Крилата фраза польського ксьондза Яна Твардовського «Поспішайте любити людей, бо вони так швидко відходять» чомусь не виходить з голови після перегляду фільму «Мій карпатський дідусь». Стрічка вийде у прокат аж 28 грудня, в час Різдвяних свят, але вже зараз в країні проходять її допрем`єрні покази. Трускавець став другим після Львова, де представили «Мого карпатського дідуся».
На прапрем`єру до кінотеатру «Злата» завітали творці стрічки: режисер Заза Буадзе, продюсер Андрій Суярко, актор та виконавець однієї з головних ролей, Народний артист України Богдан Бенюк, котрі поспілкувалися з глядачами до та після перегляду. Виконавець іншої з головних ролей, молодий італієць Сімоне Коста передавав глядачам вітання з екрану.
Поспішайте любити людей, бо вони так швидко відходять… Чому ж ця фраза так міцно засіла в голову, хоча не була вимовлена у фільмі жодного разу? Зрештою, фільм не про смерть, з якою найчастіше асоціюють відхід людини, а про зовсім інше – про родину та про стосунки. Але сила фільму якраз в тому, що під комедійною обгорткою, за цікавим та динамічним сюжетом, за чудовою роботою і режисера, і оператора, і акторів, і всіх, хто працював над стрічкою, криється глибинна філософія життя.
Вийшовши з зали кінотеатру після перегляду «… дідуся», відчуваєш себе тим щасливцем, котрий знайшов той скарб, який так довго шукав. Фільм змушує до переоцінки цінностей, до правильної розстановки пріоритетів, до коригування власних думок та вчинків, стимулює ставати кращим.
Якщо колись режисерові Зазі Буадзе перед лицем Вічності прийдеться відповісти на запитання «Що ти зробив доброго у своєму житті?», то однієї лише назви фільму «Мій карпатський дідусь» було б достатньо для виправдання в кульмінаційному акті Божої драматургії. Та насправді добрих дій у Зази Буадзе набагато більше, бо ж ним були створені ще такі фільми як «Червоний», «Мати апостолів» та багато інших, котрі виконують надважливу місію.
Про що ж «Мій карпатський дідусь»? Спойлерити не будемо. Онук з Італії, котрий майже зовсім не знає української мови, приїжджає до рідного дідуся в Карпати, в село Бережниця на Гуцульщині. Якісь неповні два тижні в карпатській глушині кардинально змінюють хлопця.
Режисер не дає відповіді на запитання чи чуже стає рідним і де межа між цими поняттями. Відповідь на запитання якими мають бути наші стосунки з рідними він теж залишає відкритою. Як і багато інших тем, на яких фокусується увага, щоб різко повернути об’єктив і показати щось зовсім інше, забавне, веселе, чи навпаки, глибоко духовне, або ж просте і складне водночас.
В процесі фільму бачимо як наша взаємодія з оточуючими людьми, насамперед рідними по крові, шліфує нас, змушує змінювати погляди, жалкувати за свої слова чи вчинки, але невблаганний час не дає другого шансу. Кожна зустріч – невипадкова. Кожне слово – не горобець. Кожне випробування робить сильнішим. Кожна мить – унікальна, і її вже не вернеш за жодні гроші, за жодні сльози, за жодних умов. Це велика наука життя, котрої воно вчить не в школах чи університетах, а в повсякденному житті, особливо якщо воно наближене до природи.
Тож фільм «Мій карпатський дідусь» можна визначити як дуже добрий, як такий, якого варто рекомендувати до перегляду, на який варто йти. Щира подяка всім, хто працював над цією чудовою стрічкою!
Також щира подяка директорові кінотеатру «Злата» Володимирові Ільчукові за можливість перегляду стрічки на прапрем`єрі у Трускавці та за те, що маємо в курортній столиці України такий чудовий кінотеатр «Злата», один з осередків культурного життя.
Володимир Ключак, фото Володимира Ільчука та Анни Ключак
P.S. Розмову з Богданом Бенюком та Зазою Буадзе на трускавецькому радіо «Своя Хвиля» можна послухати за посиланням: https://www.youtube.com/watch?v=O4F4-uAkjU0
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень