У Станилі кожна вулиця, потік, горб мають свою назву. Є такі, зміст яких з огляду сьогоднішнього дня важко тлумачити. Але є і такі, які характерні для багатьох древньоруських поселень.
Один із горбів села називається до нинішнього дня «Городище», що вказує на існування укріпленого тут у давнину древньоруського поселення. Навколо «Городища» були вали і рови, сліди яких було видно 40-50 років тому. Як і годиться, є і «Підгородище», де, мабуть, мешкав простий люд, що займався соляним промислом і сільським господарством. З одного боку «Городища» – річка Солониця, а далі стави – «Ставища». Отже, Городище було оточене річкою, ставами, важкодоступними болотами. А далі йшли «Ялівці», «Ступки», «Коровинець», «Заліски», «Кривці», «Тьигань».
Із західної сторони «Городища», перейшовши глибокий потік, виходимо на «Кам’яну гору», береги якої стрімко підносяться над річкою. А у тім потоці є насипана велика могила. Люди її свято бережуть, хоч не знають, скільки віків вона тут існує.
Із розповідей мешканців села дізнаємося, що «Кривці» колись були порослі густим лісом, де переховувалися від ворогів люди.
«Коровинець» – це багаті пасовища на схилах гір, зокрема в околицях Доброгостова, Станилі, Трускавця, що приваблювали до себе численних купців, які гнали з Волощини, Угорщини та підгірських міст гурти худоби на продаж у Сяноцьку та Перемиську землі, і далі на захід до Моравії і Сілезії. Сюди також вів природній шлях, що йшов від долини річки Стрий на північний захід і зв’язував Угорщину і Волощину.
У «Коровинці» і досі випасають корів на соковитих, запашних травах.
Недалеко від «Городища» є горб, що зветься «Сотуси» – там, де поселилися татари. Поруч є «Дворище» багатого татарина і «Наддворище». Кожну частину розділяли рови, по яких тепер проходять вузькі вулички.
У селі є потік «Касин» із наголосом на «и», де татари нищили людей старих і немічних, а також їм неугодних
«Могівки» – від руського слова «могілки». Та більшість односельчан трактують походження цієї назви від слова «мугикати», бо на тім горбочку, як тільки звечоріє, збиралася молодь поспівати, поспілкуватися.
Багато загальних і конкретних назв походять від власних імен – антропоніми:
«Гарби» – вулицю заснували люди на прізвище Гарба;
«Стецики» – Стецик;
«Івасі» – Івасько;
«Дуби» – Дуб;
«Магурова гора» – Магур.
Є ще назви, що походять від громад: Дякова гора, Попівське поле.
Про те, що люди тут проживали ще в сиву давнину, свідчить назва вулиці «Рахмани». Для жителів навколишніх сіл дивною видається вона. Станильчани не знають, хто і коли назвав так цю частину села, та про Рахманів багато знають і ось що на одній із зустрічей з вчителями школи розповів Кіселичник Іван Петрович: «Рахмани живуть під землею, і якщо хочеш до них звернутися, треба тупати ногами, промовляючи: «Тупаю ногами, щоб почули Рахмани».
Мотика Марія Михайлівна про Рахманів розповідає: «Вони хотіли прийти на Христове Воскресіння, але запізнилися. Тому Рахманський Великдень пізніше. Щоб почути, як Рахмани співають «Христос Воскрес», треба прикласти вухо до землі третьої межі від своєї».
Дослідник краю о. Михайло Зубрицький в «Народному календарі» згадує не один раз Рахманів. Дослідження його співзвучні із розповідями станильських людей.
– Рахмани живуть під землею. Через цілий рік постять, а на Великдень тече їм молочна ріка. Тому в народі кажуть: «Пощу, як Рахмани». У Великодню суботу пускали люди шкаралупки від яєць на воду, щоб Рахмани знали, коли у нас Великдень, бо їхній пізніше – після Ір’я (Юрія), – пише етнограф Михайло Зубрицький.
Як бачимо, точної дати святкування Рахманами Пасхи великий дослідник бойківського краю не вказує. А у Станилі святкують Рахманський Великдень через три із половиною тижні після Пасхи, і випадає це свято завжди на середу.
Дещо інше тлумачення Рахманів ми знаходимо у «Літописі Бойківщини» (1998р.): «Брахмани – Рахмани. Брахмани священні індійські книги. Брахман означає не тільки індійські священні книги, а й жрець, що умів їх тлумачити.
Чи відомо на Бойківщині слово Брахман?
Брахман на Бойківщині – Рахман.
Цікаві думки у станильчан про «Дворище». Вони розповідають, що це була власність багатого, пребагатого татарина, а на піддворищі і на наддворищі жили люди, які працювали у нього, дехто каже “прислуга його” . Та я б хотіла тепер вдатися до наукового роз’яснення.
Багато сіл мали дворища – це свого роду специфічна форма економічної діяльності на селі. Дворище відоме з ХІV ст., докладні відомості про нього маємо щойно в ХVІ ст., коли ця форма діяльності занепала. На чолі дворища стояв посадний, чиїм іменем часто воно називалось. Частіше це була група господарів, пов’язаних родинними зв’язками (з роду в рід). Крім родинної спільності,воно могло мати і економічну спільність. Про це докладно описав Михайло Грушевський в записах НТШ «Джерела до історії України – Русі». Про всі інші народні назви частин села мені розповідала Кравчук Анна Павлівна.
«Голодня» – поле між Станилею і Доброгостовим.
«Метище» – ліс за станильським кладовищем.
«Гринькові корчі» – в стороні Помярок.
«Стебницькі корчі» – ліс нижче станилького кладовища. Його викорчували. Зараз там збудовані дачі.
«Селище» – де мешкає Білик Р.П.
«Попідколосовець » – дорога, що повертає в кінці Гарбів направо .
«Лівина» – поле і потік від станильського кладовища вниз до Стебника.
«Надлівина» – де мешкає Стецишин М.Д.
«Жолоб» – потік за хатою Стецишина З.П.
«Вістрів» – станильське поле, що навпроти стебницького стадіону. «Підлучки» – де ствол. «Загиря» – нижче ствола до річки Воротище. «Млинищі», «Загора», «Болоня»
Віра Шемердяк, Фейсбук
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень