Спільні виїзди, екскурсії та враження від них – це те, що в нас недооцінюють. І держава, і школа, і колективи підприємств.
Пізнання, релакс, відпочинок, оздоровлення – це лише декілька факторів, які наявні в процесі спільних подорожей на невеликі відстані. Здавалося б, таких спільних подорожей мало б бути значно більше у освітньому процесі, вони гуртують колективи незгірше новорічного корпоративу, мають високу пізнавальну та виховну функцію. Але в нас і досі недооцінюють те, що мало би стати нормою.
Школа. Діти спільно йдуть до міського музею. Вони під враженням. Їм цікаво, вони дізнаються багато нового. Але скільки цікавого, нового, захоплюючого вони б відкрили для себе, якби їм організовували шкільні екскурсії за місто. В хату-музей письменника. В духовні місця неподалік. В місця важливих історичних подій. У замки, фортеці, або хоча б у сусідні міста. Але такі екскурсії – радше виняток, ніж правило.
Два тижні «оздоровлення» у пришкільних таборах влітку (переважно в червні) проходять швидко. Так, з дітьми там займаються, вони вдосконалюють англійську мову, граються в різні ігри на свіжому повітрі. Але про невеличкий виїзд «за межі» мова не йде. Бюрократичні процедури настільки ускладнені, що вчителям та адміністрації школи легше вивести дітей «на природу» в поблизький ліс, ніж вивезти їх за кільканадцять чи кількадесят кілометрів. Бо дозволи, документи, вимоги, вся ця бюрократична тяганина вимотує нерви і знеохочує…
Робота. Корпоративні вечори – це те, що зближує людей в колективі, сприяє формуванню атмосфери довіри, затишку. Хороший відпочинок – це ефективніша робота після нього.
Але окрім одного-двох «корпоративів» протягом року підприємства не надто розщедрюються на інші «подарунки» працівникам. Хоча б такі як колективні екскурсії. А потім дивуємося, чому в Японії чи США продуктивність парці значно більша, ніж у нас.
Пенсійний вік. Старші люди усвідомлюють, що більша частина їхнього життя вже пройшла. Багато хто з них за буденністю та суєтою так і не побачив світу. Та що там світу – дехто навіть не побував у важливих місцях своєї області. На відміну від закордону, де подорожі – річ абсолютно нормальна для старших віком людей, у нас це радше виняток. Якщо діти організують санаторій для мами чи тата – то ось і вся подорож. А організовані поїздки для стариків – річ радше екстраординарна, ніж щось звичне та буденне.
Влада розуміє, що виховувати патріотизм потрібно все життя – змалечку і до старості. Часто владні мужі їздять по роботі, інколи це вже стає тягарем. Громадські активісти теж їздять, «підтягуючи» в основному своїх – як не партійних активістів «своєї» політичної сили, то потенційних виборців. Але основна маса населення залишається поза цим процесом.
Пригадую, наскільки цікавими та змістовними були мої подорожі. Не ті, коли я їздив сам чи з сім`єю, а власне такі «групові» мандрівки. Від партії «Батьківщина» у Гошів та Зарваницю, в музей-садибу Степана Бандери в Старий Угринів, у Рогатин та до Львова. На Конгрес молоді до Вроцлава у мої студентські часи – як представник християнських парафій Трускавця. До замку в Красічині та Перемишля у складі делегації з Дрогобича, а нещодавно у складі делегації Дрогобицької РДА на могилу отця Михайла Вербицького у с. Млини (Польща). А ще до Мукачевого та на термальні води Берегового, до Почаєва та на Хресну Дорогу в Довге Гірське (автобус надала Дрогобицька РДА), до Звенигорода та у Берестечко в студентські часи.
У Трускавці поїздки для своїх членів організовують Пласт, Рада ветеранів, Рада Старійшин, Асоціація інвалідів, окремі гуртки Будинку учнівської творчості, політичні партії. Але в цілому бракує загальноміських «зривів» на гору Маківку чи гору Ключ, на Верецький перевал чи хоча б у село Грушів, де не так давно були велелюдні урочистості. На мою думку, це є упущення, яке можна і треба наверстати. Бо в спільнотах під час поїздки проходять продуктивні дискусії, гуртується громада, здійснюється важлива виховна місія. Пізнаючи свій рідний край, дужче його любиш, шануєш і популяризуєш. Отримані знання передаєш дітям, знайомим, шліфуєш свій світогляд, набуваєш досвіду. Твій знайомий стає другом, а незнайомий знайомим, твій ворог починає тебе розуміти, якщо ти з ним під час такої подорожі все ж спілкуєшся і пробуєш зрозуміти його (а він тебе).
Подорож групою – це немов дорога в човні посеред моря чи океану. Ви стаєте однією групою, одним цілим, і це накладає відбиток на подальші відносини. Це важливий аспект, яким зараз нехтують, але мудрі люди беруть його на озброєння.
З ким ти розділив окраєць хліба – той не може бути твоїм ворогом, каже єврейська народна мудрість. З ким ти стоптав далеку дорогу, з тим можеш радитися про ті чи інші речі. Хто був твоїм супутником у подорожі, той немов автоматично стає людиною твого кола. Кола невидимого, але існуючого.
Так формується громада, так виховуються люди, так відкривається світ.
Чому б нам не сприяти тому, аби цей світ дійсно був відкритим?
А треба всього-навсього дуже-дуже мало. В першу чергу – бажання…
Володимир Ключак
На фото: делегація з Дрогобиччини на вшануванні пам`яті отця Михайла Вербицького в селі Млини (Республіка Польща) 4 березня 2018 р.
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень