Свою книгу «Щось на кшталт шатокуа» Олександр Бойченко назвав конспектом лекцій, не рекомендованим жодним міністерством ні для чого. Видана ще у 2003 івано-франківським видавництвом «Лілея-НВ» скромна на вигляд книжечка на 130 з чимось сторінок вражає – широтою, глибиною, а головне – актуальністю. 39 коротких статей присвячені постатям дуже різноманітним, яких об’єднує хіба що література. Статті друкувалися в «Дзеркалі тижня», «Молодому буковинці», «Книжнику-Rewiew», «POST-Поступі», інших виданнях. В книзі не лише йдеться про творчість Тараса Шевченка і Віктора Пелєвіна, Генріка Ібсена та Ернеста Гемінґвея, Лі Бо та Ду Фу, Вільяма Фолкнера та Алана Мілна, в ній – вся наша реальність через призму бачення осіб, які знайшли себе. Пропонуємо Вашій увазі кілька уривків з різних статей, а саму книгу наполегливо рекомендуємо знайти і прочитати – від першої до останньої сторінки. Якщо ж не вдасться віднайти її, то дещо можна почитати на сайті www.potyah76.org.ua/potyah
«…нація боїться справжнього Шевченка і сама не знає, який же Шевченко їй потрібен. Коли я кажу «справжнього», я не маю на увазі «оголеного» або «п’яного», або «сороміцького» замість «апостола правди і науки». Я маю на увазі усього Шевченка. У тому числі й того, який на малюнкові, відомому з повного зібрання творів під назвою «Церква з дзвіницею», написав: «В Переп’яті у ямі Копали там хуями»; і того, який залишив нам оголений автопортрет; і багатьох інших».
«Шевченко, якого…»
«…Мілн міг би ввійти в літературу як ще один представник «втраченого покоління». Але саме того року, коли Гемінґвей видає «Фієсту», Мілн облаштовує Зачароване Місце, де «маленький хлопчик завжди-завжди гратиметься зі своїм плюшевим ведмедиком». Зачароване Місце, як і Керролова Країна Чудес, – це, зрозуміло, світ дитинства, який все-таки мусили покинути і дівчинка Аліса, і хлопчик Крістофер Робін. Але пам’ять про те, що такий світ десь існує і що в ньому «завжди-завжди» виглядають нас із дорослої безвісті Білий Лицар, Вінні-Пух та всі-всі-всі, допомагає якось протриматися і в цьому – найпаскуднішому з усіх можливих світів».
«Був смажень і швимкі яски…»
«Значна частина і ґебістсько-політичних, і культурно-освітянських коліщаток та гвинтиків того механізму, який фізично знищив Стуса, ще не списана на брухт. Навпаки: вони нав’язують нам свої правила гри».
«Крихт не потребував»
«Селінджер – один з небагатьох відомих мені письменників, що мають абсолютний слух на фальш в усіх різновидах. Цим і пояснюється його обурення маскультурою голлівудського зразка. Причому, така «культура» небезпечна не стільки з естетичного, скільки з етичного погляду. Як каже герой роману Ґолден Колфілд, «дев’ятеро з десятьох тих, хто проливає сльози, бачачи в кіно отаку брехню й дурисвітство, – в душі сволота сволотою».
«Ловець над прірвою у житі і житті»
«Коли я стану міністром освіти, «Щоденник Ґомбровича увійде – окремою дисципліною, розрахованою на кілька років повільного читання – до шкільної програми. Нинішній літературно-науковий істеблішмент рятувати вже пізно: їм не поясниш, що, скажімо, митець, запрошений, вшанований і нагодований на «найвищому рівні», автоматично втрачає шанс на бунт, бо – якби таке й сталося – сенсу в тому бунті буде не більше, ніж в обпісюванні левреткою господарських килимів».
«Моя маленька Вітольдіана»
«Одразу мушу зізнатися, що до збройних сил я так і не потрапив. Воно, звичайно: зайва стратегічна туфля класу «пісок-цемент» у моїх писучих руках могла б зміцнити боєздатність держави, але якось не склалося. Власне, і з державою не склалося також. Бо спочатку з мене хотіли зробити бійця радянської армії, щоб я боронив ісламських жінок від їхніх чоловіків або з винятковим героїзмом відстоював інтереси КҐБ СССР у Північному Льодовитому океані. Відчувши власну некомпетентність, я образився – і пішов додому. За кілька років ті самі офіцери мовою міжнаціонального спілкування пояснили мені, що батьківщина стала меншою, зате своєю, і треба бути повним абстракціоністом, щоб не полюбити за це міністра оборони і кашу «дріб-16». Я мало не погодився, але раптом з’ясувалося, що погляди панів офіцерів на військову доктрину України прикро не збігаються з моїми. Я пропонував, не гаючи часу, надіслати «блискавку» в Брюссель: «НАТО козли зпт здаємося тчк»; мої ж опоненти почали розповідати сумні історії про «упор льожа», звертаючи при цьому особливу увагу на жінок легкої поведінки, статеві органи моржів та анальний отвір, в якому вони бачили і мою Європу, і мою Америку, і мене самого в білих мештах. Зрозуміло, що за таких «антимоній» продовження диспуту не мало жодного сенсу, тож я, пообіцявши, що ноги моєї більше там не буде, залишив територію військкомату».
«Пастка на дурнів»
«…минулі вибори засвідчили одне: Схід проголосував за однакову зарплатню, однакову ковбасу та однаково далеку від усіх відомих мову (бо якщо те, чим разговарюють на Сході, назвати російською, то сама ж Росія може дуже образитися); Захід – за можливість кожному індивідуально визначати горизонт власних сподівань. І це вже має називатися не «певними розбіжностями», а співіснуванням на одній території двох різних народів, яким дедалі важче між собою порозумітися. Звичайно, життя значно складніше й заплутаніше, ніж ЦВК-івський живопис, але тенденції очевидні: нинішній владі потрібна єдина «креольська» Україна. Натомість, як знаємо, «Захід є Захід, а Схід є Схід, і їм не зійтися вдвох». От і вирішуй тут, яку державу краще розбудовувати: малу, але українську, чи велику, але креольську? Суцільні дилеми…»
«Нібито балада про Схід і Захід»
«Що являє собою Україна як соціальний механізм? Вона являє собою прес. Роль нижнього штампа тут відіграє уся виведена і відформатована в якомусь секретному інкубаторі деґенерація, клонованими представниками якої щільно заселений простір від Дону до Сяну. Верхнім штампом виступає т. зв. державна еліта, тобто ментально та сама рогульня, але вже при владі і грошах. Попри позірний антагонізм, обидві і спільними зусиллями тиснуть з двох боків на спільного ж ворога, через що цей «ворог», тобто т. зв. інтеліґенція, стає дедалі тоншим (хотілося б думати, що й витонченішим, але то навряд). Що йому, замордованому, у цій ситуації робити? Мабуть, шукати виходів у паралельні світи і читати, наприклад, Любка Дереша».
«Любко, браття, Любко!»
«…терор ніколи не може бути абсолютно виправданим і справедливим. Але бувають обставини, страшніші від терору, і бувають істоти, гірші від терористів: наприклад, політики, які не залишають нам вибору».
«Літературний терор. Наразі…»
Підготував Володимир Ключак
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень