/ГКЧП через призму 19 років/
Ішов серпень другого року існування в Бориславі міської ради першого демократичного скликання, де мені доводилося головувати. Обсяг роботи у той період був виконаний вельми великий, як у сфері національного відродження, так і в сфері економічного життя міста. Було відроджено храми національної Української Греко-Католицької Церкви, департизовано навчальні заклади, підприємства, установи, у всіх школах навчання велось за новими тимчасовими національними програмами. У місті повністю було покінчено з комуністичною партією, перейменовано вулиці міста, демонтовано п’ять пам’ятників чужинцям, які нічого не зробили для України – Леніну, Горькому, Островському, Кошовому і Морозову, всю документацію в установах і підприємствах почали вести українською мовою, затверджено вживання національної символіки, перебрали від МК КПУ часопис «Нафтовик Борислава» і т. д. і т. п.
В економічній сфері питання стояло набагато гірше, хоч бюджет виконувався, люди одержували зарплату, будівництво велось, але грошова маса була значно більшою за товарну, тобто люди мали масу грошей, за які майже неможливо було щось купити. Але завдяки бартеру, допомозі керівників торгівлі області наше місто в цій сфері не пасло задніх.
Москва, її вірні діти – КПСС і КҐБ, не спускали очей з тих союзних республік, яких надихав дух свободи й незалежності, в т. ч. і з України. В Москві вже не вірили, що такого союзу, який був до 1990 року, вже не буде і її керівництво розробило новий союзний договір, який хотіло нав’язати Україні. З усієї України під Верховну Раду щоденно прибували все нові й нові пікетувальники з вимогою не підписувати нового союзного договору. З Борислава кожен тиждень відправлялись автобуси для пікетування. А у липні за моєю пропозицією вирішено провести виїзну сесію Бориславської міської ради з одним питанням: «Недопущення підписання Україною союзного договору». В цей час в столиці України Києві вже відчувалось щось повстанське. Революційне. В самій Росії був свій неспокій. Єльцин також боровся за владу з Горбачовим. Словом, політичне повітря в союзі було сильно наелектризоване. І от закінчується друга декада серпня. Горбачов з родиною відпочивав у Форосі. Уранці, 19 серпня, всі радіо- і телестанції передали про те, що в СССР створено «Государственный Комитет по чрезвычайному положенню» (ГКЧП). Стає зрозумілим, що Горбачова усунено від влади і від того дня чинні тільки розпорядження ГКЧП.
До лікарні, де я в той час лежав, викликаю автомобіль і скликаю нараду з прихильників оксамитової революції. Вирішено було взяти мене під цілодобову охорону і не виходити з приміщення міської ради. Охорона озброїлася, хто чим міг. Топірцями, молотками, сокирами, газовою зброєю, обрізами з карабінів та рушниць, а також пістолетами та револьверами. Керівником охорони я призначив Ярослава Зварича. На мої телефонні сигнали з проханням про політичну нараду ні Львів, ні Київ не відповідали. Із засобів інформації стало відомо, що керівництво ГКЧП дало розпорядження ввести в Москву танки. А тим часом бориславські комуністи, які мали заборгованість зі сплати членських внесків, вишикувались у довгу чергу біля Ощадбанку, щоб їх погасити, бо мали страх про розправу від прихильників головного гекачепіста Крючкова.
З 19 на 20 серпня не можу заснути, декілька разів перечитую Закон СССР «Про громадські об’єднання» і приходжу до висновку, що створений у Москві ГКЧП не є конституційним і що проголошення ним розпорядження про підпорядкування йому всіх державних інституцій – це є не що інше, як державний переворот. Тому відповідно до ч. 2 ст. Зі згаданого закону, КПРС, яка керувала цією антиконституційною діяльністю, є незаконним громадсько-політичним формуванням й її діяльність у державі підлягає забороні.
Думка гарна, ніби є за що зачепитися, але на якому рівні і хто візьметься втілити в життя цю ідею? 21 серпня, о 9.30 телефоную до Києва, Львова – мовчанка.
В голові рояться різні думки – що робити, як запобігти новій хвилі терору в Україні, а він міг бути, коли б верх був би на боці ГКЧП.
Поступово визріває рішення: започаткувати заборону і розпуск КПРС із нашого міста, а потім може все розвинутись за ланцюговою реакцією. Але тут виникає питання, яким органом ради розглядати це питання: сесією чи виконкомом? Будь-який правник скаже, що тільки сесією, але про скликання сесії заздалегідь подається інформація в засобах інформації з порядком денним і датою проведення. І я вирішую виконкомом, і то терміново, щоб нікому навіть в голову не прийшло, що це протизаконно. Запрошую на нараду Я. Залуського, Л. Дадацьку, Р. Копися та М. Пігура. Підготовлюємо всі необхідні документи (все робиться таємно), вирішуємо розпочати роботу виконкому в 11.00 22 серпня. Загальному відділу подаємо список людей, яких треба запросити на засідання, крім членів виконкому. Ще довго сидимо в мене в кабінеті, обговорюємо різні можливі наслідки нашої затії, але ми були на все готові, як справжні революціонери. Наступало 22 серпня, розпочався робочий день, відвідувачів майже немає, варта пантрує на поверхах, я ходжу по кабінеті і підспівую для бадьорості: «Не сміє бути в нас страху», «Гей же до зброї браття за волю», «Із гір Карпат несеться гомін волі» та ін. Ще задового до 11.00 до кабінету почали заходити члени виконкому. Я. Залуський – перший заступник, М. Зарицький – заступник, С. Рефцьо – заступник, Я. Пристай – заступник, П. Іванишин – керуючий справами, Н. Мацієвська, Ю. Паздерський, В. Біньо, О. Шуміловський, І. Удовенко – члени виконкому. Серед запрошених – Л. Дадацька, заступник голови ради, Р. Копись, голова УРП, М. Пігур, голова комітету контролю, І. Юринець – кореспондент часопису «Нафтовик Борислава», В. Павленко, начальник МВ КДБ, П. Одинець, прокурор, О. Вовк, начальник МВ МВС, Є. Скори-ков, секретар МК КПРС (останні чотири на засіданні не були присутні, чекали виклику в приймальні).
Запрошені й Ю. Дубчак – зав. оргвідділом, Д. Вельгуш – зав. загальним відділом, С. Блашків – в. о. завідувача відділу протокольної частини. Рівно в 11.00 я охарактеризував політичне становище в Союзі і пояснив присутнім, що згідно Закону СССР «Про громадські об’єднання» я виношу проект рішення з цього приводу. Я тільки фіксую постановчу частину цього рішення:
1. Визнати діяльність Бориславського міського комітету КПУ протизаконною і заборонити на території міської ради функціонування всіх його структур.
2. Заборонити МК КПУ використовувати приміщення в будинку № 42 по вул. Шевченка.
3. Бориславському відділенню Промбудбанку та Ощадбанку не проводити фінансових операцій з МК КПУ.
4. Керуючому справами П. Іванишину взяти на баланс приміщення колишнього МК КПУ.
5. Начальнику вузла зв’язку відключити зв’язок і радіо із приміщень МК КПУ.
6. Начальнику МВ МВС О. Вовку забезпечити охорону громадського порядку при виконанні цього рішення.
7. Контроль за виконанням цього рішення покласти на першого заступника голови виконкому.
В обговоренні взяли участь О. Станович, Ю. Паздерський, Я. Пристай, П. Іванишин – усі підтримали проект. «За» проголосували всі члени виконкому.
Після цього я звелів секретарці запросити керівників правоохоронних органів, зачитав їм рішення, разом із юридичною мотивацією, і попросив висловитись, чи є у них юридичні зауваження. Ніяких претензій у них не було. Далі я попросив секретарку запросити першого секретаря МК КПУ Є. Скорикова…
Після закінчення засідання виконкому відбулось віче, на якому Ярослав Зварич з будівлі МК КПУ скинув червоний прапор. А внизу Орест Флюнт спалив його. Комуністи зразу не здались, а заблокувались на четвертому поверсі й не пропустили туди навіть міліцію. Сиділи вони там під добровільним арештом до 24 серпня – коли стемніло, вони, похнюпившись, виходили по одному на волю.
Володимир Копись, голова Бориславської міської ради першого демократичного скликання, Почесний громадянин Борислава та Маріямполя, кавалер ордена «За заслуги» ІІІ ст., референт з політико-ідеологічних питань Братства ОУН-УПА, почесний голова Бориславської МО Конгресу Українських Націоналістів, газета «Нафтовик Борислава»
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень