В Україні нема еліти. Якби вона була, ми б давно стали європейською державою – не лише географічно, а й фактично.
Вони думають, що звання, регалії, посади автоматично зараховують їх до еліти. Для мене дядько з глухого села, який не має вищої освіти, але є інтелігентом за своєю суттю, більш елітний, ніж усі вони, разом узяті.
Віктор Янукович, хоч і президент, але не еліта, бо не може до еліти належати мстива людина, яка збагачується з космічною швидкістю.
Микола Азаров, хоч і прем’єр-міністр, але не еліта, бо не може до еліти належати людина, яка в Україні не годна вивчити українську мову.
І Дмитро Табачник – не еліта. Не тому, що він не-українець і анти-українець, а тому, що є звичайнісіньким хамом.
Серед 450 народних депутатів України – жодного елітного чоловіка чи жінки. Як не “тушка”, то злодій, як не брехун, то політична повія.
В Україні – шалений брак моральних авторитетів, і, що найгірше, – відсутній попит на них. У нас відсутній попит на Гавелів і Сахарових, а моральних авторитетів можу назвати лише чотирьох – Євгена Сверстюка, Ліну Костенко, Івана Дзюбу, ще був Павло Загребельний.
Легше нагородити людину медаллю, орденом, присвоїти їй Героя України чи якесь почесне звання, ніж визнати її моральним авторитетом.
Аморальні авторитети псевдо-еліти – абсолютне зло України. Вони віщують про мораль, говорять правильні слова, за якими нема життя. Псевдо-еліта знаходиться на службі в режиму Януковича. Еліта ж завжди в опозиції до влади, бо будь-яка влада, навіть найгуманніша, гнобить людину, є за своєю суттю анти-людською.
Псевдо-еліта свого часу голосувала за Кучму, тепер підписує листи на підтримку Януковича. Вона завжди каже: “Я і Україна”, причому Я – велетенських розмірів, а Україна – мікроскопічна. Псевдо-елітні письменники, науковці, депутати вивищуються над Україною, хизуються власними надбаннями, а за цим усім – злочинне нерозуміння катастрофічної ситуації, в якій ми нині опинились. Псевдо-елітна підпора режиму Януковича дбає про власне благополуччя, не розуміючи, що без сильної України (звичайно, не в тігіпковській інтерпретації) наше майбутнє втрачає будь-який сенс, а служіння злочинному режиму стає великим гріхом.
Відсутність еліти розбещує народ. Як за браком кохання ми задовольняємося звиканням до людини, присутність якої терпимо, так і звикаємо до без-елітності нації. Без-елітні нації не здатні здійснити реформи, вивести свої країни з кризи. Вони приречені на стагнацію й вимирання, в тім числі й у буквальному розумінні цього слова. Де наші 52 мільйони на зорі Незалежності? Це наслідок в тім числі й без-елітності нації.
Псевдо-елітні можновладці творять собі подібних, змушуючи абсолютну більшість пристосовуватися до себе. Найстрашніше, коли ця абсолютна більшість, не маючи в поводирях морального авторитета, мириться з існуючим станом речей.
Україні не треба винаходити велосипед. Досить уважно, вдумливо, з олівцем у руках перечитати моральних авторитетів – Шевченка і Франка, – аби зрозуміти, куди маємо йти. Але навіть цього ми не можемо зробити, бо не маємо повного зібрання творів Кобзаря і Каменяра…
Анатолій Власюк, часопис «Тустань»
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень