Липень у Трускавці знову дарує зустріч з Раїсою Петрівною Іванченко. Ну дуже полюбляє єдина в країні жінка-автор історичних романів і унікальної монографії про Михайла Драгоманова відпочивати на нашому курорті саме в цей час. Та попиваючи «Нафтусю» й проходячи процедури, Раїса Іванченко ніколи не гордує та радо спілкується з журналістами. І це спілкування завжди дуже пізнавальне та життєстверджуюче, бо дає змогу відчути атмосферу наукових кіл столиці та доторкнутися до справжнього носія української духовності та культури, письменниці та викладача, публіциста та кандидата історичних наук, лауреата Шевченківської премії та професора.
– Раїсо Петрівно, ми востаннє спілкувалися в липні минулого року. Яким був для вас рік, що минув? Над чим працювали, що плануєте?
– Тяжкий був рік. Криза ж у всіх була – вона торкнулася і студентства, і викладачів, і видавничої справи. Та 2011 рік для мене дуже пам’ятний – цього року 30 вересня святкуватимемо 170-ляття Михайла Драгоманова, тож уже готуюся до цього ювілею. Провела цей рік у праці над збиранням і систематизацією матеріалу, видала біобібліографічний збірник «На розкриллях історії і любові». Побувала в Коломиї, де планую у вересні-жовтні провести Всеукраїнську конференцію про зародження українського політичного життя. Адже саме в Коломиї Драгоманов став ідейним натхненником створення першого українського партійного утворення – Русько-радикальної партії на чолі з Іваном Франком. Їх спершу так і називали Коломийські радикали, а ці українці – Франко, Павлик, Данилович – суттєво активізували селянство, видавали перші українські газети «Народ» та пізніше – «Хлібороб», які з великою цікавістю читали в Україні та діаспорі.
Хотілось би також до ювілею перевидати художньо-документальний роман про Драгоманова «Клятва», який виданий невеликим тиражем ще у 1971 році, а востаннє перевидавася в 1984…
– Знаю, Ви доклалися до перейменування педагогічного університету з «імені Горького» на «імені Драгоманова»…
– Так, я багато розповідала студентам про Драгоманова, адже університет до 1926 року носив саме його ім’я. А потім став імені Горького. Студентський комітет в кінці 80-на початку 90 років минулого століття почав добиватися перейменування до історичної назви. В голодуванні і «революції на граніті» студенти на пов’язках вже закреслювали «ім. Горького», а писали «ім. Драгоманова». В 1991 році з цього питання збиралася вчена рада, всі розповідали про «великого советского списателя Максима Горького». Попри не допуск до трибуни, мені вдалося виступити, нагадати про Драгоманова та нашу історію, переламати загальний настрій.
Страшно, що зараз знову в нашого народу хочуть забрати його історію, переписати так, як «рекомендують» зверхники з Москви…А там же лінія відома – Голодомору не було, та й держави, як такої, не було…Ще 2500 років тому китайський стратег Сунь-Цзи написав «Мистецтво війни», яке можна було б назвати «Мистецтво холодної війни». Актуальність його сьогодні вражаюча: «Руйнуйте все, що зміцнює силу ворожої держави, зсередини тієї держави і руками її громадян. Для того вживайте всіх засобів і способів, не оглядаючись ні на що. Приваблюйте, затягайте визначних, впливових, поважних осіб до злочинної, протизаконної дії. Потім примушуйте їх служити нашій державі, загрожуючи оприлюднити їх підлі вчинки…Не шкодуйте грошей, зусиль, щоб поширити і поглибити всяке озлоблення, невдоволення між людьми і групами їх…Руйнуйте національні та релігійні традиції…Робіть усе, що можете, щоб їхньому війську завжди і постійно бракувало їжі та військового спорядження в мирний час. А понад усе не шкодуйте грошей на підкуп донощиків та шпигунів із громадян ворожої нам держави…
Поширюйте розпусту. Щедро платіть повіям, танцюристкам, шинкарям, щоб вони зваблювали молодь на пиятику і танці, що руйнують мораль і здоров’я молоді…».
– Не вірю, що Ви з цим ніяк не боретесь.
– Я в січні місяці опублікувала в «Молоді України» статтю про значення вивчення історії для творення нових лідерів нової України. Це моя принципова думка, як письменника і як викладача, що цьому найбільше може прислужитися якраз історія. А з січня по червень ми опублікували 15 студентських статей з історії України: «Гуляйпільська федеративна республіка» про Нестора Махна, чотири Універсали, нові історичні матеріали про бій під Крутами, кримське питання і про Мазепу, чотири статті до Дня Перемоги і Україна в планах Німеччини». Я скеровувала студентів працювати в архівах, ґрунтувати свої висновки лише на документах, допомагала підбирати матеріали, підказувала джерела. Адже вважаю дуже важливою справою популяризувати історію серед молоді.
– Між історією та літературою дуже тісний зв’язок. Раїсо Петрівно, цього року вийшли «Записки українського самашедшего» Ліни Костенко, чи приймали Ви участь в обговоренні цієї дискусійної книги?
– Чесно кажучи, я не читала «Записки». Хай Ліна йде своєю лінією…
– А «Чорний ворон» Шкляра?
– Сила «Чорного ворона» в тому, що Шкляр звернувся до реальної правдивої історії. А коли людина пізнає істину, вона продовжує її творити. Іншим письменникам треба брати приклад з цього автора і при написанні історичних романів більше працювати з документами, а не вигадувати минуле в міру своєї фантазії та навмання. Василь Шкляр фактично цією книгою відкинув усю брехню, що радянську владу в Україні встановив український народ…
– Ну і на завершення не можу не спитати, як Вам Трускавець цього року?
– Мені як історику шкода, що в центрі залишилось так мало старих унікальних дерев’яних віл, а будують великі готелі. З динаміків все частіше чути російську попсу… Та все одно Трускавець я дуже люблю і ціную. Тут чудова вода і повітря, ліси і гори навколо. Дуже добрі люди.
Іра Циган, газета “Франкова криниця Підгір’я”
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень