/Історія переселенців з Криму/
У Львівській області у місті Дрогобич проживає 22 родини кримських татар. І це не просто суха статистика – кожен з них має свою історію. Всі вони приїхали в це місто в різний час. Всі вони по-різному адаптувалися і у кожного з них своя доля. Їхня історія – це приклад того, як в одному середовищі можуть повноцінно жити, розвиватись і доповнювати один одного два народи, об’єднані спільними цінностями.
Амет з дружиною, сином і донькою приїхали до Дрогобича, в якому раніше ніколи не були , два роки тому. За цей час вони встигли створити громадську організацію з іншими членами кримськими татарами і провести дуже багато різних культурних подій в місті. Своєю щоденною копіткою роботою вони сприяють культурному і соціальному розвитку міста, яке стало для них новим домом.
***
Ми виїжджали усією родиною, учотирьох, але на кордоні з Криму нашу сім’ю розділили – я з донькою проїхав, а сина не пропускали і дружині довелося залишитися з ним. На кордоні українські військові причепилися до свідоцтва про народження сина, а він народився в Узбекистані, і вони вимагали довести його громадянство України, хоча йому на той момент було всього 15 років і паспорта у нього ще не було. І під дулом автомата їх вивели з поїзда. Я на наступний день подзвонив в МНС України і тільки там питання вирішилося. Нас з донькою направили до Дрогобича, оскільки тут Карітас надавав допомогу і підтримку переселенцям із Криму. А син з дружиною ще перебували там, поки не було вирішено питання з їх виїздом. Коли ми виїжджали, то планували їхати до Львова, сподіваючись на те, що зможемо там влаштуватися. У Львові у нас не було ні родичів, ні друзів, ні знайомих. Але коли ми дивилися з дружиною одне з телевізійних шоу, там була прекрасна програма про Львів і ми подумали, що чому б і не пожити два-три місяці у Львові, а потім все закінчиться і ми повернемося. Виявилося все трохи інакше, але про своє рішення їхати на західну Україну ми не пошкодували.
Сьогодні мені здається, що це взагалі було в іншому житті.
Артур, представник фонду Карітас в Дрогобичі згадує, як це відбувалося:
Першим домом для сім’ї Амета став Карітас. Його керівник у Дрогобичі отець Ігор Козакевич поселив кримських татар і дбав про їх добробут.
«Ми організовували допомогу не стільки фінансову, а більше націлену на те, щоб допомогти їм адаптуватися до нових обставин. Це на перших етапах було дуже важливо – люди мали змогу спокійно зорієнтуватися у новій ситуації. Однак це було скоріше компактне поселення, яке більше сприяє ізоляції, ніж інтеграції. Тому поступово ми їх розселювали, шукали їм доступне, але окреме житло. Сьогодні для місцевої громади вони є сусідами, колегами, друзями, а не чужинцями», – згадує Артур, представник Карітасу у Дрогобичі.
Працівники Карітасу допомогли кримським татарам інтегруватись у громадське життя Дрогобича.
«Ми не хотіли зробити їх подібними до корінних жителів, а лмше створити всередині громади такі умови, щоб кримські татари могли зберегти власну ідентичність, при цьому адаптуючись до реалій цього регіону», – каже Артур.
Наслідком цієї роботи стало те, що сьогодні 22 родини кримських татар є повноцінними членами дрогобицької громади.
Амет пригадує, як переїжджав з Криму на Львівщину. Каже, що не боявся ворожого ставлення – коли у 90-их кримські татари повертались до Криму, то місцеве населення залякали, провівши інформаційну кампанію. Подібне відбувалось і в 2014 році.
«Коли почалася аналогічна інформаційна війна щодо людей із західної України, то нам було просто смішно, а ще було таке відчуття, що просто дістали кремлівські методички тих часів», – каже Амет.
У Криму Амет працював вчителем англійської мови в школі, а ще у вільний час проводив екскурсії в Ханському палаці у Бахчисараї.
«У Дрогобичі роботу знайти було складно в тому плані, що в школах, куди я спочатку звернувся, вже всі місця давно були зайняті своїми викладачами. Але я почав займатися репетиторством, давати приватні уроки і це було джерелом доходу. А потім почав активно займатися громадською діяльністю, організовувати в Дрогобичі виставки, заходи, і інше. Ми створили громадську організацію, яка займається захистом прав кримських татар і при цьому окрему увагу приділяє інтеграції нашої культури в місцеву громаду. Це важливо в тому плані, щоб місцеві жителі перестали нас боятися, щоб у них була можливість з нами і з нашою культурою познайомитися, щоб ми могли краще пізнати і зрозуміти один одного. Ці два роки були настільки насиченими, що пролетіли, наче два місяці», – додає Амет.
Карітас теж активно працював у цьому напрямку.
«Частиною нашої програми була ще й інформаційна акція. Бо звичайно, що люди бояться того, що їм не відомо. Звичайно, коли місцеві жителі в один момент побачили на вулицях свого міста жінок у хіджабах, то вони просто перелякалися. І ми пояснювали, хто такі татари, яка в них релігія, яка культура, чому вони саме такі – для цього спільно з активістами з кримських татар ми організовували культурні заходи, виставки, театральні постановки тощо. Взагалі місцеве населення проявило досить високий рівень розуміння і толерантності, і кримськотатарська громада віддячила тим самим», – розповідають у фонді.
У Дрогобичі кримські татари спершу згуртувались в ініціативну групу, яка потім переросла в громадську організацію. Разом вони беруть участь у різних міжнародних проектах, отримують гранти, проводять такі заходи, які б були однаково корисні і цікаві і самим переселенцям, і місцевим жителям.
Наприклад, одним із таких заходів був фестиваль кримськотатарської культури в Дрогобичі у рамках якого відбулась виставка, декілька семінарів і тренінгів. Також переселенці ініціювали і провели у рамках програми розвитку громад тренінги з київськими фахівцями. У 2015 році кримськотатарська громада брала участь у святкуванні Днів Європи в Дрогобичі.
Діти досить швидко адаптувалися до нових умов і разом з однолітками займаються корисними справами
«Якщо зараз перелічити те, що відбулось за ці два роки, то просто не вистачить часу, щоб розповісти про все. Можу лише для порівняння сказати, що ці два роки за насиченістю і результативністю дій можна сміливо прирівнювати до тринадцяти років життя в Криму», – каже Амет.
Він розповідає, що діти переселенців легко пережили переїзд і без проблем адаптувалиьс у нове середовище. Атмет також є членом шкільного батьківського комітету.
«Дітям просто чудово. Вони адаптувалися і освоїлися швидше, ніж багато дорослих. До того ж отримали багато нових можливостей. Моєму синові 17 років. Як тільки він переїхав, то відразу пішов тут в український клас. До речі, він і в Криму ходив до українського класу в школі – ми спеціально на цьому наполягли, тому що готували його до вступу до університету у Києві. Тут у нього все було без проблем – він відразу потрапив в хороший колектив і з перших днів брав участь у різних заходах, літературних і соціальних конкурсах, де займав призові місця. А на одному з конкурсів приніс Дрогобичу всеукраїнську перемогу. Потім брав участь у міжнародних проектах і отримав можливість поїхати в Європу. Був кілька разів у Європейському таборі, в Литві», – розповідає Амет.
Донька Амета на момент переїзду пішла в підготовчий клас, де її навчили читати, писати і повністю підготували до школи.
І коли вона потрапила в перший клас з українською мовою навчання, то теж ніяких проблем не було. Вона дитина, їй дуже легко», – додає Амета.
Інші кримчани також охоче розповідають про адаптацію дітей. Діляться своїми історіями.
Рустем, переселенець з Криму:
«Після того, як в Криму все це відбулося, і як там з’явилися «зелені чєловєчкі», ми вирішили виїхати. Питання про те, куди їхати, навіть не було – однозначно західна Україна. І ми всі сіли в потяг і вирушили до Львова. У нас досить велика родина – на той час це було четверо дітей і дружина на восьмому місяці вагітності», – розповідає Рустем.
Спершу сім’я переїхала до Львова, де їм повідомили, що в селі біля Дрогобича є вільний будинок і там можна замешкати всією родиною. Однак вже наступного дня, зважаючи на вагітність дружини, Карітас запропонував сім’ї житло у Дрогобичі – там і зручності кращі, і до лікарні ближче. Перші декілька місяців сім’я Рустема жила у Карітасі, а згодом вже самостійно винайняла собі житло.
Діти з родин переселенців теж беруть активну участь у місцевих заходах
«Дітям, звичайно, спершу було важко, але вони добре адаптувалися до місцевих реалій і зараз їм тут подобається. Звичайно, що всі сумують за Кримом, але наразі ми дуже вдячні місцевій громаді за всю підтримку. Тут велика кількість дітей переселенців. Всі вони зараз вільно спілкуються українською, ходять до шкіл і садочків і чудово товаришують з однолітками», – ділиться враженнями Рустем.
«Ми створюємо їм умови, влаштовуємо викладання в різних гуртках, соціалізуємо їх. Викладаємо їм іслам, бо це для нашого народу дуже важливо – пояснити дітям головні засади нашого віросповідання, навчити їх правильно розуміти ці речі. Наразі плануємо організувати клас вивчення кримськотатарської мови і для наших дітей, і для всіх охочих. З цим є поки певні складнощі – приміщення, підручники з кримськотатарської мови і таке інше. Але ми це найближчим часом вирішимо. І для нас важливо, що місцева громада нормально це сприймає, дає нам можливість зберегти нашу культуру і традиції, не втратити ідентичності. Ми ж дуже цікавимося їхніми традиціями і способом життя. І це створює певний культурний обмін між громадами, який є корисним для всіх», – каже Рустем.
Амет каже, що тривала розлука із батьківщиною не вплинула на власну ідентичність.
«Я кримський татарин, який є громадянином України. Я поважаю країну, в якій я живу, я поважаю всі її символи і її державність, її прапор, її герб, її мову. Для мене ця країна, як матір, а тому і ставлення відповідне», – каже Амет.
Він пригадує період, коли через сталінські репресії його родині довелось жити спершу в Сибірі, а згодом в Узбекистані.
«Щодо ідентичності, то вона у нашій родині формувалося довгі роки. Мій дід був депортований з Криму Радянським союзом в Сибір, на той момент моєму батькові було 5 років. Але через клімат і жахливі умови він захворів на запалення легенів і коли мій дід повернувся з фронту, то батьки були змушені переїхати кудись в тепліші краї. Було прийнято рішення переїхати в Узбекистан. Тобто всі ці роки сім’я зберігала пам’ять про Крим, про свою батьківщину і хотіла повернутися назад. І коли 15 років тому стало можливим повернення на батьківщину, то я зібрав всю родину, батьків і ми повернулися на Батьківщину. На той момент мені було 29 років, і весь цей час я провів в Узбекистані. І весь цей час, коли ми жили в Узбекистані, ми не вважали себе узбеками, ми вважали себе кримськими татарами, відірваними від своєї батьківщини. Для мене дуже важливо, що я зміг поховати батька на батьківщині, про що він мене просив. Йому було п’ять років, коли його депортували, і моїй доньці, його внучці теж було п’ять років, коли ми були змушені знову виїжджати з Криму. Я думаю, що це певна іронія долі», – додає переселенець.
«Зараз синові я говорю про те, щоб, незважаючи на всі його успіхи в житті і на нові можливості, він ніколи не забував, що Крим – його батьківщину, яка є золотою колискою нашого народу», – стверджує Амет.
У Дрогобичі у кримських татар доволі швидко склались приязні взаємини із місцевими мешканцями. Переселенці намагались знайти спільні точки дотику в історії обох спільнот. І це їм вдалось.
«У Дрогобича велика історія, в чомусь можна провести аналогії з Бахчисараєм. І для мене це дуже важливо. Ми навіть зробили виставку «Дрогобич в Криму» – зібрали фотографії та спогади місцевих жителів, які відпочивали в Криму і таким чином ще раз показали, що ми одна країна. Деякою мірою ми стали «дзеркалом» для дрогобицької громади. Ми показали їм, що їх культура цікава нам, а натомість ми можемо запропонувати щось своє», – наголошує Амет.
До того ж серед кримських татар також є добровольці АТО, які захищають нашу країну. Мова йде про бійця ЗСУ Джамала, який зараз з сім’єю живе в Дрогобичі. Сам він розповідає про свою історію дуже коротко.
Джамал, багатодітний батько, військовослужбовець ЗСУ:
«Я виїжджав з Криму 16 березня. Тобто 15 стався референдум, а 16 я вже купив квитки і посадив всю свою родину на потяг. У мене сім доньок і дружина. Я посадив їх на поїзд Сімферополь-Львів. Поки вони їхали, ми через оголошення знайшли чоловіка в Бориславі Тараса Багрія, який погодився надати будинок багатодітній родині з Криму. У нього й зупинилась дружина з дітьми. Я залишився в Криму завершити всі свої справи, забрати документи дітей зі школи, завершити всі юридичні питання. А у серпні 2014 я остаточно виїхав з півострова і з 14 серпня пішов на фронт. Мене не хотіли брати в армію, тому що на той момент людей з окупованих територій не допускали до служби. Але питання вдалося вирішити і я потрапив в 24-у бригаду, 10 штурмової роту і поїхав на Донбас. Перше моє місце бойового завдання було село Кримське, тоді вирішив, що це хороший знак – значить і Крим скоро звільнимо», – розповідає Джамал.
Джамал прослужив рівно рік і приїхав на ротацію. «Але, якщо знову буде загострення на лінії фронту, то, звичайно, піду захищати свою країну», – каже 48-річний переселенець.
«Дівчаткам моїм тут дуже подобається. Взагалі на західній Україні людина себе почуває вільною і для мене важливо, щоб мої доньки жили в нормальній, вільній країні. Вони дуже швидко адаптувалися, зараз розмовляють українською,беруть участь у громадському житті школи», – підсумовує Джамал.
На питання про те, що найважливіше за два роки кримськотатарська громада зробила для міста Амет хвилину роздумує, згодом відповідає:
«Я не можу виділити щось конкретне. Напевно потрібно говорити про нашу діяльність в цілому, про те, як наша діяльність в рамках програми «Дрогобич – культурний простір» вплинула на життя міста. Ми просто пробудили місцеву громаду. Ми своїм ентузіазмом і бажанням робити щось тут і зараз просто показали їм позитивний приклад. Вони дивляться на нас і створюють, відроджують щось своє. Ми ініціюємо якісь проекти, а вони їх реалізують. Або навпаки – місцеві активісти організовують заходи, а ми до цих заходів приєднуємося».
Така ж історія сталася і з благодійним ярмарком, в якому ми беремо участь. Організатор ярмарку пані Марія відгукується про нашу громаду завжди дуже тепло.
«Наш благодійний ярмарок є невід’ємною частиною тієї місії, яка важлива для всіх небайдужих жителів міста – допомога нашим захисникам, які воюють в АТО. До цього ярмарку долучилася громада кримських татар. І важливо відзначити, що це не вперше. За два роки їх перебування в нашому місті вони неодноразово брали активну участь в заходах міста. Завжди, коли їх про щось просиш, вони відгукуються, пропонують свої ідеї і ми разом робимо багато корисних акцій. Вони настільки у нас прижилися, що стали повноцінною частиною нашої громади. Зараз вже таке відчуття, що вони тут постійно жили. І вони щодня своєю роботою доводять, що Крим – це Україна», – каже Марія, організаторка благодійного ярмарку у Дрогобичі.
Кримські татари активно долучились до збору коштів для потреб бійців АТО – поставили два намети: однин з кримськотатарськими солодощами, а інший – з чебуреками.
«Місцевим жителям дуже подобається наша кухня, і тим самим ми робимо добру справу, допомагаючи зібрати кошти для бійців. До того ж люди нас вже знають і всіляко цікавляться нашою культурою. І кожен раз ми показуємо, розповідаємо про нашу кухню, про наші традиції», – каже Амет.
18 травня кримські татари спільно з громадою Дрогобича вшанували пам’ять жертв депортації.
«Ми були здивовані, коли відгукнулося стільки людей з числа місцевих жителів. А потім просто з’ясувалося, що в українського і кримськотатарського народів дуже схожі історії. І серед місцевих жителів знайшлося багато тих, чиї сім’ї свого часу теж постраждали від радянської влади, кого насильно виселяли. Це складно передати словами», – ділиться враженнями Амет.
«І найголовніше в цьому всьому – це спільна робота нашої громади і місцевих жителів. Такі справи зближують, об’єднують і показують, що ми всі різні, але в цьому наша сила. Це робить Україну сильнішою», – додає переселенець.
Вероніка Миронова, Zaxid.net
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень