«Стрілецька Голгофа» – спроба антології, ініційована проф. Тарасом Салигою та видана 20 років тому, в 1992, стала подією в літературному житті Львова і України в цілому, бо повідала, може, вперше так широко про той громадсько-політичний та мілітарний вибух передових кіл української суспільності, особливо на теренах Заходу України, у здобутті незалежності і відновленні української державності, який згодом активно охопив Центральну Україну та весь Схід. Інформуючи читачів у загальних рисах про цю подію у Львові 1992 р., хочу зазначити у цьому врізі, що Галичину єднають з Австрією три історичні особистості. Це передусім Іван Франко, Терезія Фаретті та Василь Вишиваний. І. Франко захищався у Відні і там здобув свій найвищий науковий ступінь. У селі Текуча на цвинтарі похована рідна сестра Римського папи Пія ІХ-го Терезія Фаретті, про яку всюдисущий поет Дмитро Павличко створив поезію, що вражає своєю глибиною.
Текуча
В селі Текучі півні треті
Кричать: вставати вже пора!
Там спить спить Терезія Фаретті
Пія ІХ-го сестра.
Вона встає. Гуцули косять…
І чути, як бринить коса,
Як дзвони в Римі день підносять,
Крильми торкають небеса
Батьки в Іспанії. Болюча
Любов горить, як тайний встид.
А син встає, встає Текуча.
За Рим дорожча й за Мадрид.
Але тут тематично найбільше уваги хотілося б присвятити Василеві Вишиваному (1895- ?). Його справжнє прізвище – Габсбурґ Вільгельм. Він походив із імператорської династії Габсбургів, це був син Карла Стефана. Вільгельм Габсбурґ проникся якимсь особливо гуманним лружнім ставленням до місцевого українського автентичного люду, зокрема до галичан. Знехтувавши своїм аристократичним походженням, він прибрав ім’я Василь Вишиваний, під яким виступав як український поет. Під час І світової війни він виступав у чині полковника, комендантом військового підрозділу, до якого входив легіон Українських Січових Стрільців, він доклав багато старань і професійних умінь для розбудови легіону. За часів Директорії (1919) він був полковником армії Української Народної Республіки.
Із його поетичної спадщини проф. Т. Салига зі збірки «Минають дні» (видання1921) відібрав до опрацьованої ним антології все найкраще. Ми у цьому коротенькому матеріалі передруковуємо те, що нас найбільш схвилювало і вразило.
До зброї!
До зброї! До зброї, стрільці!
Зірвіться, ламайте кайдани!
З’єднаються з вами полеглі брати,
І згояться давнії рани!
До зброї! До зброї, стрільці!
Велика Вкраїна повстане!
І в крові воскреснуть мерці
І радість до краю загляне!
До зброї! До зброї, стрільці!
Товаришів рідних згадайте,
Що мріють про волю в холодній землі
Всі сили до бою з’єднайте!
До зброї! До зброї, стрільці!
І рідну країну спасайте!
Повстаньте, як вірні козацькі сини
Героями в хату вертайте.
А ось оспівані буремні дні боротьби, страждань та подих інтимної лірики, що виокремлюється у поетичних «Минають дні».
Минають дні чарівного кохання,
Минають дні журби,
Минають дні великого страждання,
Важкої боротьби…
Одна по них у нас луна остане
Із тих минулих днів,
Що в серце наше, мов весна, загляне
Мов привид майських снів.
Минають дні чарівного кохання,
Минають дні журби,
Минають дні великого страждання,
Важкої боротьби…
Згодом уже після завершення ІІ світової війни Василь Вишиваний, схоплений знаним «Смершем» у столиці Австрії Відні, став жертвою репресій сталінського режиму. Дата смерті цієї людини не відома. Літературознавці та історики здогадуються – це могли бути 1949-1951 рр.
Перш ніж заглибитися у проблему Українських Січових стрільців, хочеться висвітлити початки українського національного відродження в Галичині, викликаного т. зв. «весною народів», що почалась на Європейському континенті 1848 р. у Франції, Пруссії, Італії, Угорщини. У першу чергу ці революційні заворушення захопили безпосередніх сусідів розчленованої на той час України – закарпатців, буковинців та галичан. Усі народи Європи очікували тоді на революційні зміни. В українських землях першими ступили на революційних шлях боротьби галичани та буковинці. Першим провідником галицьких українців 1848 р. став Григорій Яхимович – тоді професор Львівського університету, згодом Перемишльський єпископ, потім митрополит Львівський. Саме він очолив Головну Руську Раду після її виникнення 2 травня 1848 р. Трохи раніше на арену галицького життя виходять «Галицько-Руська Матиця» та газета «Зоря Галицька». Але найвидатнішою подією в Галичині було виникнення першого 5 травня 1905 р. в селі Завалля Снятинського повіту
Тож хочеться розпочати розповідь словами знаної пісні Клима Обуха (Кирила Трильовського – 1864-1941) «Гей, там на горі Січ іде, // Гей, малиновий стяг несе, // Гей, малиновий! Наше славне товариство, // Гей, машерує – раз, два, три! // Гей, попереду кошовий, // Гей, як той орел степовий, // Гей, як той орел! Наше славне товариство, // Гей, машерує – раз, два, три!» [2,64]. Мислиться, що саме К. Трильовський, виходець із Золочівщини, передусім як творець галицьких Січей, заслуговує на те, щоб саме з нього розпочати мову про ту епохальну еру, коли українці, заглиблюючись у своє історичне минуле, можливо, за прикладом чехів та поляків, почали теж реанімувати свою державність, опираючись на своє історичне минуле. Бо саме К. Трильовський не лише організував ті перші воєнізовані частини на зразок польських легіонів та чеських легіонів, що формувались переважно поза межами Польщі та Чехії.
К. Трильовський зробив і відповідне духовне підґрунтя, створивши низку поетичних шедеврів, що не втратили свого значення і до наших днів, коли, щоправда, українці вже здійснюють своє державотворення не в складі імперських молохів – Австро-Угорщини та Росії, а вже в середині своєї квазі-держави створюють суверенну, самостійну, незалежну Україну, хоча не з власною державною мовою, а з цілим кагалом сусідніх суржикових мов. Бо хіба можна опанувати досконало ці чужі мови в українському середовищі, то на базі цих суржиків і створюються ті регіональні адміністрації… Вживаючи виразу «суржикових мов», я передусім маю на увазі російську мову в Україні. Бо ж прислухайтесь, як мовлять російською деякі російські «інтелігенти» чи українські перевертні: «Я только вчера прієхала с Маскви» або «Мая Наташка єщьо не пришла со школи». Не мають вони елементарних понять у російській мові того, що «росіяни ходят ілі єдут із Маскви», «із Львова», а «не со Львова», «ходят із школи», але «возвращаюца с Кавказа». Усі такі особи не усвідомлюють того, що вони нав’язують російській мимоволі феномен української мови, яка вже упродовж століть злила прийменники «з» і «с» в один прийменник «з», і нинішні російські «інтелектуали» України нав’язують те саме явище російській мові. Російській мові ще далеко до схожого узагальнення. Така ж складна катавасія в російській з тим проблемним «согласно», коли росіяни в ХІХ ст. цілком справедливо за українським зразком уживали «согласно с законом», а уже в ХХ та ХХІ остаточно перейшли на суржиківський варіант «согласно закону», «согласно распоряжению», «согласно постановлению» тощо.
…Але повернемось до «Стрілецької Голгофи». Згадую моє післявоєнне дитинство 1945-1946-1947 рр., коли ми співали стрілецьких пісень, які зібрав на початку 90-х років ХХ ст. нині широко знаний доктор філологічних наук, керівник однієї із провідних кафедр історії української літератури ім. М. Возняка у найстарішому українському виші (1661 р.) – Львівському національному університеті ім. Івана Франка – проф. Тарас Салига. Тож ми пастушим колективом виводили цих сумовитих стрілецьких пісень у Прикарпатті, щоправда, ще до приходу «визволителів» у червневі-липневі дні 1944 р. Уже тоді нас застерігали батьки, що з приходом совєтів доведеться забути про ці пісні, бо «визволителі» транспортують свою т. зв. інтернаціональну «Катюшу» і каратимуть за ось такі волелюбні рефрени:
«Гей, повій, вітре, зі степів, // Гей, дай нам силу козаків, // Гей, дай нам силу! Наше славне товариство, // Гей, машерує – раз, два, три! [3, 66].
У цьому створенні понад 900 галицьких січей напередодні І світової війни відіграв головну роль К. Трильовський. Про цього найактивнішого генератора розмаїтих патріотичних ідей українства на початку ХХ ст., про епоху українського Запорізького ренесансу тієї доби та ґенерацію молодих українських військовиків і юних поетичних обдаровань, а серед них були сини Івана Франка – Петро і Тарас, Дмитро Вітовський, Олесь Бабій, Клим Гутковський, творчість яких аналізує і високо оцінює Т. Салига, який у знаній передмові «І зорі на небі вмивались сльозами…» писав: «Називаючи зараз імена малознані або й не знані зовсім, розумію, що в цій ситуації легко піддатись спокусі перебільшень або ідеалізації. Застерігаюсь від одного й другого. Але ми упродовж десятиліть так уже контролювали себе, щоб, боронь Боже, не перехвалити свої національні набутки, тож хоч тепер, у пору свого духовного відродження, воздаймо собі належне! Тим паче, що в кожній літературі, як і в кожній літературі загалом, завжди були і завжди будуть творці різних величин» [4,8]. Та чи встигнемо ми виконати клич Тараса Юрійовича, коли наші розмаїті руйнівники зараз так інтенсивно і багатоаспектно працюють для цієї третьої руїни, то навряд, чи «воздамо собі належне».
Тому власне тут і хотілось би поговорити про згадувані «величини» в історії української літератури особливо на зламі епох, коли народ, нація чинить остаточний вибір, щоб дістатись у своїй історії нових національних верховин. Хоча… хоча, можливо, треба було б розпочати мені із таких поетичних і політичних вершин Івана Франка, як-от: «Гей, Січ іде, красен мак цвіте», «Не пора!..» чи «Розвивайся ти, високий дубе … // Весна красна буде! // Розпадуться пута віковії, // Прокинуться люди… [5,21-24].».
Перечитуєш Олеся Бабія «На нашій Голгофі», «За Збруч», «На Київ», «На Маківці» «Базар», «Під Крутами», чи Богдана Лепкого «Ясениця горіла» (це про рідне село матері І. Франка Ясеницю Сільну, щоправда, у Б. Лепкого це прозовий твір), то по одних назвах тих творів уявляєш трагічні події історії на початку ХХ ст. і запитуєш: «Що пережив український народ, змагаючись у цій кривавій борні-веремії за кращу долю свою і майбуття своє!». І нині у деяких проросійських, але географічно чи пак територіально українських політиків вистачає глузду і зараз висловлюватись, що українцям та незалежність наче з неба звалилась… Так можуть казати лише ті людці, котрі не вивчали і не знають української історії, а лише пережовують окремих брехливих ідеологів із північного закордоння. Повернімось до героя Богдана Лепкого Яця Олексівського, перед яким «… горюче його село Ясениця Сільна…
…Стояв сумно задуманий… От, от горить школа ім. Тараса Шевченка, величавий будинок, гордість і слава ясеничан…
От, от вже палахкотить крамниця, читальня «Просвіти», шпихлір громадський…
Ось … молоденький… А ось… Боже…Боже… се син його… се рідний син його Гринько – Український Січовий стрілець…Копав синові свойому, одина кові, могилу…».
«Так гірко, так гіренько ридає батько-селянин на гробі свого сина… одного я тебе мав, одного-однісінького, і в школу тебе давав, і вчив я тебе, не для себе, не для свого добра… я вчив тебе у хосен народу бідного мого…» [6,94-96].». Хто нині зміряє почуття болю цього батька, хто сконструює цей прилад, на якому можна визначити моральні та матеріальні втрати хоча галицького люду, що зазнав московського визволення з-під австро-угорських кайдан.
У поезії «У Києві» Олесь Бабій написав, як приваблює до себе те місто, щоб досягти цілі, мети боротьби за волю: «Київ! Поклін тобі, поклін! // До твоїх стін // Іду з Карпат врагами гнаний, // Ти ж паном був дитинних снів, // З тобою я ридав-радів. // Тебе я бачу, мій коханий! // Немов паломник, що в бою // З життям втомивсь – тугу свою // В Єрусалим несе далекий, // Так я, утомлений в ту мить, // До тебе рани йду гоїть» … [7,168]. І в ХVІ, і в ХVІІ, і у ХVІІІ, і у ХІХ, і у ХХ, та і в ХХІ століттях для галичан, волинян, подолян, буковинців та закарпатців Наддніпрянщина і Київ завжди були тими орієнтирами, куди вони поспішали визволяти Україну з «московських кайдан»…
Хто не знає Маківку у Карпатах неподалік оселі Франкового Захара Беркута? Уже на почату того поетичного архітвору «На Маківці» поет стрілець Олесь Бабій заявляє на повен голос:
І знов я тут, на горах слави,
Де наш ручай шепоче й ліс:
– По битві на полях Полтави
Тут перший український кріс
Спиняв московських полчищ лави
І вперше по віках неволі
Карпатський вітер в світ поніс
Слова нечувані стрільцеві:
«Ми не поклонимось цареві!
Ми прагнем волі!»
То були ясні дні весняні:
Пестило сонце квіття рясту,
І вже бруньки були розвились
На цих березах на поляні,
Коли під шум сосон похилих
Упав нараз
Твердий приказ:
– Наступ!
І понад бори, понад гори,
Гармати глухо заревіли,
І над Бескиду темні звори
Зацокотіли скоростріли.
А гомін з тих верхів злетів
Аж до Дністрових берегів.
Тоді-то тут, в ось тій діброві,
Схилився воїн, в ранах, крові
А другий впав на полонину,
Хоч мертвий, зброї з рук не кинув,
А третій впав ось тут, край зруба,
Коло зламаного дуба …
Я біля дротів, за ровами,
Убив багнетом; над ярами
Стрільця – з-над Кубані солдат;
Вбив брат брата,
Що осліп у тюрмі і неволі,
Мордував він своїх,
Що за сміх, що за гріх,
Що за іграшка долі!..
З тих гір пішли стрільці вперед,
На рідні доли…
Хлопці то були – як соколи…
І соколиний їх був лет,
Аж до Дністра…
По Липу Золоту…
По Збруч і Сян …
І по Карпати
Полинула, як ураган,
Стрілецька пісня в пору ту:
«Машерують визволяти
Своїх братів із-над Дніпра»
З московських кайдан».
І пісню ту од роду в род
Співає ввесь народ.
А нині, нині тихо сплять:
Один, і другий, тридцять п’ять…
Мандрівнику, йди до верхів
Вклонитись тіням тих борців,
Що прагнули у люту днину
Підняти схилену калину
Розвеселити Україну! [8,171-172].
Тут не можна не згадати того резонансу, який чинили кожної весни походи на Маківку, «про яку я стільки наслухався од моїх односельців із с. Доброгостова. Патріотична молодь мого села у 30-ті роки минулого століття, коли санаційна Польща категорично заборонила увічнення пам’яті Українських Січових Стрільців, то ця молодь, як і з багатьох навколишніх сіл, все ж щороку у перші травневі дні здійснювала паломництво на Маківку – своєрідні західноукраїнські Крути, бо в обох випадках українцям протистояли озброєні російські головорізи, котрі в ім’я «батюшки царя» або в ім’я «вождя світового пролетаріату» готові були на все, хоча в обох випадках ті російські окупанти аж ніяк не захищали інтереси своєї батьківщини, бо в обох випадках це було далеко за межами їхньої «родіни». Тоді в тридцятих роках ХХ ст. йшли з усіх сіл та міст Галичини, Буковини та Закарпаття (хоча останнє було за кордоном у складі ЧСР), щоб поклонитися пам’яті героїв куреня УСС отамана Г. Коссака, котрі віддали своє юне життя за ліпше майбутнє України… Тож у кровопролитних боях проти російської армії, головнокомандувач якої генерал Іванов у період візиту на Південно-Західний фронт російського імператора Миколи ІІ кинув на Маківку навіть кавалерійську дивізію знаної згодом у роки громадянської війни генерала Олексія Каледіна, за цю гірську вершину неподалік історичної Тухлі та с. Головецького загинуло 42 січовики, 76 – було поранено, а 35 потрапило до російського полону. Саме тоді в останні дні серпня 1955 року, коли ми здійснювали нашу студентську мандрівку до руїн Тустанської фортеці в Уричі, (до речі, у ХІХ ст. у такі ж мандри «студентерія» з Дрогобича вибралася на прогулянку «на Урич, у Бескид, куди була одна миля дороги», як про це пише учасник цієї мандрівки майбутній о. Олекса Пристай у І томі своєї тетралогії «З Трускавця у світ хмародерів»), що на Сколівщині (Дрогобиччина), у складі Ореста Сливинського (Львівський університет), Ореста Паламаря (Львівський політехнічний інститут), Івана Котормуса (Станіславський медінституту), Михайла Мотики (Львівський механічний технікум) та автора цих рядків (Львівський держуніверситет ім. І. Франка). [9,309-310].
Одразу після поезії «На Маківці» – однієї із найтрагічніших поетичних вершин Олеся Бабія в «Стрілецькій Голгофі» зустрічаємо і такий же фатальний «Базар», який теж переповнений трагізму, в якому поет закликає Бояна: «В струни знов удар! // Встань, Несторе // і в літопис забутий // … Впиши главу величну про Базар! // Пиши ось так: // Впав сум на рідні землі // У дев’ятсотний двадцять перший рік: //Внук Робесп’єра царював в Кремлі.//А світ питав: «То звір чи чоловік?»
І почався похід, щоб визволити українців з «московських кайдан». «Щодня, щоночі бої неупинні. // Втомилися. Коли спочинем? Де? Чекали ми повстання на Вкраїні, // А люд терпить, мовчить і ласки жде». // Дійшли на Случ. Над річкою могила, // А далі мури сірої тюрми. // «В тюрмі тій в’язнів безчисленна сила, // І в’язнів тих вже визволимо ми! … // Як тиха ніч укрила міста вежі, // Як світла згасли в келіях, в тюрмі, // Пішли у наступ вигнанецькі стежі // І брязнули шаблюки в темній тьмі».
Як в давні дні козацтво над Босфором
Йшло визволить із каторги братів,
Тут вигнанці явились із прапором,
І бій вночі кипів і клекотів.
У тінях веж, в старинних сірих мурах,
Де лилася в підваллі братня кров,
Майнула стать в підваллі, стать понура,
Попливли пісні, наче волі зов.
«Розбийте двері! Розірвіть кайдани!»
Закутого обняв тут брата брат,
У серці в’язнів, від утіхи п’яних,
Розцвила радість, як весною сад…
З повстанцями вже в’язні всі у лаві,
Міцніє знов у вигнанців загін…..
«На Схід, на Схід», ідуть у славі,
Мечем, вогнем значать свій слід і чин.
Паде з утоми військо на дороги,
З утомлених долонь вже випав кріс,
А босі ноги пухнуть зі знемоги.
Та знову бій! Останній, може, з боїв:
Вже видно в лісі стежі вражих сил.
І крикнув хтось: «У нас нема набоїв!»
Полудне. Тихо. Впав останній стріл….
Упав наказ. Клекочуть скоростріли.
Стелилося козацтво, як трава,
За трупом труп котився до могили.
А скоростріл клекоче, не вгава.
За трупом труп, скривавлений, мов рана,
Паде, паде в довжезний темний рів,
Регочеться юрба солдатська п’яна,
Що впало двох напівживих борців…
Пливуть літа. Од роду знов до роду
Розносить славу наш новий кобзар,
І оживає у піснях народу
Непомщений, скровавлений Базар. [10,172-176].
Той «Непомщений, скривавлений Базар» на Житомирщині залишиться віковічною раною на скрижалях нашої історії, на сумлінні тих колишніх українських вождів, які не зуміли тоді, як не можуть і нині об’єднатися у боротьбі з внутрішніми і зовнішніми ворожими силами і деруться за цей маслак безкінечно довго, а за це розплачується український народ своєю бездержавністю.
Листаєш цю антологію, перечитуєш і не можеш зупинитися… Кожне слово, кожна фраза, кожен вірш все приковує твою увагу. Ось теж «Маківка», але прозою Дмитра Вітовського, і його висновки після тяжкого бою: «Стрільці вдержали Маківку. Відбили десять разів сильнішого ворога. Гордо оповідає кожний: «Я був на Маківці! Але якби наші рекрутики не були доставили нам амуніції, не знаю, що було би сталося» [11,74]. А ось Сильвестр Яричевський (1871-1918) у «Гімні» закликає нас і нині: «Побідна пісне, загрими, // доволі вже терпіли ми // знущання, муки і обид – // терпіти дальше навіть встид! // З краю обид, терпінь могил // устань, хто краплю має сил, – // в кого надії світ не зблід, // гей до борби, гей до побід!» [12,79]. А Антін Лотоцький (1881-1949) у пісні «Лунає клич, луна грімкий» претензійно, у дусі лекції зі Вступу до слов’янознавства проф. Іларіона Свєнціцького проголошує на всю Європу:
Пройшли Дністер, Дніпро пройдем,
Не станем, поки не зайдем
На Дон, й Кубані береги,
Й Кавказу гордії верхи. [13,81].
Малознаний Осип Шпитко (1869- ?) у «Січовій пісні» серйозно чи жартома звертається до українського селянства: «Ходім, браття, всі у Січ, // сердаки знімемо з пліч, // там веселі парубочки, // постаємо у рядочки, // там без трунків, бійки й злости // вимуштруєм хлопські кості, // що віками гнулись // в рабському ярмі.» [14,83].
Славетний Богдан Лепкий (1872-1941), чиє життя тісно пов’язане з другою столицею Польщі Краковом, хоча окремі історики стверджують, що після Ґнєзьна був ще Познань, але у 1941 році Б. Лепкий спочив на одному із краківських цвинтарів, полишивши Гімн українських емігрантів, які відбували з Залізничного вокзалу Кракова в еміграцію.
Журавлі
Видиш, брате мій,
Товаришу мій,
Відлітають сірим шнурком
Журавлі в вирій.
Чути: «Кру! Кру! Кру!
В чужині умру.
Заки море перелечу,
Крилонька зітру».
Мерехтить в очах
Безконечний шлях.
Гине, гине в синіх хмарах
Слід по журавлях. [15,103].
Можна б цитувати ще поетичні перлини Петра Карманського (1878-1956), Василя Пачовського (1878-1942), Романа Купчинського (1894-1976), Левка Лепкого (1889-1971), Юру Шкрумелячка (1895-1965), Михайла Кураха (1895-1962), Василя Вишиваного (1895 – ?) Віри Лебедової (Константини Малицької) (1872-1947) – всі вони, як і інші з цієї когорти полишили вражаючу спадщину. Але сьогодні остаточно завершимо, сподіваючись, що старша генерація читачів «Америки» висловиться цікавіше, керуючись переліком осіб, поданих наприкінці цих роздумів.
Підбиваючи підсумки роздумів про цю оригінальну спробу антології авторства доктора Тараса Салиги, не можемо не назвати із числа 53 авторів книжки хоча б двох десятків тих найславетніших, хоча їхня літературна спадщина заслуговує на те, щоб золотими літерами вписати їхні імена на щонайвеличнішому пам’ятнику нашої історії. Якщо тут не назвати таких наших поетичних гігантів, то читач управі домагатися, щоб на тій стелі пам’яті красувалися передусім імена Івана Франка, Осипа Маковея, Миколи Вороного, Уляни Кравченко (Трускавецька міськдержадміністрація і досі не увічнить меморіальною дошкою її місце проживання у районі бювету «Нафтусі», що неподалік пам’ятника Романові Різняку-«Макомацькому», Героєві УПА), О. Колесси, Христі Алчевської, Дмитра Макогона (батька Ірини Вільде), Олександра Олеся (Кандиби), Павла Тичини, Клима Обуха, Дмитра Вітовського, Клима Гутковсього, Сильвестра Яричевського, Богдана Лепкого, Петра Карманського, Василя Пачовського, Степана Чарнецького (автора слів «Ой у лузі Червона калина»), Романа Купчинського, Левка Лепкого, Олеся Бабія, Василя Бобинського (життя якого було зв’язане з еміграцією у США), Юри Шкрумеляка, Миколи Матієва-Мельника, Василя Вишиваного, Ярослава Ярославенка (Вінцковського), Віри Лебедової, Василя Атаманюка, Богдана Кравцева, Сильвестра Калинця, Клима Поліщука, Луки Луцева (родом із Грушева на Дрогобиччині, який у США був редакторів трьох томів «Дрогобиччини – землі Івана Франка»), Любомира Селянського (Івана Петришина, про якого Ярема Селянський із Міжгір’я на Закарпатті, кузен поетки Віри Вовк Селянської із Бразилії, у листі до мене висловлював здогад, що Любомир Селянський – Петришин його далекий родич – усі вони – Селянські зі Станіславщини, Івано_Франківщини). Нашим сучасникам слід би замислитись над тим, якою когортою борців за незалежність України, справжніх національних героїв, поетів-інтелектуалів було покоління початку ХХ ст., сформоване і виховане на ідеях Т. Шевченка, М. Шашкевича, М. Драгоманова, І. Франка.
Література:
1. Стрілецька Голгофа, Спроба антології // Упорядник, автор вступної статті і приміток Т. Ю. Салига // В-во Каменяр, Львів – 1992 // 399 стор.
2. Там само, С. 64.
3. Там само, С. 66.
4. Там само, С. 8.
5. Там само, С. 21-24.
6. Там само, 95.
8. Там само, С. 168
9. Пасемко Iван: Українство світові обшири // Харків Майдан 2006 // С. 309-310.
10. Стрілецька Голгофа, Спроба антології // Упорядник, автор вступної статті і приміток Т. Ю. Салига // В-во Каменяр, Львів – 1992 // С.172-176.
11. Там само, С. 74.
12. Там само, 79.
13. Там само,81.
14. Там само, 83.
15. Там само, 103.
P.S. Десятиліття тому у мене визріла ідея, а це були 2002 або 2003 роки, щоб до 100-річчя від дня виходу «Чайльд Гарольдової мандрівки» Джорджа Ґордона Байрона у перекладі українською мовою Панька Олельковича Куліша, тобто книжка з’явилася 1905 р., а зладив це видання до друку Іван Франко. Запам’яталися ще форзац, де значилося, що книжку видано «Накладом українсько-руської видавничої спілки, зареєстрованої спілки з обмеженою порукою у Львові», як зразок тогочасної української ділової мови. Подумалось, чому б не започаткувати в одному із українських кололітературних чи пак гуманітарних періодичних органів рубрику «Які епохальні українські видання з’явилися 10, 20, 50, 100, 200 років тому?». Здається, тут не був я оригіналом, але напередодні 150-ої річниці від дня народження І. Франка це слід було запропонувати. Саме з такою пропозицією я звернувся до відомого редактора однієї з газет Києва зі статтею 2005 р. про вихід у Львові 100 років тому згаданої поеми Дж. Ґ. Байрона. Мою пропозицію, на жаль, проігнорували. Тож саме в наші дні звертаюсь ще раз з такою ж пропозицією – відзначити на всеукраїнському рівні вихід у світ 20 років тому «Стрілецької Голгофи» (спроба антології), де упорядником, автором глибокої вступної статті і приміток виступив Т. Ю Салига. І книжка ця, образно кажучи, побачила світло рампи у другому році української незалежності, тобто 1992 року. [1 , 399].
Іван Пасемко, науковець, Лауреат премії Фонду Воляників-Швабінських при Фундації Українського Вільного Університету в Нью-Йорку
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень