З першого погляду аж не віриться, що в свої 23 роки Юрій Смірнов вже стільки всього пережив – війна, втрати бойових побратимів, тримісячний полон в казематах ДНР. Юрій Ігорович пройшов випробування вогнем, боєм, полоном та ворожою пропагандою. Але вистояв і став ще міцнішим, ніж був…
Зараз Юрій перебуває на відпочинку, проходить реабілітацію в Центрі медичної реабілітації та санаторного лікування «Трускавецький». Саме тут ми і спілкуємося з ним. Розмова відбулася 17 квітня.
– Пане Юрію, розкажіть, чому вирішили обрати професію військового?
– Народився я в 1992 році в місті Суми. Після закінчення школи в 2009 році поступив у Львівську академію сухопутних військ на факультет ракетних військ і артилерії, відділення «артилерійська розвідка». Закінчив академію з червоним дипломом 21 червня 2014 року.
Основна причина, чому став військовим – бо це чоловіча професія. Чоловік має вміти захистити себе і свою сім`ю.
– А хтось у Вашій родині був військовим?
– Мій дідусь, Смірнов Юрій Петрович. В нас із дідусем долі схожі. Свої лейтенантські погони я одягнув, як і дід — 21 червня, але на 73 роки пізніше.
Я, як і він, потрапив на фронт одразу після закінчення військового навчального закладу. Він – в 1941 р., після закінчення Київського танкового училища, я – після завершення навчання у Львівській академії сухопутних військ. Мій дідусь отримав 16 бойових нагород. На Курській дузі знищив кулеметний розрахунок та біля 25 гітлерівців. Там він командував третьою танковою ротою.
Героя Радянського Союзу йому дали посмертно – гадали, що він згорів живцем у танку. Але ні, вижив, потрапив у полон, з якого згодом йому вдалося втекти.
Я добре пам’ятаю свого дідуся, адже він помер у ХХІ столітті. Вів здоровий спосіб життя.
– Отже, після закінчення військової академії Ви одразу потрапили в АТО…
– Після закінчення навчання та отримання диплома я був направлений в Запоріжжя. Пробув там два тижні, після чого мене скерували в Донецьку область, в зону АТО. Спочатку дислокувалися з північної сторони Донецької області, пізніше з західної, далі з південної. Виконував бойові завдання.
– А де і як потрапили в полон?
– В полон потрапив під Іловайськом, якраз на День Незалежності України.
Тоді почалося вторгнення регулярних частин армії РФ в Україні. Ми стояли під Іловайськом в 7-ми кілометрах від населеного пункту Моспине в лісосмузі. Поруч, у ста метрах розташовувався наш блокпост, який складався з 20 осіб 39 батальйону «Дніпро». До нас підійшли з тильного боку від нашого блокпоста за 200 метрів. По штатній структурі – полк, кадровий десантний, без розпізнавальних знаків. По радіостанції на блокпост передали, що підійшли свої і щоб зустрічали. З усього видно, що штаб цього «Дніпра» вже захопили.
Висунули нам вимогу, щоб ми виходили на дорогу зі зброєю, пообіцяли, що будемо живі і при цьому запевняли нас, що вони свої і все буде нормально. «Дніпро» вирішив виходити. Запропонували мені, щоб виходив зі своїм взводом теж. Я не повірив і відмовився. Вирішив йти далі в «зеленку» (посадку – В.К.), адже проти полку з технікою вшістьох воювати безглуздо.
Коли був на «зеленці». то почув по радіостанції з машини свій позивний. Сказали, що все нормально і можна виходити. Я не повірив, повів своїх ще далі. На шляху ми знешкодили дві протипіхотні міни, але далі йшли «розтяжки» і безпечно вивести своїх ми не могли.
Росіяни підійшли до нас впритул і оточили технікою. Взяли в кільце. Вони наблизилися до нас, прикриваючись нашими хлопцями як заручниками. Бачу – у ворожого офіцера здають нерви, руки в нього тремтять. Розумію, що ми шестеро проти полку нічого не зробимо, постраждають заручники. Я як командир відповідаю за життя доручених мені бійців. Пішов на переговори…
Мене зв’язали і поклали на асфальт на дорозі. Моїх побратимів теж. Думав, що задавлять їхніми БМП…
– Не переконували переходити на їхню сторону?
– Це вже було потім, в кінці полону. А тоді почалися допити. Забрали документи, відвели до командира полку, він спитав, що я закінчував. Знайшли бойову карту, але на ній обстановку я не задавав – все тримав у пам`яті. Коли почали допитувати, де позиції наших сусідів, то дав хибну відповідь, збрехавши на 3 км. Вони одразу ж відкрили по цих позиціях вогонь.
Потім нас повантажили в машину і повезли. Ніч просиділи в будці, чоловік десять плюс поранені, місця мало. Краплі конденсату злизували – було зневоднення організму. Погодували нас аж через два дні, хоча назвати їжею те, що нам дали, язик не повертається.
Возили нас два дні, потім в посадці передали зі зв’язаними руками і зав’язаними очима сепаратистам. Привезли в Сніжне. Там погрожували вбити. Наступного дня перевезли в Донецьк, де пробув біля 85 днів. Всього в полоні пробув 87 днів. Звільнився 18 листопада.
– Отже, основну частину полону Ви перебували в Донецьку?
– В Донецьку нас тримали у приміщенні архіву, в підвалі СБУ, спати доводилося на залізних полицях. Було нас там в середньому від 60 до 140 чоловік, переважно по 100-110. На той час більшість полонених була з Іловайського котла.
Побили мене в перший же день перебування у Донецьку – за те, що я артрозвідник. Таких вони особливо не люблять – снайперів, артилеристів, ППО-шників, розвідників, кадрових військових…
Два тижні я вважався пропалим безвісти, а потім мені дозволили зателефонувати. Подзвонив мамі, сказав, що я живий, знаходжуся в полоні…
Голод був страшний. Шматочок хліба і кавова чашка злиплої каші – двічі на день. Перші два місяці ми вночі не могли навіть спати – заснути не давав голод. Тільки про їжу й думали. Згодом стало трішки легше, бо вже отримували посилки.
Оскільки за читанням швидше час минає, то читав все, що потрапляло під руки, в тому числі навіть жіночі журнали. Коли з`явилося Євангеліє – перечитував його, це було і цікаво, і корисно.
Не мився, не голився і зуби не чистив. Борода виросла, і голова стала кучерявою.
Згодом нас відправляли на роботу – там принаймні можна було помитися, поголитися. Переважно це була важка фізична праця, для прикладу, розвантажували продукти з фур, або стару радянську форму.
– Що Вам допомогло пережити ці страшні дні?
– Морально було дуже важко. Але виручає те, що ти дивишся, що такий не один і думаєш: невже я гірший, що не зможу витерпіти? І терпиш.
А ще я постійно молився. Мені допомагали віра в Бога і почуття відповідальності. З власного досвіду можу сказати, що Бог дає лише ті перешкоди, які ти можеш подолати.
– А як звільнилися з полону?
– Своїм звільненням завдячую генералу Володимиру Рубану (голова цивільної організації «Офіцерський корпус», котра займається звільненням військовополонених, – В.К.). Мій батько сказав генералу, що я – онук Героя Радянського Союзу, а вся ідеологія ДНР побудована на тому періоді. І я думаю, що саме це зіграло вирішальну роль у моєму звільненні. Моє звільнення вони для себе виправдали тим, що воюють за дідів, православну віру, проти фашистів і ототожнюють свою війну з боротьбою радянських воїнів з фашизмом і в пам’ять про мого діда вирішили все-таки мене відпустити в підкріплення своєї пропаганди.
– У них своя «правда»…
– Так, в них своя «правда», побудована не так на власній ідеї, як на тому, що робимо ми. Для прикладу, вони стверджують, що наші використовують фосфорні боєприпаси, чого і близько нема. Це кажу як артрозвідник, випускник факультету ракетних військ і артилерії.
Також вони стверджують, що ми застосовуємо хімічну зброю, що ми і не православні взагалі, а за Україну воюють негри і поляки.
В останній день мого перебування в полоні мене повезли в їхній штаб, завели в кабінет «міністра оборони» ДНР. Спілкувалися ми з ним 40 хвилин і він весь час нав’язував мені свою «правду». Це сорокарічний тренер по дзюдо – так, він розуміється в спорті, але у військових питаннях він аж ніяк не міг мене переконати.
– Не страшно було, що Вас застрелять?
– Думав – вб`ють то вб`ють. Зрадників ніде не поважають, на таке ніколи в житті не піду. Краще вмерти, ніж так жити.
Було трохи страшно, але віра в Бога допомагала. Тримався непогано, голос не тремтів. Вважаю, що вів себе достойно, як і належить офіцеру.
Звільнився з полону 18 листопада, після того був у відпустці.
– Чи є якийсь найяскравіший момент із часу полону?
– Для мене полон асоціюється з монотонністю. Щодо яскравих моментів, то запам’яталося мені, як одного разу на «роботі» підійшов до мене російський військовий, переодягнений у форму ДНР (я легко по мові розпізнавав місцевих сепаратистів-деенерівців та російських військових) і запитав: «Чи ти любиш Україну?».
Це було провокативне запитання, адже так вони намагалися ламати нас психологічно. І все ж я відповів йому: «Так, я люблю Україну!».
Він розлютився і почав запитувати: «А за що? Що вона тобі дала? Освіту і роботу тобі дав Радянський Союз!». Я ж відповів йому: «Я не знаю, що таке Радянський Союз. Я народився в Україні».
– Поруч біля Вас сидить Ваша дружина. Ви одружилися вже після полону?
– З моєю дружиною Мартою я познайомився у Львові ще під час навчання. Дружили з нею два роки. Виїхавши у Запоріжжя, зрозумів, що такої як вона більше ніде і ніколи не знайду.
Коли я потрапив у полон, то Марта телефонувала до моєї мами, вони разом плакали, разом молилися за моє звільнення.
10 січня цього року я запропонував їй одружитися. Перед будинком на снігу витоптав серце, облив бензином і запалив. Вона з балкону дивилися і не знала, що робиться. Тоді я піднявся до неї і подарував їй квіти (троянди) і кульку, всередині якої був перстень. Я запитав її, чи згодна вона стати моєю дружиною і почув жадане «так».
Розписалися ми 3 березня в Болехові на Івано-Франківщині – обидвоє в однакових білих футболках з гербом. Провели медовий тиждень, зокрема кілька днів були на базі відпочинку в Шепільському.
– А чому саме в Болехові?
– Марта родом з Болехова – це чудовий край, прекрасні люди, мені там дуже подобається. Ми побували на скалах Довбуша біля Розгірчого, в інших мальовничих місцях. Я просто зачарований Карпатами…
– А як Ви потрапили на реабілітацію у Трускавець, в військовий санаторій?
– Мене сюди спрямували з Миколаївського шпиталю. Тут дуже добре лікують, хороші процедури, допомагають розслабитися.
Та все ж вважаю, що найкращий ефект для мене дає моя кохана дружина. Без неї взагалі не було б для мене ніякого ефекту.
– Зараз багато хто «косить» від армії, мобілізації, мовляв, «не піду воювати за інтереси олігархів»…
– Якщо ти чоловік, то треба йти захищати свою рідну землю. Моя земля – це важливіше, ніж сім`я, батько та мати, сестра чи дружина. І за них ти також маєш іти, щоб захищати їх. Бо ти – чоловік.
– Чи Ви як професійний військовий можете сказати, коли ж закінчиться ця війна? І які Ваші подальші плани?
– Я не можу відповісти на Ваше запитання. Війна – це найгірше, але не ми почали цю війну. Війни закінчуються перемогою одних і поразкою інших. Я не думаю про те, коли закінчиться війна, я просто виконую свій обов’язок перед державою.
Треба розуміти, що ворог піде настільки далеко, настільки його пустять, візьме стільки, скільки йому дозволять взяти.
Про плани теж не хочу говорити, адже в теперішній час планувати далеко вперед не варто.
Спілкувався Володимир Ключак
Примітка: фото Ю. Смірнова з зони АТО взято з сайту Вся Власть (автор фото Дмитро Смольєнко).
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень