Скільки разів у своєму житті мої вчителі говорили: «У житті, як на довгій ниві!». Я дивувалася, мовляв, а що там може бути на тій ниві? Та минав час і непроста журналістська робота щоразу доводила: скільки б не траплялося мені людей та знайомств у житті, завжди зауважувала, що засівається нива життєва з молоду працею чи вчинками, а у старшому віці – ідуть жнива…
Навіть уявити собі величину ниви цієї людини завжди було важко. Неосяжні простори, всіяні потужною науковою роботою, великими досягненнями і значним досвідом. За роки знайомства з почесним громадянином міста, лауреатом премії ім. О. Богомольця НАН та ім. Т. Торосевича, колишнім багатолітнім завідувачем відділу експериментальної бальнеології інституту фізіології ім. О. Богомольця, багаторічним очільником ГГРЕС, доктором медичних наук, професором, Степаном Івасівкою щоразу дивувалася: людина ніколи не має спочинку. І нині теж, бо будучи не перший рік на заслуженому відпочинку він жодного дня не перестає дивувати навколишніх непересічним баченням наукового сьогодення і цікавитися дослідницькими звершеннями колег.
Тож причин завітати у гості до професора знайшлося чимало. Нещодавно Степан Васильович відзначив свої 72 уродини, а крім того, закортіло, при нагоді, поговорити про речі, які все життя були у полі зору цього відомого науковця – бальнеологію та «Нафтусю». Без зайвих сентиментів ми говорили і про теперішнє невтішне буття місцевої наукової галузі і про невдячний хліб сучасного дослідника. Про те, чого не почуєш на офіційних заходах і ніколи не скажуть чиновники від науки. І про багато-багато іншого. Ми не бачилися майже чотири роки.
– Степане Васильовичу, Ви починали свою кар’єру молодого науковця хірургом-онкологом, через деякий час зайнялися бальнеологією. Чи одразу вас зацікавила нова галузь?
– Відверто кажучи, я потрапив у Трускавецький відділ експериментальної бальнеології на конкурсній основі і спочатку просто відпрацьовував свою зарплату. Це була планова робота, котра потім поглинула увесь мій час.
– Нині, коли минули роки, що залишилося ближчим до душі?
– Звичайно бальнеологія. Занадто цікавою була задача на той момент, велике поле для діяльності. Воно й не дивно, я ж бо трускавецький абориген, а в ті часи, коли я змінив свій фах, усіх якраз дуже цікавила «Нафтуся». В чому її загадка? Як вона діє? Чому викликає якісь фізіологічні ефекти? Мені здавалося, що в тому напрямку можна було багато що зробити. Тим більше в науці не буває такого, щоб за чимось шкодувати, там завжди на все – свій час. Експериментальна онкологія веде свій відлік, як і бальнеологія. То вже давно відомо, що перша робота з експериментальної онкології датується 1877 роком, коли відбулося перше вдале перещеплення пухлини. Тоді можна було мати багато пухлин чи одночасно привити пухлинами кількох тварин або поділити на групи впливів. З того часу фактично з’явився матеріал для роботи, була розроблена методологія.
А от бальнеологія – вічна загадка. Тоді говорили, що існує дух джерела, який лікує. Направду вважали, що існує щось нематеріальне. Але на практиці дослідники з’ясували, що конкретна матеріальна вода відрізняється і діє по різному. Перший прорив стався тоді, коли я задав собі конкретне питання: у цій воді присутня органіка, яка не є рідною організму людини? Тож логічно постало питання: якщо ця чужорідна органіка з надр попадає в організм, значить вона мусить якось покинути його. Я почав шукати шляхи виведення чужорідної органіки з організму і наштовхнувся на той факт, що її виведення відбувається через нирковий секреторний апарат. Тоді з`явилася перша стаття «Вода «Нафтуся» як ксенобіотик». Це перше дослідження і саме навколо тієї концепції почали розвиватися інші. Згодом це наштовхнуло на роздуми про те, чому ця вода підвищує опірність організму? «Нафтуся» увесь час підтримувала організм в стані тренування. І з’ясували, що потрапляння цих чужорідних організмів – це певний сигнал під час якого мобілізуються усі захисні сили. Тобто під час попадання цієї води в наш організм він щоразу готується до певного стресу, а за кілька тижнів прийому «Нафтусі» організм призвичаювався і таким чином вироблялася опірність. Так стала зрозуміла адаптивна дія «Нафтусі».
Ще один важливий фактор – стимуляція секреторного апарату дала зрозуміти, що через нирковий кліренс будуть «викидатися» і радіонукліди. Це були пізніші досліди, але вони вже мали під собою гіпотетичну робочу гіпотезу. Можна було надіятися на прогнозований результат в іншій галузі. І коли багато експериментів було зроблено власне по доведенню загальної опірності, аж тоді прийшло розуміння, що воно повинно спрацювати і на пухлини. Бо ж в основі фізіологічних механізмів лежить та сама загальна опірність. І стало зрозумілим, що якщо добре відтренувати цей апарат, то буде відповідний ефект і при грипі, і при інфекції, і при інших видах захворювань.
– Які ваші дослідження змінили плин наукової думки в бальнеології?
– Усе почалося з роботи над моделюванням пластових процесів, які відбуваються в надрах. Коли стало зрозуміло, що це – специфічний підземний біотехнологічний процес, це стало поштовхом до багатьох важливих експериментів і тривалих пошуків. Коли ми зрозуміли, що «Нафтусю» можна «відтворити» за допомогою висіяних з джерела специфічних мікробів, коли вперше додали до них субстрат, той же озокерит, ці мікроби за 28 днів “вибудували” органіку, яка стала хроматографічно подібною за показниками до «Нафтусі». Тоді стало більш-менш зрозумілим походження цієї унікальної води.
– Коли вперше це стало офіційно доведеним фактом?
– Це був кінець 80-тих початок 90-тих років. До цього часу була проведена велика робота, а детальний її перебіг був викладений у моїй дисертації.
Згодом з’явився ідентифікатор вод «типу нафтусі». Наслідком цієї роботи було введення в режимні спостереження виміри автохтонної мікрофлори, підрахунок та пошук оптимальної її кількості. А оскільки при виявленні палички (як правило внаслідок наших антропологічних дій, час від часу відбувається забруднення і доводилося щоразу знезаражувати свердловини) з’явилася потреба у пошуку нових методів очищення води, які б не впливали на вміст автохтонів. Нагадаю, що тоді існувала система відкачування води з свердловини, коли доводилося витягували насос, заливати в неї хлорне вапно, обробляти усе обладнання. Зрозуміло, після такої обробки деякий час кишкової палички не висівалося, але з патогенною мікрофлорою гинула й корисна.
– Скільки часу потрібно було на відновлення джерела після такої обробки? І що сталося, коли змінився метод знезараження?
– «Оживала» свердловина після цього – місяці. Згодом процес почали здійснювати через ультрафіолетові лампи, які на той момент вже використовувалися в хірургії. Метод повинен був бути дешевим, технічно доступним. Хоча і він не гарантував стопроцентної очистки, бо результат і ефективність залежить від дози і тривалості дії. І, зрештою, одного лише цього методу завжди мало, бо потрібно, насамперед, дотримуватися встановлених правил санітарного зонування, постійно шукати джерела забруднення, ліквідовувати їх. Свого часу багато клопоту родовищу завдали приватні садиби на вулиці І. Франка. Це свідчить, що підхід до збереження родовища та якості води має бути комплексним. І ці речі мають бути постійно на контролі.
– Які ще є вагомі досліди, наукові відкриття чи знахідки, здійснені за час Вашої діяльності і як вони вплинули на розвиток бальнеології?
– Це все залежить від оцінки. Колись А. Литвиненко, Голова спеціалізованої вченої ради Одеського інституту курортології, називав ті речі кардинальними. На мій погляд, спроби фундаментальних досліджень були. Наприклад, вивчалася роль тієї автохтонної мікрофлори. З моєї точки зору було дуже цікаво вивчити і долю, і роль, і поведінку тієї мікрофлори. Як вона себе поводить у середині кишкового тракту? Чи є антибіотичною? Спроби такі були, аж на рівні товстого кишечника, тобто ми намагалися зрозуміти, що відбувається, коли висівають мікрофлору з товстого кишечника? Чи є зміни її складу? Результати були неоднозначні тож і до нині ясності у цій справі немає.
– Чи є така річ, ідея, за яку б могли «схопитися» молоді науковці? Можливо ці справи можна було б довести до логічного завершення?
– Певно що так. Слід почати з того моменту і профільтрувати нафтову воду через бактеріальні фільтри, порівнявши той фільтрат з натуральною водою, встановивши різницю. Якщо нема різниці, то перегляду підлягає існуючий метод боротьби із патогенною флорою. Треба тільки почати цю роботу, а коли отримаєш перший результат – логіка наукового пошуку сама підкаже, що робити далі. Вона ж диктує наступний експеримент.
– Є такі речі, які Ви намацали, але не вдалося завершити, піти цим шляхом далі?
– Я можливо приділив би увагу імунологічній реакції, впливу на макрофаги, на їх функціональну здатність, боротьбі з інфекційними хворобами. Там є початкові речі. Елементарне питання: чи варто при грипі ходити пити «Нафтусю», чи краще відлежатись у палаті? Довгий час у полі зору було питання реакції трансформації лейкоцитів, є певні початкові напрацювання. Але там є ширше поле для дослідницької діяльності. Є різні методи дослідження реактивності імунної системи. Ми з Олександрою Ходах частково зачепили тему протипухлинного імунітету, але, на жаль, на тому ми і зупинилися.
У молодого науковця насамперед має бути хоча б мінімальний досвід експериментальної роботи. Слід правильно ставити питання і знати, де саме шукати відповідь. А це вимагає багато різних супутніх знань у різних галузях.
– Чи має Трускавець той бажаний науковий потенціал? Людей, які зможуть знову відновити ту роботу, відбудувати фундамент втраченої бази для ґрунтовних досліджень?
– Швидше, що таких людей нині обмаль. З тих пір, як у нас навчилися без офіційного захисту отримувати наукові ступені – значення науки дещо знівелювалося.
Свого часу досить корисною була практика вчених рад. Мета їх полягала у тому, щоб зорганізувати людей, яким цікава наука. Зараз такі часи настали: руйнуються цілі інститути, що там говорити про наше маленьке місто. Я з ностальгією згадую часи, коли доля нам науковцям усміхалася. Коли нам ні в чому відмови не було. Лабораторії буквально нашпиговувалися обладнанням і технікою. Ми працювали і був результат.
Сьогодні залишається лише очікувати і, можливо, щось таки зміниться. Прийде час, коли від науковців і медиків не будуть вимагати фінансових здобутків, бо, за великим рахунком, наука як була, так і залишилася неприбутковою, а швидше “витратною” галуззю.
– Напередодні Дня вчителя Ви можливо згадаєте про тих людей, які свого часу стали гарними вчителями і про тих, кого довелося вчити Вам.
– У мене в житті було багато вчителів. Свого часу я розпочав свою наукову діяльність у доцента А. Потопальського. Прийшов до нього у його студентський гурток. І нині повсякчас згадую методи його навчання і роботи. Він був вимогливим насамперед до себе, був вимогливим і до нас. Багато людей вчили мене. Було чимало і тих, які подали мені особистий приклад. Найбільше на мене вплинуло спілкування з академіком П. Костюком, професором, доктором медичних наук О. Мойбенком. А ще запам’яталося спілкування із директором Інституту молекулярної біології і генетики, академіком Г. Мацукою, співпраця з завідуючим кафедрою Львівського інституту патологічної анатомії Д. Зербіно.
Вистачало і таких, які хизувалися дуже сильно, такі собі артисти від освіти. Мені зажди подобалися ті люди, які чітко показували, що робити і як робити. Проте в моєму житті мені і з учителями, і з друзями пощастило.
Колись у Трускавці моїм наставником став Михайло Яременко. Він був старшим науковим працівником інституту ім. О. Богомольця, у відділі водно-сольового обміну. І саме він свого часу організував у нашому місті цей відділ. До цього мав відношення і Б. Петровський, який був тоді мером. За підтримки М. Яременка, я дуже швидко освоїв методологію науково-практичних дослідів. Минув час і мені довелося очолити цей відділ. Працювати тоді довелося разом із В. Білас, І Поповичем, М. Ковбаснюк, О. Дацько, М. Петрівим (багато ерудиції Мирона Михайловича було вкладено в наші наукові експерименти). Хороші спогади про одну з моїх учениць Г. Ковальчук, яка на захисті в інституті О. Богомольця показала відмінні результати. Нині вона викладає на біологічному факультеті Дрогобицького педінституту.
У 1986 році, коли вибухнув Чорнобиль, нашому колективові поставили завдання: знайти місце бальнеології у чорнобильській проблемі. Тоді почали говорити про те, що радіаційне опромінення призводить до пригнічення кісткового мозку і власне до анемії. Тому, на базі нашого відділення, було зорганізовано групу з кількох людей (с.н.с. С. Івасівки, хіміка М. Гаудяка та біолога М. Ковбаснюк – прим авт.) і разом ми зробили велику роботу, яка стосувалася моделювання променевого ураження щурів, а потім – процесу відновлення після того ураження за допомогою «Нафтусі» та залізистих вод, які є у Східниці. Згодом, на основі зробленого, М. Ковбаснюк успішно захистила свою дисертацію «Про роль залізистих вод у відновленні кістково-мозкового кровотворення постраждалих у ЧАЕС». Потім я працював з Л. Ходак і І. Ніщетою, С. Ломейко. Шкода лишень, що із продовженням успішної наукової діяльності у більшості моїх підопічних не склалося.
– Чи не став цьому причиною той факт, що бальнеологія за увесь час свого існування так і не досягла того престижу, який вивів би цю науку у ряд провідних медичних галузей?
– Є причини так думати. Свого часу корифей бальнеології А. Лозинський, який 1916 року видав свою відому працю під назвою «Бальнеология практического врача», з цього приводу сказав: «Далеко ушедшая вперед медицинская наука смотрит на бальнеологию, как на чужую ей по духу сестру-пришелицу». Він доводив, що допоки бальнеологія не осягне тих загально-медичних методів, не озброїться тими апаратами і обладнанням, котре застосовується в інших провідних галузях медицини, на неї завжди дивитимуться зверхньо. Так було завжди, бо скільки я пам’ятаю: набуває престижу саме та галузь, котра розвивається. Колись це була імунологія, згодом – онкологія. І ці лідери постійно змінюються. Довгий час провідною галуззю у медицині була трансплантологія, особливо після того, як вперше пересадили людині серце. У цьому світлі бальнеологія є не дуже престижним науковим заняттям. Вона має зміст, коли ти працюєш на курорті і вирішуєш загальнокурортні проблеми. А так, як досвід і методи кожного курорту різняться, то спільне у суб’єктів цієї науки є тільки у назві.
– Ваше життя це густо списаний аркуш. Море досліджень, матеріалів, статей. Якщо б Вам дали чистий лист паперу і попросили написати його знову чи змінили б щось? Щось хотілося б змінити або доробити?
– Це швидше кількісний параметр, ніж якісний. Можливо б ще кілька статей написав, ще б декілька людей захистилося б під моїм керівництвом. Але мабуть чогось глобального чи докорінного не змінив. Скажу вам так: не змінив би і не написав практично нічого, бо я задоволений прожитим життям і тими людьми, які траплялися на моєму шляху.
Розмовляла Галина Носова, газета «Трускавецькурорт», ТрускавецьІнфо
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень