19 вересня у Дрогобицькій духовній семінарії відбулася цікава зустріч з легендарною особистістю – зв’язковою УПА на псевдо Калина, яка сьогодні проживає у Волинській області. Проте її доля тісно пов’язана з нашим краєм. Народилася вона у Дрогобицькій області, де і боролася за Україну. Вирок та початок заслання також розпочався з Дрогобича.
Сьогодні у нас були гості. Тітка Ольга Сироїд, яка довгі роки проживала на Волині, навідалася з донькою провідати родину. Так спонтанно і неочікувано. День перебування в гостях під час цього візиту відкрив більше таємниць, про які навіть не підозрював. Усі таємниці відкрилися саме 19 вересня у Дрогобицькій духовній семінарії під час зустрічі з семінаристами. Та про все по порядку.
Давно знав, що у Волинській області маю рідню. І ось на початку 1990-х вперше навідався туди ще малюком. Тітка Ольга запам’яталася дуже привітною людиною. Ця асоціація зберігалася протягом років. Згодом довідався, що чоловік пані Ольги Михайло Сироїд служив в УПА і на цьому мабуть були усі пізнання. Та воно і не дивно, бо де підлітку у ті часи вникати у такі труднощі, як історія. І тим паче у родинні історичні події. Десь відлякувала і система освіти у школі, обліпивши усі історичні події надмірним пафосом, від якого аж тхнуло радянським нафталіном, навіть у питанні вивчення історії про УПА.
І ось тендітна жіночка стоїть перед численною аудиторією семінаристів, які, розкривши рот, ловлять кожне слово, адже вони усвідомлюють, що перед ними «першоджерело». Переконаний, ще років п’ять тому усе сприймалося б по інакшому. Проте тепер, коли історія робить черговий кульбіт і минуле накладається на сучасне (мова йде про війну на Донбасі), починаєш розуміти цінність розповідей пані Ольги.
І ось що я довідався про свою рідну тітку. Будучи 16-річною дівчиною, її свідоме виховання аж ніяк не дало їй можливість стояти осторонь подій, які розвивалися у рідному краї. Мова йде про 1946 рік та про події, які розвивалися в віддаленому куточку Дрогобицької області, в околицях теперішнього польського містечка Устшикі Дольне (Устріки Нижні). Ще б пак, адже багато молодих і симпатичних юнаків у цей час перебувають у криївках і потребують харчування та медикаментів. Як розповідає пані Ольга, в той час в села заїхали енкаведисти і поселилися в усіх дворах, слідкуючи за поведінкою місцевих. Тож будь-які контакти з повстанцями були дуже ускладнені. Проте пані Ольга мала обов’язок відвідувати бабцю у селі Яловому за 4 кілометри від її рідного села Ясіня (ще відомого як Ясінь). Там дім стояв поряд з лісом, тож якраз там наша героїня познайомилася з повстанцями і вступила в їхні ряди.
– Вони були усі молоді, і тим паче я їх усіх знала з дитинства, – розповідає Ольга Сироїд.
Переконаний, не один з тих вояків закохався у цю симпатичну дівчину і неспроста вона отримала позивний «Калина». Свій обов’язок вона виконувала відмінно. Влаштувавшись на державну роботу посильною, вона збирала інформацію про те, що відбувається у місті та краю, і таємно передавала її у ліс, мабуть, таким чином вберігаючи не одне життя. Звісно, в її обов’язки також входила передача харчів, ліків та предметів побуту.
І раптом усе обірвалося. Здали. Як не парадоксально, зрадила близька подруга, яка намагалася таким чином визволити батька з тюрем НКВД. В результаті подруга занапастила два життя: Калини та свого батька.
А далі було ще цікавіше. Молода дівчина потрапляє у мордовські табори. Будучи засудженою на 10 років, як не дивно, вона не покладала надій на щасливе вирішення її історії. Але навіть там творилися дива. У сусідньому чоловічому бараці опинився полковник УПА Михайло Сироїд, який познайомився з землячкою за допомогою хлібної пошти, такого собі хитромудрого методу комунікації в таборах. Він передбачав записки, які заліплювалися у хлібні кульки і перекидувалися з жіночої території на чоловічу або навпаки.
Спочатку з паном Михайлом спілкувалася подруга пані Ольги. Але коли вона померла від хвороби, пані Оля так ненароком продовжила цю переписку, і ось тоді спалахнуло палке кохання.
Нижче (після цієї публікації) наведемо один з листів пана Михайла до пані Ольги. Що у ньому вражало, так це піднесеність і сила духу, яка перепліталася з мріями про майбутнє України. Одним словом, кохання творило дива.
Варто зазначити, що у цьому ж таборі перебували такі відомі особистості як Микола Чарнецький та Йосип Сліпий. Дуже теплі спогади у пані Ольги саме про Миколу Чарнецького. Хоча вони і не контактували, проте той завжди поштою повідомляв дівчат про церковні свята, підтримував їх. І ось через 8 років сталося очікуване диво: в СРСР було оголошено амністію, і молодята опинилися на волі. Спочатку випустили Ольгу, а згодом і Михайла. Перші роки вони проживали на поселенні, але душа прагнула рідного краю. Тож згодом упакувавши валізи Михайло та Ольга подалися в Україну.
Але куди ж їхати? На яку батьківщину? На той момент радянська влада подбала навіть про те, щоб позбавити їх рідного краю: у 1951 році село, в якому проживала пані Ольга, разом з Нижніми Устриками та навколишніми селами досі з незрозумілих для істориків причин передали Польщі, виселивши усе населення у різні області східної України. Версій такого кроку є багато. Є правдоподібні, проте справжня причина досі невідома. Так от, наші молодята опинилися перед широким вибором – де осісти і розпочати мирне життя. Єдине табу – Львівська область, на поселення в якій наші герої отримали чітку заборону. Перебування в області – не більше 10 днів! Спочатку потинявшись по родичах, вони обрали те незаборонене місце, яке було якнайближче від батьківщини. Таким місцем виявився Ковель.
Перебуваючи в Ковелі у пошуках житла в один момент у пана Михайла розболілася голова і він подався у найближчу аптеку за таблетками. І ось чергове диво: за прилавком стоїть давній друг, з яким сидів у таборах. Звісно, він одразу протягнув руку допомоги. Таким чином Михайло та Ольга (уже на той час Сироїд) опинилися у смт. Стара Вижівка Волинської області.
Та на цьому поневіряння цієї пари так і не завершилося. У радянські часи було дуже складно з пошуком роботи. Місцеві теж їх не дуже сприйняли, обзиваючи то «бульбашами», то «бандерівцями». А ще бунтівний характер Михайла Сироїда щоразу заставляв здригатися серце Калини, адже завжди у хаті висів тризуб та синьо-жовтий прапор. Навіть з приходом Незалежності України страх перед сусідами не залишав пані Ольгу. Коли до неї звернулися монахи-редемптористи з проханням написати про неї декілька слів, пані Ольга просила цього не робити, бо боялася, що сусіди їй повибивають вікна. Справді, у селі її називали брехункою, мовляв, стара тітка усе вигадала. Уже й не стало пана Михайла. Навіть його похорон виявився боротьбою: місцевий православний отець відмовився його оспівувати. Пані Ольга продовжувала мовчати.
Першою ластівкою стали саме брати-редемптористи – греко-католицькі ієромонахи з Ковеля, які взяли духовну опіку над тіткою Ольгою. Далі у селі з’явився молодий священик, отець Володимир Ульян, який власне продовжив справу братів. Наступною ластівкою стало визнання воїнів УПА героями України. І коли аж у 2016 році вперше сільські очільники прийшли привітати героїню зі святом – тягар страху упав і пані Ольга погодилася на зустріч з семінаристами Дрогобицької духовної семінарії.
У бесіді з отцем Володимиром намагаюся зрозуміти, що його зацікавило у цій історії, адже цим по великій мірі мали б займатися науковці-історики або журналісти. Він розповів, що тут дуже багато цікавого і достойного. Насамперед постать брата Михайла Сироїда – легендарного сотника Соловейка, про якого співається у багатьох повстанських піснях. Тут і знайомство з церковними постатями на кшталт Миколи Чарнецького та Йосипа Сліпого. Та й врешті, цікаво і корисно було почути з перших уст, як тоді усе там відбувалося. Спочатку отця Володимира мабуть теж діймали сумніви у правдивості історії пані Ольги, але документи поставили усе на свої місця.
Зустріч у семінарії відбулася надзвичайно тепло. «Многая літа» у виконанні семінаристів просто таки вразило пані Ольгу до сліз. На її прохання семінаристи також виконали гімн України. Наша героїня навіть стала підспівувати за братами. На прощання пані Ольга побажала братам любити Україну усім серцем і молитися за неї.
– Я, відсидівши табори, Україну стала любити і цінувати ще більше, – сказала Ольга Сироїд на псевдо «Калина». В той же ж день вона відбула до себе на батьківщину.
Що вражає у всій цій історії, так це сила духу того покоління, незламна віра у правильність дій. Здавалося б, перед юною Ольгою усе життя попереду, а у неї не виникало жодних сумнівів у тому, що вона робила і наскільки це небезпечно. Вражає сила духу пана Михайла, який у таборах зумів залишатися романтиком та мрійником.
Мабуть п’ять років тому ця історія викликала б у мене жаль і ностальгію. Та не сьогодні. Події дворічної давнини: Майдан, АТО – це ті моменти, які повертають віру у силу духу, у відданість своїй батьківщині, віру у золоте покоління, яке уже сьогодні творить справжнє диво. Хотів без пафосу, але такі історії мабуть так не переповідають.
Навіть у нашому краю таких забутих історій є чимало. Буквально рік тому почув історію про Романа Кукурудзу, відомого в діаспорі як Роман Борковський. Україні ще доведеться відкрити цю постать, адже навіть сьогодні довкола його імені ще дуже багато таємниць. Але це вже інша історія.
На завершення, як і обіцяв, лист пана Михайла Сироїда до коханої Ольги.
Ярослав Баран
На фото: о. Володимир Ульян та Ольга Сироїд (псевдо Калина).
До теми. Лист полковника УПА Михайла Сироїда (рідного брата сотника Соловейка) своїй нареченій Ользі із Сибірського заслання
Добрий день, кохана Олю!
Надворі тихий осінній вечір. Вгорі на широкому бездонному небі миготять вогнисті зірки і обмінюючись, наче вартові, місцями, перелітають з місця на місце. Чародій-місяць своїм сріблястим промінням огріває людські серця і освічує темряву ночі.
І от, дивлячись на це бездонне небо, місяць і зорі, серед котрих і моя провідна зірка, надія щастя, єдина і вірна подруга сірих днів, я чую себе щасливим! Щасливий тим, що наді мною горить зірка любові, яка поборює смуток і тугу, подесятеряє силу і завзяття та зроджує нові пориви до життя! Щасливий, Кохана, тим, що на мить забувається все пережите мною, і з очей зникають сумні картини повсякденного життя.
Мені зараз на душі легко, приємно, я потрапляю у країну мрій. Боже мій, скільки картин стає зараз в моїй уяві! Україна, багаті і горді сади, покриті білим запашним цвітом, рідні села, де проводив своє буйне дитинство, близькі знайомі, друзі та подруги, з котрими, будучи ще малими, часто бігав за метеликами і ловив коників-стрибунців та часто прислуховувався до безконечної музики жаб – серце наповнює груди радістю, а разом з тим викликає ненависть до тих, хто відірвав нас, чи точніше кажучи, зруйнував наше рідне гніздо, знищив і розігнав славну і так дорогу молодь, розбив багатьом сімейне життя і багатьох позбавив права на любов…
Такі, Кохана, мрії, спогади і бажання розбитої душі і раненого серця! Не можна це називати простою видуманою фантазією! Ох, як дорого все згадати, Кохана.
У хвилину, коли я пишу цього листа, мої думки поневолі покидаючи Україну, прямують до тебе, Кохана Олю! І от як несподівано життя збагатило мене ще одним другом (маю на увазі Тебе, Кохана), причому в Твоїй особі я знаходжу однодумця в загальному розумінні. В нас, Кохана, одні стремління, одні болючі рани, одні прагнення і бажання до майбутнього життя. Ми можемо розуміти без слів.
Кохана, Твою любов, якої я не ожидав, прийняв радо, за що горячо цілую Тебе, Кохана! Скажи мені правду, чим заслужив я на Твою любов? Невже ж Олю, Ти захочеш ділити зі мною дні життя? Слухай, Єдина! Чи не зречешся Ти своїх слів? Чи не лякатимуть Тебе зі мною безодні і кручі непрохідні, які стоятимуть на перешкоді нашим бажанням на нашому життєвому шляху? Кохана, чи Ти віриш в те, що в кого серце б’ється в ім’я любові і загальних інтересів, той душею поборює все? Я вірю! Вірю теж і знаю, що любов не знає насильства і йде за вільним голосом свого серця. Ох, Кохана, як добре любити, а ще краще бути влюбленим!
Так, скажу правду Тобі, що люблю Тебе, бо Ти мені дала право на це. Тільки не подумай, що я лицемірю. Ні! Я тільки покоряюсь своєму серцю і його вільній волі.
І от, Олю у важкі хвилини горя і зневіри, душевних мук і пустоти життя, Твої ніжні очі завжди огрівають мене своїми незгасаючими вогнями. Ти всюди, Кохана, дивишся з жалем на мене і часто будиш мене у сні вогнем любові. Чому це так, Кохана? Олю! А нераз і думаю, – і справді, іноді жінки бувають завойовниками мужських сердець і можуть бути грізними лицарями, які здобувають і руйнують всесвітні трони.
Прийми, Кохана, цього листа – це спомин «Золотої Осені». Здоров’ю Батьків, сестричку Геню і Миколу. Цілую уста твої сотий раз. Твій ніколи незабутий Михась.
9.09.1955
Надруковано в «Людська любов у Божому задумі», упорядник ієромонах Леонід Григоренко ЧНІ, Івано-Франківськ, «Нова Зоря», 2012.
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень