найкращою в довоєнній Польщі.
Але цього дня я повертав не в село, а на автотрасу. Найближча дорога до автотраси Львів – Ужгород пролягає по залізничній колії метрів 500, дальше вліво по стежинці через ліс метрів 400 – 500 і я вже на новозбудованій автомобільній дорозі.
Пронизливий, доволі сильний і холодний вітер! Це й не дивно – надворі пізня осінь, а висота майже 900 м над рівнем моря. Місцина вітряна, бо знаходиться на шляху перетоку повітря з області підвищеного тиску в область пониженого, яким є наша сторона Карпат. Дорога нова, але по краях зроблена неякісно і де-не-де краї обвалюються. На узбіччях – болото з водяними калюжами. Попереду – братська могила російським і австро-угорським воякам, полеглим в 1914-15 роках. За могилою знаходиться стежка, по якій починається туристичний маршрут на найвищу гору Львівщини – Пікуй (1 408 м)
До межі Львівської і Закарпатської області по автотрасі потрібно було пройти десь два кілометри. Підходячи до межі двох областей, відкривається неймовірна панорама Бещадського народного парку. Перед початком серпантину дорога виявилась перекритою – контроль прикордонниками документів, оскільки це прикордонна зона. Отож обов’язково необхідно мати при собі особисті документи.
Прикордонники – солдати строчної служби. Пригостив хлопців солодким чаєм з лимоном. На холодному вітрі для них це було найкращим гостинцем. Від них взнав, що залізнична станція знаходиться на початку закарпатського села Волосянка аж за Ужком. Це зайвих чотири кілометри. Враховуючи, що від Сянок до Ужка приблизно 14 кілометрів, це збільшувало маршрут орієнтовно до 18-ти. Отож, витримуючи швидкий темп ходьби, частково «зрізаючи» шлях навпростець (була така можливість) я, думаю, встиг би дійти вчасно до станції Волосянка, якби не часті зупинки для фотографій та не привал на обід. До речі, піша подорож по серпантину була надзвичайно комфортною. На південній стороні гірського пасма, по якому серпантином звивається дорога, вітру не було зовсім, було доволі тепло, сухо і комфортно. А яскраві осінні кольори листяних закарпатських лісів заставляли щораз зупинятись та робити знімки неймовірно красивих пейзажів і картин, які відкривались оку.
Спустившись в село Ужок, найперше я звернув до джерела з мінеральною водою, яке знаходиться зразу ж на початку села. Вода вуглекисла гідрокарбонатно-кальцієво-натрієва. Має дуже приємний смак, подібний до «Нарзану». Як і трускавецька «Нафтуся», після кількох годин повністю втрачає свої властивості.
Розпитавши місцевих жителів, я вияснив, що електричка зі станції Волосянка, до якої потрібно було йти ще десь 3 – 4 кілометри, в напрямку станції Сянки, вже виїхала в 13.20 і їде вона по цьому перевалу годину. Отож, зрозумівши що на поїзді по перевалу не проїдусь, я вирішив трохи пройтись селом.
Сянки від Ужка знаходяться на відстані трохи більше десяти кілометрів, а скільки відмінностей у всьому! Найперше – ліс і гори. На львівській стороні це альпійські луки і смарагдові смереки, м’які і миловидні гірські хребти та невеликі полонини. На закарпатській – осіннє різнобарв’я буково-грабових лісів з березово-осиковими полянами. Гори стрімкі, з крутими схилами, подекуди вулканічної форми. Різниться архітектура будинків. Дахи в Закарпатті чотирискатні, на відміну від двохскатних на Львівщині. Діалект місцевих жителів – бойків – також доволі специфічний і різниться від діалекту бойків Львівщини.
Оглянувши стару бойківську церкву 18-го століття, яка вважається візитівкою Закарпаття, я почав зворотній шлях для того, щоб встигнути на електричку, яка від’їжджає з Сянок в напрямку Львова в 14.50 (наступна в 17.28). Дійшовши до поста поліції, я вирішив почекати якийсь автотранспорт. Мені повезло – аж через пів години їхав автомобіль і водій – мешканець Сянок – погодився мене підвезти аж до села, від якого до станції якихось 500 м. Та я все ж таки попрощався з ним на прикордонному посту, вирішивши пройти до станції звідтам пішки, щоб ще трохи полюбуватись краєвидами. Це мені, правда, не дуже вдалося, бо до відправлення електрички лишалось 45 хвилин, а йти треба було кілометри чотири. Отож темп я тримав швидкий і встиг дійти до станції за п’ять хвилин до відправлення.
Дорога назад була не менш цікавою. Та я вирішив почитати газети, котрі купив перед виїздом, які частково вернули мене в сучасну реальність і заставили в черговий раз замислитись над нужденним життям більшості наших співгромадян, які живуть в такій багатій і красивій країні.
Епілог
Багато людей подекуди шукають яскравих та нових вражень, відпочиваючи за кордоном, не усвідомлюючи, наскільки чудесною і незабутньою може бути подорож недалеко від дому. Такі подорожі крім естетичного задоволення надихають ще й на конкретне усвідомлення неоціненності даного нам ресурсу! Усвідомлення того, що ми повинні зберегти нашу країну і її природу для нащадків, спонукати інших не вирішувати свої меркантильні заробітчанські інтереси, банально вирізуючи унікальні ліси.
Запрошую всіх до подорожей, а також до опису нових маршрутів, прогулянок вихідного дня. Тексти можна надсилати на електронну пошту cegivan@yandex.ua
Всі розповіді будуть опубліковані на сайті громадської організації «Європейська інтеграція України» в розділі «туризм». З кращих розповідей ми сформуємо збірку, яку видрукуємо за кошти організації. А найкращі твори за результатами голосування читачів і оцінки спеціального журі будуть відмічені спеціальними призами. Так що до справи!
З повагою, подорожуючий Іван Цегенько, ГО «Європейська інтеграція України»
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень