Ніби й не так далеко до кордону з нашим сусідом Молдовою, але все, що відбувається за цією межею, для нас цілковита загадка. Ми робимо свої судження про цю країну з уже застарілих стереотипів та поодиноких інформаційних вкраплень. Тож якою є Молдова навіть для нас, мешканців Прикарпаття: тепла країна з виноградом, персиками, абрикосами, з дещо дивакуватими людьми (ну це з анекдотів), з проблемним Придністров’єм, а також з таким дивним на перший погляд успіхом по євроінтеграції як безвізовий режим. О, ще забув про учасника Евробачення якогось там року – групу Здоб Ші Здуб.
Насправді ця картина здебільшого нагадує «шароварщину», якою завжди змальовувала Україну радянська пропаганда. На жаль, стереотипи дуже важко і повільно змінюються через відсутність інтенсивних контактів та через усілякі перепони. Хочу зазначити, що сприйняття українців в Молдові, і особливо нас, «западенців», також суттєво вразили. Проте у цьому образі відчувається чіткий пропагандистський сценарій, про що розкажу згодом.
Одразу зазначу, що у даній публікації ділюся виключно своїми спостереженнями та судженнями і враженнями, які можуть десь не співпадати з іншими поглядами. Та все ж після кількаразового візиту до цієї країни репрезентативність таких думок в рази вища. Та про все по порядку.
Про спільне та відмінне
Молдову довелося відвідувати останні п’ять років по декілька разів на рік. За цей час проїздив цю країну з півночі на південь і з заходу на схід. Довелося спілкуватися з найрізноманітнішими її мешканцями і почути безліч думок і вражень. Загалом Молдова з першого погляду дуже нагадує наше Прикарпаття: подібні пагорби з тією ж висотою, проте у рази менше дерев, ну і звичайно у рази тепліший клімат. Хоча під час останнього візиту у травні 2016 він нас особливо не порадував.
Фото 1. Краєвиди Молдови.
Щодо відмінностей, то вже в перший день перебування у вечірню пору впадає у вічі один суттєвий момент: захід сонця там відбувається майже на годину раніше, аніж у нас. І це особливо відчутно на півдні Молдови. На перший погляд це й усі відмінності.
Насправді відмінностей дуже багато і вони як на мене лише роблять цю сусідню державу в рази цікавішою для нас, та й інших сусідів. Тут по своєму цікава історія, яка тісно переплітається з геополітичними рухами та змінами центральної Європи і відповідно з українською історією. Тут свої автентичні звичаї, культура, традиції, які на перший погляд здаються дуже дивними, але після вникнення у менталітет місцевих мешканців ти починаєш їх розуміти, десь навіть захоплюватися. Одним словом, Молдова не така як Україна і не така, як ми її собі уявляємо. Вона цікава, різнобарвна, і варта того, щоб у своєму житті виділити крихту часу на ознайомлення з нею.
Перші враження
Коли моя дружина у Дрогобичі на запитання мого доброго знайомого «Звідки ти?», відповіла, що з Молдови, то він її перепитав: «Ти ким там працюєш: санітаркою, медсестрою?». Пригадую, я довго сміявся з цієї ситуації, оскільки для нього Молдова зводилася до однойменного санаторію у Трускавці. Ця ситуація демонструє, наскільки вузько ми обізнані з нашими українськими сусідами. Навіть часті поїздки у ту ж таки Польщу не дають достатньої картини про державу, а лише формують перші враження від зручностей, перших зустрічей і т. д.
Пригадую, коли вперше приїхав у Молдову через митницю на півночі цієї країни, мене вразила ввічливість молдавської сторони та різка зміна дорожнього покриття. Про більше судити просто таки не міг, бо усе відбувалося вночі. На жаль, Україна такими факторами похвалитися не може. Стан доріг, особливо у прикордонних зонах, є вкрай незадовільним. Цього року довелося перетинати кордон на півдні Молдови: відрізок між містами Арциз та митниці Малоярославець у якихось 50 км ми долали майже півтори години. Єдиним позитивним моментом була робота наших українських прикордонників та митників, яка відверто і приємно дивує кожен раз, як перетинаєш кордон в Одеській області. Навіть при підвищеній увазі їм вдається залишатися ввічливими, толерантними.
Транспорт та економіка
Ще 4 роки тому, відвідуючи Молдову за Україну брала гордість. Звісно, дута гордість, але гривня тоді коштувала майже 2,5 леї (валюта Молдови). Усі мешканці Молдови у бесідах вважали, що в Україні краще жити, адже і країна більша, і економіка краще розвивається. Але так було недовго. Сьогодні українська гривня коштує 60-80 молдавських баней – по нашому копійок. Рівень зарплат вищий. В останній поїздці з нами була професійний економіст пані Надія, яка промоніторивши по Інтернету соціальні показники Молдови, констатувала, що по мінімальній заробітній платні ми доженемо цю країну не раніше 2020 року. Якщо доженемо. Мабуть з цієї нагоди Нацбанк Молдови навіть вирішив оновити банкноту номіналом 100 лей. Якщо раніше вона виглядала як українські купоно-карбованці, то тепер в її рисах впізнаються ознаки Євро. Тож і не дивно, що навіть візуально Молдова виглядає краще, ніж Україна.
Фото 2. Оновлена банкнота номіналом в 100 лей.
Це особливо відчутно по стану доріг: не ідеальні, але без таких глибоких і частих ям. Це відчутно по автотранспорту: на дорогах дуже багато європейських 5-10-річних іномарок, які в рази дешевші, ніж в Україні. І це не дивно, адже транспортно Молдова уже давно переорієнтована на автомобільний транспорт та автобусне сполучення, тож відміна потягів є справою часу. Хоча як на мене це хибний крок, але не нам судити.
На жаль, і у цій ідилії є своя ложка дьогтю: це проблема заробітчанства, безробіття і ін. Як стверджують статистичні дані, кожен третій-четвертий мешканець країни працює за кордоном, відтак держава живе за рахунок валюти, яка поступає ззовні. Як бачимо, левова частка мешканців справді обслуговує економіки Росії, Північної Америки, ЕС, Туреччини – це факт. Також тут, як і в Україні, існує багато нарікань місцевих мешканців на свою владу, олігархів тощо. Час від часу вибухають скандали з махінаціями, час від часу люди виходять на економічні майдани. Згадаймо лише минулорічну історію з банком Banca de Economii, з якого зникло майже 1 мільярд умовних одиниць.
Та знову ж таки, для того, щоб робити висновки, необхідно надзвичайно глибоко занурюватися в проблеми цього краю, які по круговоротах і динаміці нічим не поступаються українським.
Про політику та суспільство Молдови
Щодо політично-ідеологічної складової, то Молдові можна лише поспівчувати, адже у країні існує стільки різнополярних поглядів та ідеологій, що просто дивуєшся, як усе це тримається єдиного цілого. Скажімо, в центрі та на півночі домінують проєвропейські погляди та стремління, що напевно дало можливість Молдові швидше підписати асоціацію з Євросоюзом та отримати безвізовий режим. Але оцей термін «домінують» вживається з натяжкою, оскільки проросійські погляди поділяє ну майже чи не половина електорату. Весь південь повністю перебуває як в інформаційному, так і політичному полі Росії. А ще згадаємо Придністров’я. Тож політичний рух в Європу для молдаван – майже наукова фантастика. Проте вона є, і це вважаю найбільшим дивом цієї невеличкої країни. Ще одною дивиною для мене став молдавський «націоналізм» (уніоністи), який на відміну від побудови своєї суверенної держави сповідує об’єднання з Румунією. Але знову ж корінь цього питання мабуть криється в історії цього краю, тож без глибокого вивчення даного предмету дуже важко формулювати судження. Але наразі маємо два протилежно направлені ідеологічні вектори, які якимось чином тривалий час перебувають у збалансованому стані. І це для мене стало ще однією загадкою.
Якщо говорити про історію, мені чітко заімпонував Штефан чел Маре, або Стефко Великий. Його не помітити дуже складно, оскільки його постать є на усіх грошових купюрах. Так поверхнево довелося довідатися, що Штефан Третій був одним з найвидатніших правителів Молдови на рубежі 15-16 сторіч. Завдяки його управлінським талантам Молдова зуміла не лише протистояти потужнішим ворогам (Угорському королівству, Османській імперії), але й суттєво розширити свої володіння. Нам би такого сьогодні…
І яка ж політика та суспільство без освіти. У цьому Молдова нас випередила на роки, щільно інтегрувавшись в Болонський процес. Тут давно існує відповідність європейській системі освіти, що ускладнює легалізацію молдаванам скажімо в Україні, проте спрощує цю процедуру у інших країнах світу.
Україна та Молдова насправді ближчі
Південне містечко Чадир-Лунга в АТО Гагаузія. Справді, Молдова має своє АТО, проте воно розшифровується як «автономно территориальное образование». Так от, за місцевими легендами наш керманич Петро Порошенко декілька років проживав у цьому містечку і навчався у місцевій школі №1. Ось вона на фото.
Фото 3-4. Школа у якій навчався Петро Порошенко (м. Чадир-Лунга).
Місцеві переповідають, що реально існують однокласники Петра Олексійовича, які можуть поділитися спогадами про Президента України. Ймовірність таких історій досить таки висока, оскільки буквально за кілька десятків кілометрів розташована батьківщина Петра Порошенка – місто Болград. Ще донедавна через Болград курсував такий собі колоритний потяг Бесарабяска – Етулія. Цей внутрішній молдавський рейс у невеликому фрагменті потрапляє на територію України, що ще на якусь долю приближує наші дві країни.
Насправді даний потяг є надзвичайно цікавим, оскільки ним курсували виключно мешканці навколишніх сіл, які з тих чи інших причин відвідували ринок у Болграді. Поїздка тим потягом давала чудову нагоду зануритися у провінційне життя Молдови. Два плацкартних вагони наповнені найрізноманітнішою публікою: тут і чоловіки з косами і навіть з електрокосаркою, тут жіночки з найрізноманітнішим крамом і потужний гамір як на ринку, оскільки усі один одного знають. Бідний провідник за один прохід по вагону для перевірки квитків ну просто не може відмовитися від чарочки вина, яку то там то сям пропонують. Як він, бідолага, втримується на ногах до кінця рейсу – просто загадка. Але на зворотньому маршруті він ще тримається, він ще посміхається, оскільки робота понад усе.
Насправді хлопці-провідники у цьому потязі – з чудовим почуттям гумору. Пригадую, коли довелося відвідати вбиральню, виявилось що дані вагони раніше курсували у складі потяга Кишинів-Москва, де і санітарні норми прописані відповідно до цього маршруту. І ось коли пробігав провідник, я вирішив з ним пожартувати: «Прошу пана, мене після Брянська збудите, щоб я зупинку не проспав». Той посміхнувся і заявив «Ви вже проспали: ми проїхали Хутір Михайлівський. Скоро Київ». Не знаю, але у мене від поїздки у цьому приміському потязі, на жаль, залишились дуже теплі спогади. Чому «на жаль»? Тому що цього маршруту, як і інших маршрутів, уже в Молдові немає. Цьогоріч Молдовська залізниця наразі з незрозумілих причин різко урізала кількість пасажирських рейсів. Скоротилися маршрути на Одесу, ліквідовано вищезгаданий приміський потяг.
Відпочинок та дозвілля
Поїздку у Молдову тісно переплітаю з промоцією відвідати Карпати та наші курорти Трускавець, Східницю. Чи цікаво вам дізнатися, що думають жителі Молдови, скажімо, про Трускавець? Ось одна з цитат, яку наводжу дослівно: «Трускавец – это столица европейського шока». Пояснюю, звідкіля виникають такі твердження. Як уже згадував, левова частка молдаван працюють за кордоном. Після побаченого вони ніяк не можуть в голові укласти вартість з рівнем сервісу, який пропонується у нас. Звичайно, багато нарікань на проблематичність добирання і ось отримуємо те, що маємо. Звісно, жителі Молдови відвідують Україну, але перевагу надають морському відпочинку, а серед карпатських курортів лідером залишається Буковель. Проте Україна не є лідером у відпочинкових перевагах. Принаймні з ким довелося поспілкуватися, роблю припущення, що рейтинг туристичних пріоритетів молдаван наступний:
1. Туреччина,
2. Болгарія,
3. Україна,
4. Інші європейські держави,
5. Інші країни.
Щодо проведення дозвілля на місцях, то і тут Молдова нас обійшла. Я б навіть сказав «обскакали». У невеличких провінційних містечках існують облаштовані дитячі майданчики, облаштовані стадіони для занять футболом чи міні-футболом. Добре в країні розвинені мережі піцерій та ресторанів, що також дає змогу місцевим мешканцям цікаво проводити вечори.
Про вино та виноград
Вино звісно є невід’ємним елементом побуту цієї країни. Незважаючи на великі втрати, які зазнала країна у 80-х роках минулого сторіччя під час радянської боротьби з алкоголізмом (масова вирубка виноградників), ситуація поступово нормалізується, адже з кожним роком з’являються нові насадження, та й приватний сектор культивує виноробство як невід’ємний елемент народних традицій.
Судіть самі: якісне домашнє вино на ринку коштує дешевше, ніж аналогічна пляшка мінеральної води. Можливо для нас трохи дивно, але у багатьох сім’ях вином частують навіть маленьких дітей для профілактики. Тобто його споживають тут як узвар. Відповідно і виноград тут у рази дешевший, аніж в Україні. Мало того, мені довелося пробувати такі сорти винограду, які взагалі перший раз бачив у своєму житті. І усе це прямо з виноградника. Тож те, що для пересічного мешканця Молдови є звичною справою, для нас, прикарпатців, є справжньою екзотикою. Тому можу порекомендувати: якщо Ви є гурманом винограду – Вам просто необхідно у серпні відвідати Молдову і накуштуватися винограду досхочу. На жаль, наявність митниць і відстань робить вартість молдовського винограду у нас просто космічною.
Про культ води
Навіть подорожчання від «Дрогобичводоканалу» не дасть нам зрозуміти, що таке проблема нестачі води. Ми насправді просто купаємося у золоті. Країна, яка географічно відчуває нестачу питної води, абсолютно по інакшому ставиться до цього багатства. Насправді проблема не є критичною, оскільки в останні десятиліття тут навчилися добувати питну воду з допомогою новітніх систем очищення (Кишинів), або з допомогою артезіанських свердловин (південь країни). Хоча до останньої нам, мешканцям Прикарпаття, буде важко звикнути, адже вона є надзвичайно м’якою. Як результат, навіть змити звичне мило є справжньою проблемою. Ностальгії додає лише різкий запах сірководню – в ці моменти так і згадуєш Трускавець.
Проте періоди нестачі води живі у народній пам’яті, тож до неї тут ставляться по особливому. Скажімо, у південних містах існує мережа артезіанських бюветів, де місцеві мешканці отримують питну воду. Споруди бюветів присвячують конкретним героїчним особам цього краю. А молодята поряд з покладанням квітів до пам’ятника Леніну чи Червоноармійцям (так-так, на півдні такі традиції ще існують) також обов’язково їдуть уважити «урочисті» криниці, які часто є першоджерелом і пам`ятником виникнення поселення.
Хто ми для молдован
Ми – западенці. І цей образ є дуже чітким, навіть дещо загрозливим. І зрозуміло чому, адже ми «бєндеровци», хоча суті цього терміну ніхто так і не може пояснити. «Бєндеровці – це бандіти» – якось розповів мені один співрозмовник. Ну майже синоніми.
Ще одну легенду довелося чути як в столиці, так і на півдні країни: ми – западенці – дуже хочемо приєднатися до Польщі і НАТО, і з цього виникають усі проблеми в Україні. Коли місцеві дізнаються про те, звідкіля ми, агресії звісно не відчули, проте повчання «зачем нам єто надо» після другої-третьої чарки вина лунали як мантра. І що найскладніше, опонувати їм було майже нереально, оскільки «по телевізору говорять…» і нічого тут не скажеш і не вдієш.
Про зв’язок та інформацію
Але дивуватися насправді немає чого. У вік Інтернету чутки ще досі правлять бал. Останнє моє прибуття у Молдову співпало з досить цікавою геополітичною подією, про яку довідався на півдні Молдови як «факт»: «Американці вводять танки в Кишинів». У мешканців проросійськи налаштованого півдня дана інформація просто викликала панічну істерію. В кафе на вулицях скрізь чути, що «влада нас продала», що танки скоро дістануться Гагаузії і т.д. Відверто зацікавило, що це за такі «танки», про які мовчить весь світ. Дві хвилини погуглив і вуаля: виявляється, що у Молдові з 2 травня розпочалися планові американо-молдовські воєнні навчання, тож прибуття військової спецтехніки було звичною справою. Але ось вам підстава для розвитку провокацій.
Звісно, як добрі господарі, молдавська влада запросила військових з США взяти участь в урочистостях стосовно завершення Другої Світової. І ось вам картинка для провокацій.
Але знову ж повертаємося до проблеми обізнаності: навіть в маленькій країні, яка за площею як наша одна або дві області, інформація до кінцевого споживача доходить у дуже видозміненому форматі. І ці видозміни хтось цілком цілеспрямовано продукує. Так чого ж нам дивуватися від образу «западенцев-біндеровцев» і т.д.?
Ось тут якраз би хотілося висловити побажання стосовно роботи Міністерства Інформації: перебуваючи у цій країні, відчув колосальну нестачу об’єктивних джерел інформації про Україну. Якщо раніше в кабельних мережах і в ефірі можна було зустріти принаймні 1+1 та ще декілька українських каналів, то наразі вдалося знайти лише Інтер+ і СТБ. На жаль, інформаційним полем тут керує ОРТ та «друзі», звідкіля і довідувався про усілякі «славні подвиги» російських солдат в Сирії і про усілякі проколи «украинцев». Тут довелося за 2 тижні спостерігати як на Джамалу «виливають не одне відро нечистот». Думаю, уже пора виходити з владних кабінетів у міжнародні ефіри, тоді і Україна стане ближчою до Молдови, а можливо і до усіх сусідів…
А про Інтернет мабуть варто написати окрему публікацію, хоча для мене це ще одна болюча тема, яка вказує, наскільки наша держава відстає у плані інформатизації. Ось декілька фактів, які перевірив власним ноутбуком. Усе місто Кишинів покрите мережею безкоштовного Wі-Fі Інтернету. У місці (район Ботаніка), де довелося конектитись, швидкість становила 20 мБ. А це не центр міста.
Фото 5. Панорама Кишинева (район «Ботаніка»).
Пізніше завдяки провайдеру Михайлу довідуюсь, що його клієнти в середньому отримують від 100 до 300 мБ. І це не межа, це середні показники по місту. До речі, Михайлу подяка за чудові панорами міста, які вдалося сфотографувати під час ремонтної прогулянки по дахах.
Фото 6. Молдавські оголошення: зверніть увагу на дах магазину.
Це ми говорили про столицю держави. А що на периферії? Середня швидкість у містечку Чадир-Лунга 20-100 мБ. Найгірший показник ми знайшли у приватному секторі цього містечка – 6мБ, і то він викликав дуже багато нарікань і незадоволення. Тож спираючись на власні дослідження, можу припустити, що Інтернет в Молдові справді явище масове і доступне скрізь. Тут кількість мешканців з постійним доступом до мережі є набагато вищою, аніж в Україні, що викликає у мене неабияку заздрість…
Про легенди, анекдоти та фольклор
Зазвичай недостатня кількість інформації завжди є джерелом породження легенд. Уже встигли переконатися, що з цієї недостачі хтось та й користає, нав’язуючи нам вигідне сприйняття образу. Справді, поїздка у Молдову кожен раз супроводжувалася руйнацією стереотипів та спростуванням легенд. Одну з таких легенд розвінчав для себе, коли у руки потрапив атестат про завершення середньої освіти. Завжди думав, що державною мовою Молдови є молдавська мова. Насправді такої не існує. Державною мовою Молдови є румунська мова.
Будучи з романської групи, завдяки мові мешканці Молдови досить комфортно себе почувають на заробітках в Італії, оскільки схожість мов нівелює усі мовні бар’єри. Справді, колись молдавська мова в «радянському» розумінні цього слова не те що існувала, а й користувалася кириличним алфавітом. Проте з часом усе повертається на свої місця: в побуті і на державному рівні румунська мова з адаптованою латиницею, а кирилиця залишилася лише на старих таблицях державних установ, яку вгледів в одного пана при вході у вбиральню у ролі тротуарної плитки. Було дуже цікаво: під гербом Радянського Союзу кирилицею були виведені невідомі мені слова. Потім переклали, що ця табличка висіла на одному з училищ. Ось вам і підказка, що робити з декомунізованим брухтом.
Взагалі молдовани, болгари, гагаузи (які населяють Молдову) – народності дуже жартівливі, проте і дуже сором’язливі. Почути від них анекдота не так і просто. Для цього треба запастися не одним літром вина. Лише в розпалі якогось святкування переступаючи через етикет можна почути спочатку навіть не анекдоти, а просто смішинки, а як господар дуже щедрий – то дійде й до сороміцьких побрехеньок.
Щодо анекдотів про молдован, то переконався, що у великій мірі це продукти радянської пропаганди, де під один гребінець потрапили усі меншобратські народи, починаючи від хохлів, молдован і завершуючи чукчами. Повірте, в Україні не менше підстав для народження анекдотів, як і у Молдові. Так, перебуваючи в цій країні, зустрічався з багатьма кумедними ситуаціями, але вони стандартні, і щоб їх відшукати, просто прогуляйтеся рідним містом.
Та все ж, віддаючи данину традиціям, розповім про декілька анекдотичних моментів, які в основному траплялися на автошляхах країни. Перший з них – це молдавський світлофор. Таке бачив лише у столиці країни. Згодом проїхався ще по декількох районах Кишинева і переконався, що явище масове і цілком може стати анекдотом: на пішохідних переходах, де встановлені світлофори, у багатьох випадках з двох світлофорів присутній лише один. Досі для мене загадка, чи це особливості Молдавських ПДД – такий собі односторонній перехід, чи це просто така заморочка, що перед тим як переходити вулицю треба подивитися назад, яке світло горить.
Другий кумедний випадок спостерігали у селі Чукур-Менжир. Тут на ділянці дороги протяжністю 1-1,5 км я нарахував 72 дорожніх знаки. Хоча мої гіди казали, що їх там було 86. Ніби ніяких надскладних дорожніх умов, і дорога відносно пряма. Очевидно, мешканці села є палкими прихильниками Правил дорожнього руху.
Ну і третій випадок спостерігали у селі Єкатеринівка, де дорожні служби змонтували відбійники таким чином, що перекрили в`їзди в двори місцевих мешканців. Благо, там є широкі тротуари, тож по них можна спокійно втрапити на обійстя.
Епілог
Нарешті повернувся в Україну. Вперше у мене після такої поїздки депресія: тут вдома розумієш, наскільки ми далекі від ідеалу і навіть від того сусіда, якого звично згадуємо лише в анекдотах. Робота митниці, робота міграційної служби, робота системи охорони здоров‘я, робота освіти там уже не те, що нас обігнала – вона вийшла на новий рівень. У великій мірі цьому сприяють закордонні інвестиції і довгострокові програми усіляких фондів та міжнародних організацій, яких в Україні чомусь немає.
Також насторожує факт різкого скорочення транспортних пасажирських перевезень між нашими країнами. Тобто, усі намагання проводити промоцію нашого карпатського краю, а також залучити відпочивальників з цієї країни можуть зазнати нищівного краху аж до втрати ще одного туристичного ринку. Як бачимо, насправді у цій країні фруктів та вина є багато у чому повчитися: як шанувати природні багатства, як робити успішні економічні та політичні кроки, незважаючи на важкі обставини, і як залишатися єдиними, коли з усіх боків розривають на шматки. І, що найголовніше, такий «посібник» є поряд, головне мати бажання його прочитати.
Ярослав Баран
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень