Від Темряви до світла
Журналіст Орест Лещишин (працює в газеті “Джерела Трускавця”) написав книгу “Від темряви до світла”. Її презентація відбулася другого травня в Дрогобичі у бібліотеці імені В’ячеслава Чорновола. Не дивлячись на вихідний день, читальний зал був ущент заповнений – і не лише людьми старшого покоління, як це зазвичай буває.
Чи може в українців бути спільна історія з російським окупантом?
Книга Ореста Лещишина “Від темряви до світла” розповідає про трагічну, але водночас і героїчну долю родини Левицьких. На жаль, важко сказати, що це відомі нашим сучасникам люди, бо ми не дуже добре знаємо свою історію, та й, за великим рахунком, ліниві й байдужі до неї.
Як сказано в анотації до книги, “Отець Милош-ЮрійЛевицький та його дружина Анастасія з Зубрицьких виховали восьмеро дітей, п’ятеро з яких загинули у боротьбі за незалежність України від рук німецьких та московських загарбників”. Мабуть, Орестові Лещишину вдалось оці загальні й пафосні слова наблизити до розуму й серця кожного читача. Він говорить, здавалось би, про звичні речі, до яких ми, дійсно, чого гріха таїти, вже звикли, бо змалку чуємо про звірства окупантів, їхні знущання над нашими людьми. Людський розум не мав би до цього звикати, але робить це, аби не збожеволіти, захищаючи людину не лише від фізичної, а насамперед від моральної смерті й деградації. Авторові вдалося досягнути головного – емоційного впливу на читача. Поєднавши художнє начало з публіцистикою і документалістикою, він сотворив синтетичне вариво, яке сприймається сучасником, навіть далеким від тих подій.
Глава сімейства отець Милош-Юрій Левицький був священиком у селі Далява нинішнього Дрогобицького району. Й досі про нього згадують не лише те, що він помер від тифу, сповідуючи хвору жінку, а й про ті добрі справи, які він зробив для селян.
Немало теплих слів у книжці присвячено й батькові Анастасії Левицької – отцю Михайлові Зубрицькому, який народився у сім’ї дрібного шляхтича в селі Кіндратів Турківського повіту. Він навчався разом з Іваном Франком і товаришував з ним. Після служби в армії юнак завершив навчання у гімназії й закінчив духовну семінарію. Отець Михайло Зубрицький допомагав селянам, захищав їхні справи у суді, виступав на їхній захист у газетах, знався в агрономії, механізації, був учителем і лікарем, тобто виконував ті функції, які, на жаль, уже втрачені нашими священиками на селі, не кажучи вже про місто.
Готуючись до вступу в духовну семінарію, Милош-Юрій Левицький познайомився з отцем Михайлом Зубрицьким, а відтак запізнався з його донькою Анастасією. Молодята пройшли через взаємне кохання, одружились і поїхали на парафію отця Милоша-Юрія Левицького – в Даляву. Завдяки молодому священику австрійці не наважилися переплавити церковний дзвін на гармати, хоча під час Другої світової війни він таки був переплавлений. У роки Першої світової війни о.Милош-Юрій Левицький у ранзі капітана служив польовим священиком, а потім повернувся до виконання своїх священичих обов’язків у Даляву. Невблаганна хвороба забрала його з життя. Він залишив дружину і восьмеро дітей.
Безперечно, приклад дідуся Михайла і батька позначився на вихованні дітей і подальшій їхній долі. Можна розмірковувати, як це робить автор книги, що тут відіграло вирішальну роль, – спадкоємність, коли у хід подій втручаються гени, чи, власне, виховання, – але факт залишається фактом: усі восьмеро дітей воювали за незалежність України, а п’ятеро з них віддали за неї своє життя. Саме фізичне знищення національної, а, точніше, націоналістичної еліти (і про це говорили на презентації) призвело до нинішньої бездуховності, коли ті, хто звично зараховує себе до цієї еліти, не можуть упоратися з завданнями сьогодення, програючи раз-у-раз бої манкуртам і антиукраїнцям, ризикуючи програти й усю війну за справжню, а не декларативну незалежність.
Змалечку всі діти Левицьких в тій чи іншій мірі брали участь у національно-визвольних змаганнях. Здається, іншого в національно свідомій родині й не могло бути, хоча Орест Лещишин у своїй книзі не відходить від гіркої правди. Мова йде не лише про підступність і жорстокість окупантів, а й про зраду з боку учасників національно-визвольних змагань: одні зламалися від тортур, інші виявилися звичайнісінькими боягузами.
Автор книги послідовно розповідає про дітей Милоша-Юрія та Анастасії Левицьких. Ось Юрій, який став членом Організації українських націоналістів. Це не без його участі на гуртожитку гімназії у Львові вивісили синьо-жовтий прапор. Зрештою, за націоналістичні погляди його з гімназії й виключили. Не втримався він і в духовній семінарії.
Юрій Левицький змалку був жартівником (Орест Лещишин звернув увагу на цю особливість його характеру) і, здається, навіть у своїй підпільній діяльності робив усе, “жартуючи”. Так, донощику Сікоцівському на Андрія з дверей вибив сук, в діру вставив жолоб і залив туди гноївки. Щоправда, перед матір’ю він це заперечував, але дружина донощика здогадувалася, хто це міг зробити.
Згодом Юрій і його сестра Зеня потрапили до польської в’язниці. “Визволення” несподівано настало від Сталіна і Гітлера, які розділили тодішню Польщу. Юрій, Зеня, а також ще дві їхні сестри Галя і Марійка поринули у Львові в підпільну роботу. Юрій здобував для ОУН військову інформацію, Галя була керівником зв’язку Крайової Екзекутиви ОУН. Зеня виконувала доручення провідника Екзекутиви Володимира Тимчія (“Лопатинського”).
Першою з великої родини Левицьких загинула Зеня. Вона була знайома зі Степаном Бандерою. У числі двадцяти активістів ОУН брала участь у нараді в Кракові, коли той став Провідником ОУН. На цій же нараді було вирішено активізувати роботу в Західній Україні та скерувати туди багатьох активістів ОУН. Коли Зеня з бойовими побратимами пробиралася до Львова, в селі Устиянове за ними вже мчали солдати на конях. Разом з прикордонниками були й енкаведисти, а згодом підоспіло ще й декілька танків. Зеня знищила усі документи й підірвала себе і побратимів гранатою. Автор вустами Володимира Тимчія стверджує, що повстанців зрадили свої ж.
Чи не найтрагічнішою виявилася доля Марійки Левицької. Від пережитого вона закінчила свої дні у психіатричній лікарні. Її заарештували 28 березня 1940 року. Дівчина ще не знала про смерть сестри Зені. Їй довелося пройти крізь тортури енкаведистів, від чого й потьмянів її розум. Автор книги знову дотримується суворої правди життя, коли пише про “доброго” і “злого” слідчих. Але навіть “добрий” слідчий Гуменко не міг зарадити лихові, бо був лише гвинтиком безжалісної системи. З іншого боку, ми дізнаємося і про зрадників з числа націоналістичного підпілля. “Злий” слідчий Пімєнов (і тут Орест Лещишин не втримався від простого, але не виправданого, як на мене, з художньої точки зору, ходу – зображує його дегенератом, який у дитинстві знущався над тваринами) робить їй очну ставку спочатку з Богданом Івашківим, який не витримав тортур і здав побратимів, а потім – з одним із керівників Львівської Екзекутиви ОУН Володимиром Гасиним. “Було видно, – пише Орест Лещишин, – що енкаведисти з ним також не цяцькались, але таким понівеченим, як Івашків чи навіть Марічка, він не був”.
Чи не найбільше художнє начало Ореста Лещишина у цій книзі проступає в епізодах, пов’язаних саме з життям і смертю Марійки Левицької. Тут і її щира молитва до Бога, коли вона просить прощення за всіх, у тім числі й за ворогів: “Потім почала молитися за Івашківа та Гасина, потім – за Гуменка, Пімєнова, Яковлєва (ще один енкаведист, який допитував Марійку – А.В.), згадавши слова матері, що любити треба навіть ворогів своїх. “Нехай пробачить їх Бог!” – прошепотіла, перш ніж завершити молитву словом “Амінь”.
Тут і видіння Марійки, пов’язані з Помаранчевою революцією й подіями після неї:
“… Велике місто. “Більше, ніж Львів. Напевно, Київ”, – подумала Марійка. На величезному майдані сотні тисяч, а, може, й більше мільйона людей. Майорять прапори і синьо-жовті, і якісь помаранчеві, і ще якісь. Перед людьми на сцені високий мужчина, який був би красивим, якби не спотворена шкіра обличчя. Поруч з ним невисока красива жінка з завитим косою довгим волоссям.
“В нього обличчя таке ж, як і в мене. Мабуть, теж хворів на віспу. Цікаво, що тут відбувається? Напевно, щось дуже важливе”, – подумала Марійка…
… Ці ж мужчина і жінка, а також інші якісь люди, деякі мордаті і пузаті, сваряться, тикаючи один в одного пальцем. Усі шикарно вдягнуті. Всі, без сумніву, не бідні. Сваряться, а прості люди думають, як звести кінці з кінцями. “Ситий голодного не розуміє”, – подумала Марійка”.
Зрештою, тут же ми з’ясовуємо, чому книжка називається “Від темряви до світла”:
“Яке сліпуче світло! Марійка відчула себе легкою-легкою. Проминає темний тунель, летить до цього світла. Бринить якийсь чудовий спів. “Нарешті настане спокій. Прийми, Господи, мою душу!” – подумала Марійка.
Коли лікарі та медсестри збіглися в палату Марійки, вона вже не дихала. Але на її обличчі застигла щаслива посмішка. Вперше за останні роки”.
Услід за Зенею Левицькою загинула її сестра Галя. Її теж заарештували за участь у підпіллі. Дівчина вирішила за краще проковтнути ампулу з ціанистим калієм, ніж під тортурами видати ворогам своїх бойових побратимів.
У застінках НКВД гине і Юрій Левицький. На відміну від Марійки, яка заперечувала свою належність до ОУН, він зізнається у цьому, але не видає своїх бойових побратимів. Здається, з ворогами він востаннє “жартує”, говорячи про тих, кого вже арештували, а, значить, відпиратися немає сенсу, або про тих, хто загинув. 29 жовтня 1940 року він почув вирок Львівського обласного суду – розстріл. “Також гідно, – пише Орест Лещишин, – з високо піднятою головою і посмішкою на устах, з Богом у серці і з матір’ю та братами і сестрами на думці зустрів Юрій Левицький ворожу кулю”.
Незабаром жертвою окупантів, але вже німецьких, стає ще одна представниця великої родини Левицьких – Іванка. Вона співпрацювала з українським підпіллям у Миколаєві, намагалася бути обережною, знаючи про трагічну загибель сестер і брата, але випадково попалася під час облави:
“Раптом ранкову тишу перебили вигуки німецькою мовою, – пише Орест Лещишин. – Іванка та інші, приречені на розстріл, стоять під стіною, а в них ціляться німецькі солдати в гельмах і довгих шинелях.
… “Вони загинули від одних окупантів, а я – від інших. Скоро побачимось у потойбічному світі”, – подумала Іванка і почала подумки молитись.
Від звуку пострілів зграї птахів з криком зірвалися з дерев у небо.
– Господи, – ледве встигла викрикнути Іванка, відчувши нестерпний біль у грудях…”.
П’ятеро з восьми дітей загинули за незалежну Україну. Чи можна передати словами біль матері, яка не провела їх в останню путь і навіть не знала, де їхні могили? Чи може у нас сьогодні бути спільна історія з російським окупантом, до чого закликають януковичі й табачники?
Чуття історичної правди та інтуїція
Зазвичай презентації книжок бувають лише блідими копіями самих книжок. Не стала винятком, на жаль, і ця зустріч, хоча Союз українок і п.Ольга Сятецька як ведуча доклали чимало зусиль, аби емоційний заряд зберігся надовго. На подібні презентації здебільшого приходять ті, хто не оминає жодного патріотичного заходу. Людина може і книжки не прочитати, але обов’язково хоче висловити думку про неї. Добре, якщо це йде з душевної простоти. Але ж є ще у нас штатні “імпрезіоністи”, про яких писав незабутньої пам’яті Василь Іванишин.
Дійство благословив отець Мирослав Соболта. На його переконання, кожна родина повинна нести дух святості. Приклад родини Левицьких це яскраво підтверджує. Священик висловив думку, що до справжньої любові можна прийти через жертву. На жаль, і на родині Левицьких це відобразилось уповні.
Відтак слово було надане президентові Благодійного фонду “Літопис УПА” п.Миколі Посівничу, за сприяння якого і вийшла книга Ореста Лещишина “Від темряви до світла”. Відразу зазначу, що до жерців імпрези кандидат історичних наук явно не належить. Не дивлячись на відносну молодість, його можа по праву віднести до сподвижників сучасної національної ідеї. Свідченням цьому є багатотомна видавнича діяльність фонду. Зокрема, вже вийшло 65 томів “Літопису УПА”. Він говорив про тяглість боротьби, спадкоємність поколінь, а також про брак еліти, вимореної голодоморами й замордованої НКВД. “Поки ми бігали з прапором, виборюючи незалежність, – бідкався Микола Посівнич, – інші робили бізнес”. На жаль, це гірка правда, і бізнес робили не лише колишні комсомольці чи манкурти без роду й племені, а й ті, хто нині звично зараховує себе до національної еліти. На його переконання, ми повинні перейняти досвід Ізраїлю, де національна історія досліджується на прикладі окремих родин. Можливо, й так, але слід при цьому враховувати менталітет українців, несуголосний з менталітетом жидів.
Чимало цікавих речей розповів професор Михайло Шалата. Ім’я родини Левицьких не було для нього невідомим, і чимало публікацій ученого свідчать про це.
Членкиня Союзу українок і місцева депутатка Віра Байса цілком у стилі “жерців імпрези” розповіла про те, як і вона долучилася до встановлення меморіальної таблиці в Даляві, але розповідала радше не про родину Левицьких, а про свою участь навколо події в зв’язку з виходом книги і її презентацією. Її емоційна розповідь про розкопки у Дрогобичі й як мало не самотужки вона протистояла компартійній Раді Міністрів у Києві вартують пера генія словесності. Але поки живуть люди, готові слухати її з відкритим ротом, доти непересічний феномен Віри Байси приноситиме плоди – насамперед їй самій.
Отець Василь із Сільця заперечив Вірі Байсі щодо того, аби кожен школяр відвідав в’язницю на Лонцського у Львові, посилаючись на нестійку психіку дітей. Мовляв, як би психічні розлади не стали прикметою нашого часу, як і тоді, коли, за словами Віри Байси, чимало наших краян сходило з розуму, побачивши життя окупантів.
Отець Василь також зазначив, що якби посольство Канади в Україні дозволило Орестові Лещишину вилетіти до Країни Кленового Листя, то книжка вийшла би цікавішою і змістовнішою. Про це у передмові до книги згадує і сам автор. Будемо сподіватися, що його мрія все-таки здійсниться, і нове видання книги, про яке говорили, засяє новими барвами.
Стефанія Матвіїв із Даляви розповіла чимало цікавого про родину Левицьких, а також про те, як, мабуть, випадково долучилася до збору матеріалів про цих славних людей і не жалкує про це.
Наталія Яцків з Дрогобицького педуніверситету запропонувала надати Степанові Бандері звання почесного дрогобичанина (і порядних людей, на жаль, вражає вірус “жерців імпрези”) на тлі тієї кампанії щодо відміни присвоєння йому звання Героя України.
Міський голова Дрогобича Микола Гук у стилі традиційного “імпрезіоніста” повідомив, що у ратуші встановлено погруддя Романа Шухевича і висить червоно-чорний бандерівський прапор. Також він покивав пальчиком у бік відсутнього на презентації завідувача відділу освіти п.Петра Сушка, бо лише одна школа присвоїла ім’я Євгена Коновальця, а інші відмовчалися, хоча саме мер запропонував надати навчальним закладам імена національних героїв. Пропозиція слушна, але що далі? Ми вже бачили, як у Дрогобичі під патронатом Миколи Гука пройшов рік Степана Бандери. Що було справді зроблено для вшанування Провідника ОУН, чи дало це щось серцю і душі пересічного дрогобичанина? Чи піде після перейменування шкіл процес національного відродження в умах школярів? Адже сам мер з болем констатував, що доволі мало учнів взяло участь у наведенні порядку на цвинтарях, не кажучи вже про інші акції. Може, тому і є такою пасивною наша молодь у національних змаганнях сьогодення, що старші побратими пропонують їй формальні заходи, які не доходять до серця і розуму? Надавати школам імена національних героїв потрібно, але це повинен бути лише один штрих у комплексі заходів з патріотичного виховання молоді.
А ще міський голова говорив про ймовірність громадянської війни у зв’язку з відомими подіями щодо Чорноморського флоту в Севастополі. Принаймні, громадянська війна, на його думку, вже є у наших головах. Ті, хто дискредитував Майдан своїми ганебними діями, нині намагаються повернутися до влади. Їхня агресивність, громадянська війна у головах скеровані не на пересічного українця, а на власне вивищення. Але що той же Микола Гук може протиставити Росії та зманкрутизованим януковичам? Погруддя Шухевича і бандерівський прапор? Чи все-таки європейський Дрогобич, де кожний член громади відчуватиме себе людиною, а не бидлом?
Звичайно, можна погодитися зі словами Миколи Гука, який би хотів жити з тими людьми, які воювали і загинули за незалежність України, бо зараз таких патріотів немає. Але складається враження, що сам Микола Гук вважає себе мало не Степаном Бандерою чи бодай Василем Стусом сьогодення.
Мабуть, я би не торкався байс, гуків і гольбергів, якби не усвідомлював, що вони належать до сонму людей, які спекулюють на святому для нас, а їхня причетність до священичого роду, чи до буцімто націоналістів, чи до буцімто прихильників українського мають слугувати їм індульгенцією від усіх імовірних гріхів. Мені здається, що я занадто добре знаю цих людей, аби повірити на слово у їхню “святість”. Їх тішить, коли вони у силу свого “імпрезіонізму” ставлять себе поруч з великими, гіперболізуючи свої змалілі постаті, але хто має очі той бачить, а хто має вуха, той чує, і хто має серце, той відчуває, і хто має голову, той розуміє. Пам’ять про славну родину Левицьких зобов’язує не обходити цієї дражливої теми.
Окрасою зустрічі я би назвав виступ Корнелія Сятецького, який виконав одну із повстанських пісень та Франкову “Ой ти, дівчино, з горіха зерня…”. На його думку, 98-літня пані Люба Левицька із Канади, яка фактично стала ініціатором і натхненником видання книжки, так довго живе, бо Господь компенсує їй за смерть братів і сестер.
А ось виступ тріо дівчаток зі школи № 15, яка носить ім’я Степана Бандери, на жаль, не ніс емоційного запалу. І не вина юнок, а радше біда, що вони не відчувають внутрішнього змісту Національного славня України чи бандерівської пісні. Бідні, старались, але це ще не той вік, та й живуть школярки в інших реаліях. На відміну від них випускниця першої школи, а нині студентка Львівського університету (на жаль, не запам’ятав її прізвища й імені) просто, але словесно точно й емоційно прочитала вірш Антоніни Листопад “Я – бандерівка!”.
Справжнім іменинником відчував себе Орест Лещишин. І справді, десятилітній шлях від задуму до написання книги увінчався успіхом, але після роздавання автографів слід не гаяти часу, а закріплювати успіх, писати нову книгу.
Мушу розчарувати пана Ореста, бо те, що він називає художньою розповіддю, насправді є добротною журналістикою, і я більше схиляюся до думки Миколи Посівнича, який назвав цю книжку публіцистичною. Елементи художнього в оповіді є, і саме вони найбільше вирізняються, особливо коли автор розповідає про трагічні перипетії життя Марійки Левицької. Поєднання форм і жанрів (проза, журналістика, публіцистика, документи) теж має свої переваги, скорочує шлях читача до розуміння епохи. Але в подальшому автор повинен визначитися: чи він хоче працювати в такому синкретичному жанрі, чи все-таки поволі відходити від журналістики, публіцистики, документальної оповіді, а надавати перевагу, власне, художньому зображенню життя. Це набагато складніше, і ще не факт, що з кожного журналіста виходить письменник чи поет. Може народитися непоганий краєзнавець, як це бачимо на прикладі, скажімо, Романа Пастуха, про якого згадували на презентації, бо він теж збирав матеріали про родину Левицьких. Зрештою, якщо людина має творчу іскру, то їй можуть навіть пробачити “імпрезіонізм” – я маю на увазі марну спробу Романа Пастуха стати почесним дрогобичанином.
Як я вже зазначав, Орест Лещишин не цурається суворої правди життя, не зображує в чорно-білому світлі тих, хто стояв по різні боки барикад. У нашій літературі, а особливо в газетних публікаціях учасників національно-визвольних змагань неодмінно зображують позитивно, а енкаведистів – негативно. Насправді в житті існує палітра кольорів, і лише дальтонік цього може не помічати. Під цим кутом зору – правди життя – ми повинні глянути й на наші ветеранські спілки, в яких чимало сексотів і зрадників, і на політичні й громадські організації, в яких чимало дітей цих сексотів і зрадників. Інакше б ті, кого ми звично називаємо ветеранами національно-визвольних змагань, не завели українську молодь на манівці, коли за гаслами й бурхливо-пафосними розповідями не видно нічого живого.
Орест Лещишин виступає радше з позиції християнського місіонера, ніж націоналіста, коли пише: “Можливо, дехто з читачів і засуджує тих, хто виказав на допитах Марічку, а також її брата і сестер. Однак не слід забувати, якими страшними методами користувалися тоді співробітники НКВД, щоб добитися від допитуваних потрібної інформації. Витримати психологічні і фізичні тортури міг далеко не кожен”. І далі: “Тож не маю сміливості характеризувати дії тих, хто не витримав допитів НКВД, як зраду. “Хай пробачить їм Бог!” – скажемо вслід за Марічкою”.
Мабуть, услід за Марічкою це б сказали і її сестри та брат, які загинули від рук окупантів, але ми, живі, не маємо права прощати іуд, які ще живуть поруч з нами і не збираються каятись.
Щиро радив би Орестові Лещишину ризикнути і таки вдатися до художньої прози. Якщо взяти до уваги його щоденну журналістську практику, то зробити це буде неймовірно важко, особливо, коли слід свідомо ламати власний стиль написання, і врятувати може лише щоденне читання української та світової класики. Але окремі моменти з його книжки “Від темряви до світла” свідчать, що в Ореста Лещишина є нерозкритий потенціал художності, й гріх було би цей свій талан закопувати у землю.
На презентації книжки багато теплих слів було сказано про пані Любов Левицьку. Вона дуже хотіла прилетіти в Україну, але, зважаючи на її поважний вік, це стало неможливим.
За словами п. Ольги Сятецької, сестри й брати не розповідали п.Любі про націоналістичне підпілля, маючи на меті, аби хоч хтось був при матері. До речі, Анастасія Левицька та два її сини Володимир і Роман померли на чужині, а пані Люба теж доживає віку в Канаді.
Насамкінець хотів би торкнутися ще такої проблеми. Існує велика небезпека неадекватного відображення подій минулого у наш час. Звичайно, цьому можуть сприяти чимало суб’єктивних факторів: недобросовісність дослідника, тенденційний підбір фактів, заангажованість тих, хто стоїть за виданням конкретної книги. У наших видавництвах виходить чимало книг, коли ветерани національно-визвольних змагань вип’ячують власну роль в історії й замовчують факти, через які порядній людині було би соромно. Зазвичай уже немає в живих тих, хто міг би їх підтвердити чи спростувати. Є чимало випадків, коли нащадки тих, хто непорядно, м’яко кажучи, поводив себе під час національно-визвольних змагань, намагаються відбілити своїх батьків і дідусів, готові заплатити чималі суми грошей за сфабриковані факти.
Велика відповідальність лежить на видавцях, у яких повинні бути розвинені чуття історичної правди та інтуїція, аби фальш не побачила світло, а, за великим рахунком, Зло не вивищилося над Добром. Обмежений доступ до архівів теж може зіграти злий жарт, а посилання лише на очевидців подій, які з плином часу можуть щось забути чи переплутати, теж не сприятиме об’єктивному висвітленню історії національно-визвольних змагань. Тому не лише майстерність і фаховість письменника, дослідника чи науковця, а й чуття історичної правди та інтуїція видавця і насамперед їхня обопільна відповідальність перед прийдешніми поколіннями повинні стати вирішальними при виданні тієї чи іншої книги з історії національно-визвольних змагань.
Орест Лещишин зробив добру справу, що написав книгу, Фонд “Літопис УПА” – що її видав, а Союз українок – що провів її презентацію. Як кажуть: далі буде. І добре, щоб далі було.
Анатолій Власюк, редактор газети “Тустань”, м. Борислав Львівської області, www.tustan.io.ua
e-mail: vlasjuktustan@rambler.ru моб. тел. 067-3678019, 3-4 травня 2010
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень