1980-ті роки. Партія укріпила свою позицію. Контролювався кожний крок. Було залучено велику кількість священиків, які мали обов’язок доносити про хрестини, вінчання, похорони. Особливо доносили про комсомольців, комуністів, молодих людей, адже їх могли звільнити з роботи. Кожна людина боялася за своє життя та за своїх рідних. Мабуть, хто не побував у їхніх руках, не знає, хто такі кагебісти.
Якось дві години стояв у магазині в черзі за хлібом чоловік. Коли вже не було більше сил і терпіння чекати, він говорить до сусіда по черзі:
– Що, не можуть більше хліба спекти і привезти, щоб люди не мучилися, стоячи у черзі?
Їхні розмови підслухав третій сусід по черзі. Він підійшов до них, показав посвідчення і повів у відділок. Прийшло ще п’ять чоловіків, які почали засипати запитаннями і нав’язувати йому думку, що він закликав людей до страйку. Склавши протокол, сказали поставити підпис під такими твердженнями, яких не казав чоловік. Коли відмовлявся підписувати, тоді сильно били. Зрозумівши, що це дуже серйозно, чоловік зателефонував до свого знайомого у Львів. Він працював у службі безпеки. Досить було його дзвінка у Борислав, як чоловіка залишили в спокої. Проте ще довго снилися йому ті тортури, які довелося витерпіти.
Та не лише в магазині чи на вулиці боялися люди, а навіть у церкві.
У сім’ї Івана поповнення – народився первісток-синочок. Радості немає меж. Батько дуже гордився сином. Коли дружину виписали з лікарні, вирішили дитину охрестити, як належиться у християнських родинах. У неділю запрошені хрещені батьки понесли немовля, щоб священик здійснив над новонародженим обряд хрещення. Та ніхто не здогадувався, що парох співпрацює з КДБ. Після закінчення святої літургії священик охрестив дитину. З батьків був присутній тато, бо за християнськими законами мати не має бути присутня в храмі до сорокового дня. Того часу оплата за шлюб, хрещення, похорони відбувалася в касі. Батько новоохрещеного, заплативши в касі, не реєстрував прізвища, окремо платив священикові, дякові та паламареві, які прислуговували. Коли розраховувався зі священиком, той запитав у батька його прізвище. Це трохи насторожило молодого чоловіка, проте він назвав своє прізвище, думаючи, що так має бути.
Через місяць Івана викликали в нафтове управління. Тут чекала комісія з шести чоловіків на чолі з комсоргом та парторгом із міськкому. Вони завалювали запитаннями молодого батька.
– Ви охрестили сина в церкві у Бориславі?
– Як ви посміли хрестити сина, коли є комсомольцем?
Іван спочатку не зрозумів, у чому річ. Та коли шквал вини посипався на нього з усіх боків, то, подумавши, дав тверду відповідь:
– Я не хрестив сина!
Після такої відповіді посипалися докази, але заперечувати більше не було потреби.
– Я ще раз кажу, що сина не хрестив. То охрестив священик Ільницький.
Витягнувши з кишені комсомольський квиток, кинув його на стіл:
– Візьміть, він мені не потрібний.
– Ні, ні. Білет візьміть, та більше такого не робіть, – цими словами закінчили розмову і вийшли з приміщення, залишивши Івана наодинці.
(Отець Ярослав Пишкович. “Правда, в яку важко повірити: мудрі слова”, Львів, 2012, стор.93-95).
http://tustan.io.ua/s399283/ya_ne_hrestiv
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень