Як не гірко, але це так – перший рудник, як і все Стебницьке ДГХП “Полімінерал”, виглядає саме таким – непривабливим, занедбаним, зруйнованим перед очима сотень гостей, які їдуть залізничним транспортом на відпочинок та лікування у розкішний Трускавець, що є найближчим сусідом Стебника після Станилі.
Не інакше, як з волі Господньої, поряд із життєдайними джерелами відомого курорту у надрах землі розташувалися багаті поклади калійно-магнієвих руд, з яких виробляли так потрібну для життя сіль та калійні мінеральні добрива для багатьох сільськогосподарських рослин, або як колись казали – еліксир родючості.
Руднику (а ведемо мову про перший рудник і територію, або шахтне поле, яке він охоплює) і Стебнику як господарю багатих соляних покладів, пророкували світле і красиве майбутнє. Напевно саме так говорив у своїй урочистій промові кронпринц і майбутній імператор Австро-Угорщини Франц-Йосиф, який у 1848 році побував у Стебнику, щоб взяти участь в освяченні будівництва копальні – шахтного ствола “Кюбек” і вентиляційного ствола “Ляриш”. Та не так сталося, як мріялося. За цих півтора століття Стебник і його головне підприємство – калійний завод і, зокрема, його складова – Рудник №1 – пережили і розквіт, і якусь загребущу, невиправдану розробку підземних мінеральних покладів, і катастрофу всесвітнього масштабу – прорив дамби хвостосховища з відходами виробництва, і остаточну руїну поверхневих споруд, а в результаті отримали бомбу сповільненої дії – понад 30 мільйонів кубів відпрацьованих і незакладених гірничих виробок та карстових пустот, що при певних техногенних обставинах можуть завдати непоправної шкоди Стебнику і прилеглим до нього околицям.
Під владою чужинців
Треба сказати, що Стебник з давніх-давен славився своїми соляними джерелами. Соляні кринички, аби уникнути замулення джерела або зсуву ґрунту, обставляли дерев’яними цямринами. Їх називали “дучками” (тут і далі посилання на книгу Миколи Дашка “Дещо з минулого Стебника”, Дрогобич, “Вимір”, 2001). Кожна “дучка” давала в середньому 300 літрів соляного розчину на добу. З однієї літри розчину (в залежності від концентрації) добували приблизно 100 – 150 грамів кухонної солі. Виварювали її у металевих посудинах – панвах. Це була довга і складна технологія. Завершувалася вона випіканням солі у металевій посудині конічної форми, яку називали “топкою”. Сіль у такій формі завжди можна було побачити на столі у кожній хаті та в пасхальному кошику.
Довгий час у селі діяли п’ять основних соляних криничок. Напевне через те на гербі Стебника на голубому фоні зображено сіль у вигляді п’яти “топок”.
У 1340 році наші землі захопили поляки і панували тут практично до 1939 року. Стебницькі соляні копальні стали власністю польських королів. Українцям залишилися самі кринички. Згодом стебницькі солевари викопували глибокі криниці – копальні, або як їх називали – жупи, у яких видобували соляний розчин – ропу.
У 1440 році Стебник зруйнували татари. У 1520 польська шляхта запровадила панщину. За солевидобуток королівська адміністрація заставляла платити велике мито. Маючи такий дорогоцінний дар як сіль, місцевому люду жилося дуже важко. А чужинці багатіли. Польські магнати у 1560 році збудували соляну копальню глибиною 47 метрів. З часом її стали називати “Шиб лісовий”. Його потужність складала 10-12 м. куб. сировиці на добу. Соляний розчин на цій копальні нагору подавали дерев’яними цебрами при допомозі кінної тяги. На її базі у селі побудували солеварню. Ропа на неї подавалася дерев’яним трубопроводом довжиною два кілометри. Щорічно солеварня виробляла 10 000 бочок солі по 140 фунтів у кожній. У 50-і роки ХVIII ст. почала діяти копальня “Шиб на селі”.
У 1772 році, після першого розподілу Польщі, Стебник опинився під владою Австрії. Нові господарі, ставши власниками соляних копалень, приділяли їх розвитку посилену увагу. Вони будували нові копальні. У 50-і роки ХУІІІ століття почала діяти копальня “Шиб на селі”, яку австрійці назвали “Дорфшахтою”. У 1852 р. стала до ладу шахта “Кюбек”, яка сягала глибини 152 метри. Було встановлено парові машини, удосконалилася технологія виробництва. Соляний розчин у шахті отримували з допомогою прісної води, яку запустили з річки Соляниці. Уже у 1911 виробництво кухонної солі сягнуло 50 тисяч тонн на рік. У результаті під територією Стебника утворилися великі прірви – луговні. Налічується їх 12. Одна з них – “Брук” – вміщала в собі 30 554 м. куб. води. Три з них засипані. Інші на сьогодні є великою загрозою не лише для Стебника.
Поворотним моментом в історії рудника стала розробка покладів калійної руди – каїніту. У 1873 році інженер копальні Едуард Віндикевич відправив каїніт у берлінську лабораторію на дослідження. Калійна сіль виявилася чудовим мінеральним добривом. Перші спроби її промислового видобутку у 1911 році зробило акціонерне товариство “Калі”. Через два роки його змінило акціонерне товариство “ТЕСП” (Товариство експлуатації соди поташової). Було виявлено великі поклади калійних солей та розробляти їх перешкодила Перша Світова війна. Робота товариства відновилася у 1921 році. Інвестували його американські фірми. З року в рік видобуток каїніту зростав. Так, якщо у 1923 році його виробили лише 9400 тонн, то у 1939 – 205 тис. тонн мінеральних добрив. На основі тодішніх передових технологій підприємство випускало високорентабельну та конкурентноздатну продукцію. З приходом радянської влади у 1939 році виробництво каїніту зросло, і в 1940 році становило уже 260 тис. тонн на рік. На промислову основу було поставлено і солеваріння.
Німці, які прийшли в 1941 році, підприємство не розвивали, але видобуток калійної руди продовжували. З наступом радянських військ вони загарбали гірниче обладнання, яке у 1945 році знайшли в Чехословаччині, і повернули у Стебник. У липні цього ж року рудник запрацював. Відновили солеварний цех, який давав 9,5 тисяч тонн якісної солі на рік. Діяв він до 1963 року.
За “совітів” без змін
Виробництво каїніту у радянський час зросло. У 1953 році його виробництво сягнуло понад 303 тисячі тонн на рік. Найбільшої продуктивності шахта “Кюбек” сягнула у 1960 році, коли було видано на-гора 618 396 тонн руди.
30 грудня 1960 року неподалік копальні “Кюбек” було введено в експлуатацію нову шахту – “Нова”, або як її пізніше стали називати – “Перший рудник”. З цього часу, практично, розпочалася нова історія розвитку гірничої промисловості у Стебнику. Уже через рік обидві шахти (Рудник №1 і “Кюбек”) видали на-гора 1 123 716 тонн руди. Це був початок інтенсивного видобутку калійної руди, а, отже і підготовки тієї страшної підземної міни – величезних гірничих виробок, які ніхто не думав закладати пустою породою. Їх кількість значно почала зростати, коли у 1964 році став до ладу Рудник №2. М.Дашко у своїй книзі “Дещо з минулого Стебника” наводить такі цифри. Загальна кількість видобутої на калійному заводі руди з 1923 по 2001 роки становить 74 305 148 тонн. З них на Рудник №1 припадає майже 41, 6 млн. тон. Це становить 17,6 млн. м. куб. пустот. А взагалі підземні пустоти на теренах гірничих розробок рудника №1 і рудника №2 сягають понад 30 мільйонів кубів. Як розповідав мені головний геолог заводу Володимир Бучинський, це не цільна пустота, а сукупність усіх видобувних камер. А камери мають від 10 до 200 тисяч метрів кубічних. Уявити собі їх величину важко. У такій камері може розміститися декілька дев’ятиповерхових будинків. Під багатоповерховою забудовою Стебника пустот немає. Ця частина міста не є в зоні впливу гірничих виробок. Це стосується і Трускавця. Межа підземних розробок знаходиться в 950 метрах від курортної зони. Однак зона впливу гірничих виробок зачіпає стару частину Стебника і Станелі. Під залізничною колією є охоронний цілик. Тут розробки велися з підвищеною вимогою до їх стійкості. Проте це не повинно заспокоювати. Тут необхідно інтенсивно вести закладання пустот. Частина їх на території рудника №2, заповнюється насиченими розсолами. Наскільки це безпечно, питання відкрите. Наприклад, колишній директор заводу, член-кореспондент Академії наук України, кандидат технічних наук Зіновій Варивода, говорячи про мокру консервацію рудника № 2 в одному інтерв’ю сказав: “Ситуація, яка зараз тут спостерігається, є насправді небезпечною, підземні виробки заповнюються без жодного контролю, що може привести, та й уже приводить, до масових карстопроявів, просідань поверхні” (“Воля громади”, №34 за 2009 р.).
Не хотілося б розкручувати про Стебник черговий раз “страшилку”, але від реалії ніде не втечеш. Ось як її змальовував у газеті “Шлях Перемоги” (№ 37 за 1998 р.) Данило Кулиняк: можливе розмивання міжкамерних перегородок (ціликів) “спричинить провал землі, а це в свою чергу призведе до техногенного землетрусу, за оцінками фахівців Калуського науково-дослідного інституту, силою до 8 балів. Він, цей землетрус, може стати катаклізмом загальноєвропейського масштабу. Тоді загинуть не лише рудник, місто Стебник і село Станеля, котрі знаходяться безпосередньо над шахтами, на “шахтному полі” – мало що залишиться й від Трускавця, Дрогобича, Борислава… спрацює принцип “доміно” – зруйнуються хвостосховища, в яких зберігається майже десять мільйонів кубометрів висококонцентрованих розсолів, твердих фракцій та інших відходів виробництва – і вся ця отруйна маса заллє прилеглі землі й потрапить у річку Дністер. Здригнуться Карпати, хвилі цього землетрусу прокотяться по всій Європі, сягнуть гірських масивів Піренеїв в Іспанії, спричинять сходження льодовиків у Альпах, руйнацію водосховищ та небезпечних промислових об’єктів Німеччини, Франції, Італії й інших країн…
Процес руйнування міжкамерних перегородок на Стебнику вже розпочався – виявлено деформацію блоків під залізницею, на вулиці Бориславська, Солець, під Білим Берегом. ….Отже, загроза екологічної катастрофи планетарного масштабу, у порівнянні з якою прорив дамби хвостосховища 15 вересня 1983 року й отруєння Дністра здається дрібною аварією, є суворою реальністю”… Наскільки це можливе в даний час, поведемо мову, коли йтиметься про рудник №2, з яким Д. Кулиняк пов’язує свою статтю.
Та повернімося до історії першого рудника на стебницькому підприємстві «Полімінерал».
Вода – головне лихо соляної шахти
Відомо, найгіршим лихом для калійних шахт є поява в них води. Її проникнення може призвести до розмивання ціликів – міжкамерних стояків, а отже до катастрофічного просідання поверхні, на якій стоїть місто і прилеглі до нього території.
Перші ознаки цієї небезпеки появилися ще у 1924 та 1938 роках. Неподалік великого мосту води річки Соляниці просочилися крізь тонкий в цьому місці захисний глинясто-гіпсовий шар і потрапили в порожнини копальні «Шиб на селі». Ріка наче провалилася під землю, пише у своїй книзі п. Дашко. З великими зусиллями аварію було ліквідовано.
У 1958 році на руднику №1 при свердлінні шпурів одного із вентиляційних горизонтів прохідники С. Мотика та його товариш натрапили на сильний потік води. Рішучими заходами гірників рудника її вдалося зупинити.
У 1961 році прохідники П. Стецишин та Й. Фаб’як знову нарвалися на потужний потік води. З ним боролися років десять, та остаточно не впоралися. До цієї води у 1978 році добавився сильний потік води з рудника №2, яку разом відпомповували в уже переповнене хвостосховище під Болехівці. Це, можливо, було тією «краплею», в результаті якої 15 вересня 1983 року дамба на хвостосховищі рухнула.
У 1994 році виток розсолів у вибої квершлагу 99/вент на першому руднику відновився. Витік води становив 30 м. куб. на добу. 22 вересня 1998 року витік зріс до 340 м. куб. на добу. А потім вона вийшла з-під контролю. Над рудником, а може і над містом, нависла страшна небезпека. Ось як про це розповідав доброї пам’яті колишній начальник дільниці водоподавлення Михайло Варивода: «22 серпня 1998 року вода стрімким потоком, прорвавши перегородки, пішла по гірничих виробках. Потік набирав сили, лютував. Ситуація була катастрофічною. Прокладений трубопровід міг пропустити не більше 250 кубів. А води прибувало понад тисячу кубометрів на добу. Брудний потік розсолів з вибою 99-го помчав квершлагом, по нахилу вийшов на першому горизонті, звідси по свердловині проник у пусту камеру і вийшов на другий горизонт і квершлагом «Західний-2» та стволу «Новий» ринув на четвертий горизонт. Тут зупинився, загрожуючи міжкамерним стоякам… Цей шлях, що пробив собі цей бурхливий потік. сягав до 2,5 кілометрів.
На ліквідацію аварії кинули всі сили. Люди від утоми, недоїдання, недосипання, без належного спецодягу, вимоклі до рубця падали з ніг, а не відступали. Днювало і ночувало на шахті все керівництво рудника – начальник Олександр Краснокутський, головний інженер Юрій Бардас, уся механічна служба дільниці, кріпильники, прохідники, гірники видобувних дільниць. У шаленому темпі вони прокладали два трубопроводи, встановлювали додаткові насоси. Гірники розуміли – як не вони, то більше нікому рятувати рудник, а може й більше – попередити страшну екологічну катастрофу, що нависла над Стебником, Трускавцем…
Приплив сил і бадьорості відчули, коли на допомогу прийшли бійці з гарнізону цивільної оборони, гірничорятувальний підрозділ Стебника Вони швидко провели водопровід з оцинкованих труб, встановили потужні насоси, якими через проміжні станції відкачували воду у хвостосховище. Катастрофи на цей раз вдалося запобігти…».
У 2003 році 2 квітня знову стався аварійний прорив розсолів, дебіт якого сягав 1100 м. куб. на добу. У серпні 2005 року тут вдалося поставити гідроізоляційну перемичку, яку почали будувати ще у 1999 році.
– За перемичкою ведеться постійний нагляд, – розповідає начальник першого рудника Михайло Яців, – Туди щозміни у повітряно-кільцевий відсік для опресування контакту «бетон-порода» підкачується солідол, завдяки чому водопритік через перемичку в даний час незначний.
За час витоку розсолів у товщі гірничих порід утворилися значні пустоти – карсти -. чотири з яких проявилися на поверхні. 15 серпня 2003 року утворилася воронка на дні штучного озера «Болоня», що лежало біля дороги на Трускавець. Вода через цю воронку проникла у шахту. Її засипали глинисто-цементною тампонажною сумішшю. Зараз цього озера уже нема. А за давніх часів тут, кажуть, були човники, люди відпочивали.
Перспективи є, а зацікавлення нема
Цікавимося у Михайла Тарасовича, що собою являє перший рудник зараз.
– У зв’язку із обмеженим фінансуванням природоохоронних заходів із держбюджету з 1 вересня 2009 року Стебницьке ДГХП «Полімінерал» реорганізоване в підприємство з безцеховою структурою управління. Підземний рудник №1 реорганізовано у гірничу дільницю №1. Зі складу дільниці виведено ряд служб – економічно-бухгалтерську, диспетчерську, маркшейдерську, а приєднано частину розформованого цеху електропостачання і зв’язку.
– Скільки гірників зараз працює на руднику?
– Колись було біля тисячі, а зараз всього 50. З них шість – інженерно-технічні працівники.
– Які роботи виконує ваш підрозділ?
– Дільниця здійснює комплекс обов’язкових природоохоронних робіт, спрямованих на забезпечення екологічної рівноваги у зоні своєї діяльності шляхом безперебійної відкачки розсолів із гірничих виробок у центральний водозбірник. Обслуговуємо гідроізоляційні перемички з метою ліквідації аварійних водопритоків, здійснюємо експлуатацію, технічне обслуговування та ремонт обладнання, яке знаходиться на балансі дільниці.
– Чи може рудник при потребі видавати на-гора руду?
– Рудник припинив видобуток руди у травні 2003 року після обрушення частини будови середнього подрібнення. Вже тоді не знайшлося коштів на його ремонт. З того часу під впливом зовнішнього середовища «впав» склад руди, перевантажувальні вузли, конвеєрні галереї… Стаціонарне шахтне обладнання застаріло , бо не поновлювалося з 60-х років. А це вентилятори головного провітрювання, підйомні машини. Без них ніяк. Та й робітників провідних професій – прохідників, майстрів-підривників, комбайнерів та ін. уже немає..
. Словом, про видобуток руди на сьогоднішній день не може бути й мови.
– Що таке «зона вашої діяльності» або якою великою є зона шахтного поля вашого рудника?
– Шахтне поле першого рудника простягається від рудника №2 на сході до Доброгостівського лісу на заході, від міського парку у Стебнику на півночі до с. Станиля на півдні і займає площу понад 9 км. кв. Рудник має п’ять вертикальних стволів.
«Новий» – розташований у центрі шахтного поля, обладнаний підйомами для видачі руди, спуску-підйому людей і матеріалів; має ходове відділення.
Ствол «Кюбек» – працює з 1852 року. У 1983 році розширений і поглиблений до 4-го горизонту – глибина 332 м. Обладнаний підйомом для людей і ходовим відділенням .Зараз не експлуатується.
Ствол «Ляриш» – вентиляційний, будівництво розпочате разом із стволом «Кюбек», запрацював у 1870 році. Поглиблений до 198 м., має ходове відділення.
Стволи «Західний» і «Південний» – вентиляційні, розташовані на флангах шахтного поля, мають ходові відділення.
Усі стволи знаходяться у задовільному стані і є запасними виходами із шахти на поверхню, за винятком ствола «Ляриш», який є запасним виходом між горизонтами.
– Скільки пустот має перший рудник і чи ведеться їх закладка?
– За час роботи на руднику утворилося 17,6 млн. м. куб. пустот, з яких 1,6 млн. м. куб. закладено. На даний час закладка пустих камер практично не ведеться.
– А чому не велася закладка відпрацьованих камер раніше?
– Цього не робилося за минулих часів, не передбачалося проектом у радянський час.
– Чи й далі є витік води у гірничі виробки?
– Є шість основних місць поступлення води в гірничі виробки рудника. П’ять з них перекриті гідроізоляційними перемичками. Водопритік через перемички хитається від 0,06 до 60 літрів води на добу. По стволу «Кюбек» поступає 45 л/добу. В середньому за місяць збираємо 5м.куб.води,яку накопичують у зумпфах – Якщо говорити про перспективи рудника – чи є тут запаси руди, що є придатні для промислової розробки, привабливі для інвестора, і взагалі, чи можливе його відродження?
Про перспективи можна говорити. Відомо, запаси калійних руд на нашому родовищі підраховані в геологічному балансі до глибини 1000 метрів. Вони значні – понад п’ять мільярдів тон запасів. При виробництві 1 – 2 мільйонів тонн продукції на рік їх вистачить на добру сотню літ. Інша справа з їх видобутком. Ще у 1987 році старший науковий співробітник Калуського філіалу ВНДІГу В. Поливко розробив теорію стійкості для наших камер і можливості видобутку руди на нижніх горизонтах, а це на глибині 350-400 метрів. Дійшли висновку, що без закладки пустот верхніх горизонтів неможливо працювати на нижніх, бо для цього необхідно значно збільшувати стояки (цілики). Отже, щоб приступати до промислового виробництва добрив, треба повністю відновити інфраструктуру рудника, по-друге – здійснити закладку пустих камер верхніх горизонтів. А на це потрібно великі гроші. Чи знає про проблеми стебницьких гірників, гірничо-хімічного підприємства, у склад якого входить і рудник №1, керівництво держави? Безперечно, знає. У свій час на підприємстві побували перший віце-прем’єр України В.Дурдинець, міністр промисловості України В. Мазур, прем’єр-міністр України В. Пустовойтенко, прем’єр-міністр, а нині Президент України В. Янукович. Після їх відвідин на якийсь час поліпшувалося фінансування природоохоронних заходів. А взагалі ці відвідини для Стебника практично залишилися непомітними.. Місту хоча б надали статус зони екологічного лиха.
– Все ж протягом останніх п’яти років Фонд державного майна робить спроби продати підприємство, як цілісний майновий комплекс, так і окремо перший рудник, – говорить Михайло Тарасович. – Приїжджали на оглядини як вітчизняні інвестори, так і зарубіжні – німці, італійці, росіяни, китайці. Фірма «Італкалій», наприклад, уже була витратила 4,5 мільйони доларів. Та Київ усе завалив. Виставив занадто велику ціну. Так, 17 липня 2010 року мав відбутися аукціон з продажу підприємства. Але через велику стартову ціну – 220 млн. грн. – зірвався. Тому поки-що все по-старому. Сподіваємося на те, що врешті-решт держава повернеться до нас лицем, такий інвестор знайдеться і рудник відродиться.
Андрій Говіщк, газета «Франкова криниця Підгір’я»
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень