На сторінках газет читаємо про одних і тих же осіб, які не зникають з нашого поля зору. Якось не задумуємося над тим, що є чимало особистостей, про яких набагато цікавіше прочитати, ніж про якогось політикана місцевого розливу.
До таких особистостей належить і дрогобичанин Святослав Сурма. Видавець, голова Громадської організації “Небайдужі Дрогобичани”, заступник голови Громадської ради в Дрогобичі, учасник “Зарваницької ініціативи”.
Чим живе Святослав Сурма? Що втратили українці загалом і дрогобичани зокрема і що неодмінно повернеться до них? До розв’язання яких проблем у місті Котермака можуть долучитися громадські активісти? “Зарваницька ініціатива” – це релігійне об’єднання чи політична організація? Що є найбільшим багатством і цінністю для Святослава Сурми? Чи щаслива він людина? Про це і не тільки – читайте в цьому інтерв’ю.
“Після 2004 року ми збайдужіли до отриманої перемоги”
– Пане Святославе, розкажіть, будь ласка, коротко про себе, подайте біографічні дані.
– Біографічні дані – це, може, все-таки ще зарано, мені всього п’ятдесят лише виповнилося (Сміється). Тому швидше я людина, яка в дорозі, яка йде, яка ще до своєї висоти прямує. Люди, які вийшли на вершину, можуть розповідати, як вони це зробили. Чесно кажучи, я заскочений таким питанням. Тому я би швидше говорив про певний стан думок, свідомості, бачення і таке інше. Хоча якщо сказати про відшукування “дороги до Храму”, про власне сходження, то воно досить цікаве і непросте. Я бачу як сам змінююся, як міцніють мої погляди. Ідучи по життєвій дорозі, змінюється сприйняття навколишнього світу, твориться нове бачення, деколи сприймаєш те, що відкидав у молодому віці, починаєш наповнюватися продуктивними ідеями.
– Напевно, це й привело Вас до організації “Небайдужі Дрогобичани”?
– Так, ви знаєте, можливо, я перейняв від свого батька небайдужість до того, що відбувається навколо. Ми неймовірно програли, коли до влади на останніх президентських виборах прийшла не та людина, яку ми хотіли бачити. Всі стали аналізувати, чому так сталося. Тут варто сказати про загальні розчарування та апатію, котрі склалися, збайдужіння у суспільстві, й на тлі цього – небайдужі. Окрім того, як було з організацією: є багато проблем, треба не залишатися осторонь.
– А який був вихід тоді з ситуації? За кого голосувати? Чи взагалі не йти на вибори?
– Я побачив цей вихід, зробив свій вибір і не проголосував за зло, навіть якщо його хтось називав “меншим”. Тобто так сталося, що ми зуміли відвернутися від того добра, яке нам далося. Це добро було вимріяне багатьма поколіннями українців і полягало в тому, щоб на чолі нашої держави стала людина, яка мислить по-українськи, яка береже Україну, яка її хоче збагатити, має її за найвищу цінність. Ми це дістали і… знехтували. Неодноразово ставив собі питання: чому? І, здається, віднайшов відповідь. Після 2004 року ми збайдужіли до отриманої перемоги. Ми розвернулися і пішли по своїх хатках. Ми не змінили свого способу життя. Ми сказали: раз обрали Ющенка, нехай він сам нам усе зробить. І відповідно дозволили негативно налаштованим людям діяти. Ось вони й діяли. Попри те, що тоді ми отримали неймовірні можливості, до нас прийшли інвестиції, наші зарплати почали рости, ми почали жити краще у цей період. Життя, здається, вже переливало нам через край. І ми стали сприйнятливі до неправдивих пропагандистських речей, нашою свідомістю почали маніпулювати, примусили звертати увагу на якісь дрібниці, які не були визначальними, а натомість, непомітно ми відкинули головне. Є важливим щось змінювати і активно робити десь там нагорі. Але основа нашого життя залишається тут, а ми на місцях спали і нічого не робили. Ми залишили все по-старому. Ми не ставали господарями у себе на вулиці, у місті, вважаючи, що нехай цим займається влада, а їй, владі, такий стан речей був зручним – вона почала паразитувати. Це призвело до того, що ми втратили в межах держави свого, дійсно українського президента. А треба було діяти, треба було гуртуватися! Якщо ти знаєш, що треба робити, то треба було це робити. І, повертаючись до вашого запитання, скажу, що на тій основі і зародилися “Небайдужі Дрогобичани”. Тобто я покликав своїх друзів, знайомих, людей, які бачать і не погоджуються з тим, що відбувається навколо них. Ці люди знають, що варто змінити навколо них.
– А в Дрогобичі байдужих все-таки більше, ніж небайдужих?
– Ні, ми не протиставляємо нас до решти людей. Вважаємо, що якщо в когось є певне бачення, якщо хтось хоче щось змінити, то потрібно діяти і змінювати.
“Заборонити ямковий ремонт”
– Я, чесно кажучи, був здивований, коли побачив, що Ви заступник голови Громадської ради в Дрогобичі. Ви справді вважаєте, що зсередини можна щось змінити і, як кажуть, владу направити на путь істинний?
– Наша держава в законодавчому полі намагається наблизитися до законодавства європейського. В Європі існує закон, в який спосіб влада повинна консультуватися з громадою. В нас же цього не було. Тепер прийнятий і у нас подібний закон, де запропоновано такий механізм: громадські активісти збираються, громадські сили гуртуються і створюють орган, який є консультативним для влади. Я побачив у Громадській раді трибуну, яка дає нам можливість висловити свою думку, пропонувати зміни та механізми їхнього здійснення.
– Чи прислухається влада до ваших пропозицій?
– Вона, напевно, буде прислухатися, тому що ми можемо відповідно діяти, а вона є зацікавлена в тому, щоб про неї думали, яка вона чемна і слухається громади (Сміється). Тобто це такий певний політичний, громадський важіль, який ми маємо для того, щоб можна було натиснути. Але є парадокс в іншому. Коли ми звернулися до громади, зібрали людей, яких ми знаємо за їхньою активною позицією, і спробували їм задати питання, які існують проблеми в Дрогобичі і як їх розв’язати, – то, ви знаєте, розмова дуже важко йшла. Набагато легше говорити, як в Києві є погано, як там десь далеко щось не так влада робить, а коли спробувати мислити категоріями рідного міста, то з’ясувалося, що ми на це не налаштовані. Такий спосіб мислення для нас ще не став звичним. Люди мого покоління, які вже мають певний життєвий досвід за плечима, готові генерувати те, як вийти з тієї чи іншої ситуації. Ми зросли в радянську епоху, але бачили, як живуть за кордоном. І цей симбіоз дає певні плоди. Ми знаємо, як розв’язувати певні проблеми. Але потрібно налаштувати свій спосіб мислення на те, щоб думати, а що ж зробити для громади. Поки що це нам дуже важко дається.
– Назвіть одну з найголовніших проблем у Дрогобичі. Чи є механізм її розв’язання? Чи можете його запропонувати владі?
– Якщо у когось про це запитати, то відразу називають проблему доріг. Хоча я не автомобіліст, але можу з цим погодитися. На цій проблемі влада паразитує – і не лише ця, а й попередні. Так вже склалося, що дороги – це неймовірне джерело надприбутків, які отримують можновладці. Відповідно я маю дуже просте рішення, як зробити дороги. Заборонити ямковий ремонт. Ось просто його заборонити! Не вкладати ті мільйони в невідомо що, і на наступний рік – все знову як було. Прийняти план ремонту за новими технологіями, будувати довговічні дороги, і я думаю, що за якесь десятиліття-півтора ми вже зможемо мати в Дрогобичі гарні дороги, якими їздить вся Європа. Елементарне рішення – відмовитися від того ямкового ремонту.
– А ще яка проблема, розв’язавши яку ми би наблизилися до Європи?
– Туристична проблема. В нас, у Дрогобичі, нехтують цим цілковито. Більше як сто тисяч туристів щорічно відвідують наш регіон, а ми для них нічого не організовуємо. Нещодавно я побував у Львові й зайшов до ратуші, в інформаційно-туристичне бюро. Ви би бачили мої широко розплющені очі, коли мені запропонували різноманітні екскурсії, дали буклети, сказали, що відбувається сьогодні, що буде завтра, пообіцяли екскурсовода. Я був приємно вражений тим, наскільки Львів став європейським містом. Бо раніше я таке бачив лише за межами України. У Дрогобичі – нуль, нічого не маємо. Тому це є одна із проблем, яка існує в Дрогобичі, яку потрібно розв’язувати вже сьогодні. Для цього є абсолютно всі можливості.
“Зарваницька ініціатива” – це якраз спосіб започаткувати “Українську хвилю”
– Пане Святославе, “Зарваницька ініціатива” – це для Вас віра, релігія чи політика, а, може, симбіоз того й іншого?
– Питання віри – це суто індивідуальні речі, не для громадського обговорення, не варто їх піднімати. А ось чому “Зарваницька ініціатива”? Півтора року тому в Зарваниці зібралися молоді люди, які запитали себе, що робити. І я задавав собі ті ж питання. У цьому якраз був резонанс наших думок. Коли я зустрівся з ними, і ми поспілкувались, то побачив, що вони теж роблять основний акцент на тому, що ми повинні діяти на місцях, кожний зокрема. У 20-30-ті роки ми, українці, тут, на наших землях, жили під іншою державою, тоді тут була Польща, але скільки було ініціативи, скільки було зроблено! Маса українських організацій – від молодіжних, виховних до дорослих, кооперативних, фінансових. Це був рух знизу, де кожна людина робила малесеньку свою справу, але творила велику українську хвилю. І, як на мене, “Зарваницька ініціатива” – це якраз спосіб започаткувати нову українську хвилю, де не йдеться про політику як таку. Громадський рух повинен набирати свою силу і авторитет. І лише тоді, маючи серед людей авторитет, він зможе показати на ту людину, яка здатна піти в політику, а люди цьому будуть довіряти. Щось подібне було в нас у 90-х роках. Пам’ятаєте, казали: це – рухівець. І далі не обговорювали, бо було все зрозуміло – він повинен йти до влади.
– Але були й великі розчарування в багатьох з цих людей…
– Тоді була трішки інша ситуація. Тоді навіть найщиріші наші герої розпласталися перед величезними спокусами влади, бо влада давала значні преференції, а ми були бідні матеріально та й духовно. Люди, на жаль, не витримували. Можна зараз називати багато прізвищ наших лідерів тих часів, які не витримали тягарю влади. Сьогодні є дещо інша ситуація. Ми більше бачили Європу, є більш вільними, і тому маємо надії на те, що все-таки зможемо збудувати свою державу.
– У Вас не було бажання піти в політику?
– Кажуть, політика – брудна справа. Якщо ти йдеш у політику, а там є нечисті на руку, на совість, на думки люди, то щоби їх здолати, треба діяти їхніми методами.
– Але якщо Ви будете діяти їхніми методами, то де є гарантія, що Ви не станете таким самим?
– У політиці ставиться одне: перемогти чи програти. Щоб перемогти – діється такими нечистими методами. І це ми бачимо на багатьох прикладах. Я пам’ятаю 2004 рік, коли маса людей, близьких мені за поглядами, думками, пішла в міські депутати. Але коли вони прийшли до влади, то почали боротися з тими, кого вони називали корупціонерами, злочинцями, їхніми ж методами. І відповідно в короткий час вони їх перемогли, але при цьому перестали відрізнятися від них. Таким чином, політика є дуже поглинаючою. Я себе не бачу в таких політичних боях, бо взяти їхню зброю я не хочу. А іти до них з добром, якимись певними родинними, моральними засадами? На жаль, сьогодні це є безперспективно. Тобто тебе виштовхнуть, затопчуть, зведуть на маргінес. Але що робити? Я казав, що не хочу залишатися пасивним, тому я взяв своїм прапором громадську діяльність. Це конструктивна діяльність, коли ти співпрацюєш з людьми, коли ти намагаєшся вирішувати справи, які є близькі людям, і це не менш важко і не менш важливо, але воно несе певний захист тебе від злого владного середовища, від середовища кар’єрного.
– Які політичні сили Вам найближчі зараз – “Свобода”, КУН, Партія регіонів?
– Невеликий перелік (Сміється). Я консерватор, для мене є цікавою національна ідея, цікавий рух уперед, розвиток, а, скажімо, речі, які декларував і декларує наш попередній президент Віктор Ющенко, є для мене дуже близькі. По суті, коли він виступав, я відчував, що це промовляє моє єство, мені це було близьким. Тому про це я хочу говорити не у минулому часі, а бачити їх розвиток і втілення у життя.
– А він не обдурював українців?
– Ні! Це, швидше, ми обдурили себе, бо залишивши бажанням мати багату Україну, самі продовжували брати хабарі, самі їх носити, самі продовжували прагнути менше і як-будь працювати, а хотіли отримувати багато і т.д. Але себе не обдуриш, тільки нашкодиш. Так і трапилося…
– Але ж він займався своїми меркантильними справами.
– Думаю, що це не правда, а брудна пропаганда! До речі, це цікавий такий феномен. Ось подивіться. Зараз він потерпів поразку на виборах. Відійшов від політичної діяльності. Не виходить на публічну стезю. Але відповідні сили, які фінансуються зі Сходу, постійно його згадують. Постійно повторюють, особливо в Інтернеті, нам неправду: та він такий же злодій, як усі. Це тиражується і зараз у великих кількостях. Але якщо людина спробує сама розібратися, то зразу ж побачить, що інформація надумана і не має під собою ні найменшої основи. Ющенко і тепер лякає багатьох своєю позицією українського державника. Вони досі з ним воюють.
– Ви прогнозуєте, що Ющенко ще повернеться до політичної діяльності?
– Він висловлював дуже цінні для українців ідеї, слова, думки, але через свою інерцію люди не змогли це сприйняти і зробити своїм для використання в житті.
– А чи знайдеться якийсь загальнонаціональний лідер, який продовжить цю справу? Чи його ще немає?
– Поки що немає. Але не переживаймо за це. Ми, християни, деколи забуваємо, що не варто прагнути все організовувати тільки людськими силами. Будемо щирими, чесними з іншими – і дасться нам ця людина. Чи знали ми у 2004 році, що будемо так відстоювати Ющенка? Та ні! Це прийшло ніби саме собою. Але все від Бога. Ми мали своє незадоволення тією ситуацією, яка існує, ми почали протестувати, ми знали, чого хочемо – справедливості. І тут виник Віктор Ющенко, який почав висловлювати наші прагнення, тому він миттєво і отримав всю нашу підтримку. Так і стають національними лідерами.
– Зараз складається ситуація, що люди в більшості своїй не будуть підтримувати ні Тимошенко, ні Тягнибока, ні інших. Тоді що, знову консервація ситуації, коли Янукович буде при владі?
– Бачите, цих діячів, що ви називаєте, ми уже бачили в дії, вони вже щось там робили. Як на мене, вони діяли неефективно або навіть злочинно. Вони як політики для мене згоріли. В них був шанс, вони були на Майдані. І що далі? А нічого. Тобто вони як політики, на жаль, не є виразниками моїх думок, більше того, я бачу в них багато лицемірства. Але зараз є необхідним, щоби кожний перестав дивитися в гору, бо перестаємо бачити життя перед собою і почали шпортатися об елементарні речі. Подивіться, що діється в Дрогобичі! Існує маса проблем, ми їх не вирішуємо, а могли би вирішити, якщо діяти спільно, громадою. А про що ми на лавочках, у сусідів, на кухнях розповідаємо? Про Київ, про далекі від нас проблеми, які ми не в стані розв’язати. Зараз нам запустили мильну оперу, телесеріал, який називається “Суд над Тимошенко” (Інтерв’ю було взяте до арешту Юлії Тимошенко. – Ред.) Люди кожного вечора спішать дізнатися, хто ж там що сказав, але ж це театр, це режисована річ, а відповідно не дає відповіді на наші питання, на те, що нас турбує.
– Відволікають людей від насущних проблем?
– Так. А люди починають за це вболівати. При цьому вони не усвідомлюють, наскільки їх зневажають, роблячи цю виставу, тому що “ворон воронові ока не виклює”. Ми живимося не своїми думками, не своїми роздумами, а нам їх напихають і ми стаємо неначе зомбованими. Нам дають пережовану інформаційну “їжу”, а ми її споживаємо.
“Я щасливий”
– На Вашому комп’ютері в робочому кабінеті фотографії дітей. Нагадування про те, заради кого Ви живете?
– Так, це моя цінність, моє багатство, моя родина. Я живу громадським життям. Але в такому випадку є небезпека відірватися від родини, дітей. І ми це часто бачимо по наших лідерах. Людина говорить позитивні речі, а діти пішли кудись в інший бік, бо були залишені самі на себе. Тому я намагаюся не допускати такої помилки і бути зі своїми дружиною та діточками, щоб ми розумілися, щоб ми зналися, щоб ми були разом.
– Ким Ви їх бачите і якими?
– Я їх бачу гарними українцями, які зуміють сказати, що вони є частинка цього великого світу, і зможуть влитися в нього, підкреслюючи, що вони українці, тим самим стаючи цікавими для нього. Бо таке питання виникає у тих, хто їде за межі України – в чому наша цінність для світу: чи то в грошах, яких варто багато назбирати і там їх розкидати, чи вивчити якісь там науки і бути дуже навченими. Але виїжджаючи за межі України, ми зможемо почувати себе гідно, напевно, тільки тоді, коли будемо усвідомлювати себе українцями, тобто будемо громадянами тієї держави, яка творилася тисячі років. Треба знати мову, історію, традиції і науки, які витворило людство в цілому. Таким чином, коли вийдемо в світ, то цінність, яку ми будемо з собою нести, – це внутрішнє наше наповнення, що ми українці. На жаль, саме цієї цінності в нас часто бракує, можливо, це один з факторів неповаги до нас у світі.
– Чи є для Вас якесь важливе питання, яке я не задав? Ви би самі хотіли його задати і самі ж на нього відповісти?
– Мені навіть важко сказати… Ну, наприклад, якби ви мені задали питання, чи я щасливий?
– Чи Ви щасливі?
– З одного боку, нещодавно я мав велику проблему зі здоров’ям. З іншого боку, мій матеріальний достаток є досить обмеженим. Якщо подивитися на мене “об’єктивно”, то можна сказати, що я кульгаю в успіху. А, відповідно, чому мені бути щасливим? Але я відповідаю на ваше запитання ствердно і кажу, що я щасливий. Щасливий тому, що маю таку гарну родину, надзвичайно приємно бути в колі своєї дружини, дітей, бути разом, відпочивати, працювати, творити. Мені також дуже приємно те, що бачу проблеми, і в мене є знання і сили долати їх, бачу шляхи, як це робити, і це здійснюю. Напевно, я щасливий і тому, що навколо мене багато хороших людей, які мені готові допомогти в скрутну хвилину, а це налаштовує мене активно допомагати іншим. Мені приємно зустрічатися з людьми і обговорювати проблеми з будь-яких боків нашого життя, бо разом з ними живу і дію. Маючи гарну родину, гарних друзів, бачачи життя у всіх його відтінках і знаючи, куди потрібно іти, дякую Богові за все це, і вважаю себе щасливим мандрівником у цьому житті!
Анатолій Власюк, часопис “Тустань”
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень