Вступ
Історія розвитку Трускавця у 80-х роках ХХ століття на даний час є білою плямою. Якщо не брати до уваги малочисельних публіцистичних матеріалів на цю тематику та спогадів, котрі появляються вряди-годи в місцевій пресі (особливо в серпневому часі святкування Дня Незалежності України), то не існує жодної наукової публікації про події того часу в місті-курорті Трускавець. На жаль, на сьогоднішній момент Трускавець не може похвалитися і якимось фундаментальним виданням, котре було б узагальненням історії села, а згодом міста, починаючи від найдавніших часів до сучасності.
Очевидно, якщо б синтезувати всі ті історичні дослідження, котрі робили професіонали, зокрема, Ярослав Ісаєвич, Орест Мацюк, ряд викладачів Дрогобицького державного педагогічного університету імені І. Франка (Леонід Тимошенко, Микола Галів, Богдан Лазорак, Василь Ільницький, Юрій Стецик та інші), та долучити результати копіткої роботи краєзнавців Миколи Іваника та Ігоря Ліщинського з історико-краєзнавчого клубу «Сива давнина» (проекти «Спацер по старому Трускавцю» та «Плеяда знаних трускавецьких родин»), Івана Скибака та інших, не забувши про цьому про дослідження історії церкви святого Миколая авторства Олега Реги, взявши цінні спогади отця Олекси Пристая з книги «З Трускавця у світ хмародерів», то могло б вийти непогане видання – синтез досліджень історії Трускавця фахівцями та аматорами. Та все одно роботи було б ще чимало, адже деякі теми вивчені надто поверхово, або надто вже схематично, а в деяких випадках навіть недостатньо вивчені ті джерела, котрі є безпосередньо на місці, зокрема в музеї історії міста Трускавця.
Готуючи для газети «Франкова криниця Підгір’я» короткий узагальнюючий матеріал на тему «20 років незалежності України: новітня історія Трускавця» (стаття опублікована в №№ 32-33 цієї газети за 2011 рік), я звернув увагу на те, що Трускавець 80-тих років ХХ століття майже повністю «випав» з поля зору дослідників історії міста. Не відважуючись претендувати на повну об’єктивність та всебічне висвітлення цього історичного періоду, все ж виношу на суд читачів наслідки моєї дослідницької роботи.
Зазначу, що основою цього дослідження стали офіційні документи, рішення сесій та виконкомів Трускавецької міської ради народних депутатів, публікації в тогочасній пресі («Трускавецкая здравница», «Курортный вестник», «Франкова криниця», «Радянське слово», «Вільна Україна»), усні та письмові спогади багатьох очевидців тих подій, а також моя робота в приватних архівах, зустрічі з багатьма активними учасниками життя міста того часу, яких, слава Богу, є ще багато.
Висловлюю щиру вдячність в першу чергу Господу Богу, що дав мені думку дослідити цей відрізок історії Трускавця та всім тим, хто прочитавши оцю мою працю, не тільки буде критикувати її, а візьметься доповнити новими дослідженнями.
Політична ситуація в Трускавці; керівні кадри
Село Трускавець, перша письмова згадка про яке датується згідно найновіших історичних досліджень 1427 роком, в 1947 році набуло статусу міста, з 1951 року – міста обласного підпорядкування. На початок 1980-х років місто Трускавець Львівської області Української Радянської Соціалістичної Республіки в складі СРСР було вже всесоюзною оздоровницею, бальнеологічним курортом державного значення. В тісній співпраці між собою діяли міський комітет партії, який підпорядковувався дрогобицькому міськкому, виконавчий комітет Трускавецької міської ради народних депутатів, який на початок 1980-х років очолював Болеслав Петровський, та територіальна рада з управління курортами профспілок, очільником якої був Георгій Стародуб.
Протягом цього десятиліття комуністична партія зосереджувала у своїх руках всю повноту влади, законодавчу, виконавчу і судову. Вибори проходили часто, проте на безальтернативній основі, кандидатів висували в колективах, їх обговорювали і обирали, проте жодного впливу на процес вони не мали. Для прикладу, 24 лютого 1985 року проходили вибори до рад – їхні результати були відомі заздалегідь, одразу після висунення. До речі, на цих виборах депутатом Верховної Ради УРСР від Трускавця стала Тетяна Довганич, депутатами Львівської обласної ради народних депутатів – Болеслав Петровський і Лариса Лютова. На першій сесії Трускавецької міської ради після цих виборів (проходила 11 березня 1985 р.) депутатам доводилося тільки слухняно голосувати, затвердивши рішення, підготовлені без їхньої участі.
Позиції компартії були більш ніж міцні, адже станом на 1985 рік із 6 тисяч працівників трудового колективу курорту Трускавець 436 були членами КПРС, 1167 – членами ВЛКСМ (комсомол). Станом на початок 1988 року кількість членів КПРС зросла до 2 тисяч.
Тоді, в 1985 році, за пропозицією ІІ секретаря Дрогобицького міськкому КПРС І. С. Голодненко, котра по партійній лінії була закріплена за Трускавцем, Трускавецька міська рада народних депутатів затвердила міськвиконком у такому складі: Петровський Б. Д. – голова, Замш А. Ф. – перший заступник, Писанко С. П. і Сурков В. А. – заступники, Сераковська П. І. – секретар. Членами виконкому стали Анісов Н. М., Голембійовський Ю. І., вищезгадана Голодненко І. С., Коваленко Н. І., Кравцов С. С., Олендер Д. Д., Стародуб Г. М. та Хохлов Б. А. Начальниками управління торгівлі і громадського харчування затвердили Байдацьку М. І. та Білас Н. І., відділ внутрішніх справ очолив Голембійовський Ю. І., відділ внутрішньої політики – Любачевська М. А., відділ народної освіти – Гаврильчик К. К. (з вересня 1986 відділ освіти очолив О. Бутенко), відділ у справах будівництва та архітектури – Домінко Р. Р., відділ комунального господарства – Загвойська В. М., відділ культури – Константинова Л. В., відділ охорони здоров’я – Парій В. Н., ЗАГС – Петровська А. Н. Головою планової комісії став Сурков В. А., а головою комісії з фізичної культури та спорту Горончак Ю. С.
На середину 80-х начальник комбінату благоустрою і допоміжних господарств – І. Петруца, начальник ЖЕКу – А. Пурій.
Після смерті Генерального секретаря ЦК КПРС Костянтина Черненка та приходу до влади Михайла Горбачова в країні розпочався процес, званий перебудовою. Не оминув він і Трускавця – тут, як і всюди, процес перебудови розуміли в першу чергу як зміну маски, потребу впровадження нового, м’якшого підходу до населення, котре було надто пасивне в плані розуміння потреби розбудови комунізму. Потреба гласності почала активно пропагуватися вже після вибуху на Чорнобильській АЕС. Владоможцям СРСР знадобилося понад два тижні, щоб зрозуміти всю складність ситуації і потребу інформування населення про подію хоча б дозовано. Ці два тижні влада тільки звинувачувала західні країни та їхні спецслужби в нагнітанні ситуації та перебільшеннях. З середини травня 1986 року до Трускавця масово приїжджають на оздоровлення як ліквідатори аварії на ЧАЕС, так і потерпілі жителі із зони, зараженої радіацією. Та багатьом із них лікування на нашому курорті не допомогло, адже дози опромінення були колосальними.
Іншими характерними рисами перебудови став відхід від змалювання соціалістичної дійсності суто в райдужних тонах, розпочалися виходи «прожекторів перебудови», на місцях, в тому числі в Трускавці, партапаратники розгорнули активну боротьбу із нетрудовими доходами, спекуляцією, п’янством, неуками. Почали багато говорити про госпрозрахунок та його переваги.
Та все це зовсім не вплинуло на політичну ситуацію. Це доводить і хід виборів, які проходили в 1987 році спочатку по Трускавецькому виборчому окрузі № 95 до обласної ради, а згодом – до ради міської. Депутатом облради знову обрано Л. Лютову, а головою виконкому залишився Б. Д. Петровський (керував трускавецьким виконкомом з 1980 по 1990 рр.). Щоправда, в 1987 році в виконкомі відбулися певні кадрові зміни. Так, першим заступником Болеслава Петровського став від липня 1987 Матолич Б. М., який до того працював в БУ-47. Заступниками голови міськвиконкому стали і Сурков В. А. та Писанко С. П., секретарем – Шатова Г. В. Гадаємо, що цікаво буде ознайомитися і зі списком членів виконкому: В. П. Балановський, головний лікар санаторію «Кришталевий палац», Б. Н. Гнатишак, бригадир мулярів БУ-47, І. С. Голодненко, секретар Дрогобицького міськкому КПРС, В. К. Крестовніков, головний лікар санаторію «Трускавець», Б. І. Малишева, робітниця фабрики «Індтрикотаж», О. І. Микитин, медсестра міської лікарні, В. І. Сарторій, начальник міського відділу зв’язку, Г. М. Стародуб, голова територіальної ради.
Начальниками відділів залишилися в деяких випадках ті ж, що і в 1985 році, винятками стали О. Г. Бутенко, який очолив відділ освіти ще з вересня 1986, Л. Д. Гавриляк, котра очолила загальний відділ. Завідуючим відділом комунального господарства став Гладиш А. Ф., а начальником управління громадського харчування О. Н. Мацейко. А. Г. Усик посіла посаду завідуючої організаційно-інструкторським відділом, яким керувала аж до 1990, коли її на цій посаді замінила О. І. Дорофтей. Завфінвідділом було призначено Д. Д. Олендера. Депутатські комісії очолили депутати Б. М. Матолич, В. А. Сурков, С. П. Писанко, Г. І. Умнова.
В лютому 1988 року пройшли вибори до Львівської обласної ради народних депутатів в зв’язку з тим, що Добрик Віктор Федорович достроково зняв із себе депутатські повноваження. Тоді по Дрогобицькому виборчому округу № 490 перемогу здобув перший секретар Львівського обкому партії Погребняк Яків Петрович.
В 1989 році пройшли вибори до Верховної Ради СРСР, нардепом від нашого краю (в окрузі, до якого належав Трускавець) обрано письменника Романа Федоріва. Можливість участі у виборах на альтернативній основі активізувало мешканців міста та краю. Цей процес продовжувався та посилювався з кожним місяцем, апогеєм стали червневі дні 1989 року, коли за участі В’ячеслава Чорновола відбулися велелюдні мітинги в Бориславі, а потім і в Трускавці. Мова йде про 26 червня 1989 р., коли на площі біля церкви святого Миколая відбувся багатотисячний мітинг-реквієм, присвячений пам’яті жертв сталінізму.
На політичному горизонті в 1989 – 1990 роках появилися нові обличчя, частина з них була палкими патріотами, натомість немало було і таких, хто користувався моментом для задоволення власних потреб та амбіцій, або ж був звичайною «шісткою», котра мала контролювати процеси зсередини. Та це – тема зовсім іншого дослідження, не так історичного, як політичного. Сподіваємося, через якихось п’ятдесят років цими процесами зацікавляться наші наступники, наразі озвучувати будь-які прізвища в цьому контексті було б неетично, оскільки багато учасників цих процесів ще живі-здорові і активно займаються справами в різній площині діяльності.
Соціально-економічне становище міста-курорту в 80-х рр. ХХ ст.
Протягом 80-х років ХХ століття тривала активна розбудова курорту, започаткована ще в попередні десятиліття. Активно розбудовували не лише санаторно-курортні об’єкти, швидкими темпами велося і житлове будівництво та будівництво об’єктів соціально-культурного призначення. Для прикладу, в 1983 – 1985 роках паралельно тривало будівництво спального корпусу санаторію «Дніпро», санаторіїв «Прикарпаття», «Військовий», «Трускавець», в 1985 році було здано 4 багатоквартирні житлові будинки на 285 квартир. В першій половині 80-х понад 750 сімей отримали квартири в 10 житлових будинках. Розбудовувалася вулиця 150 років курорту, забудовувалася територія, звана «на полі». Та якщо в першій половині 80-х плани по житловому будівництву перевиконувались, то з кінця 80-х почався спад. Багато житлових будинків та інших об’єктів у місті було зведено силами БУ-47 тресту «Дрогобичпромбуд» (начальник І. Шемеляк), будівельно-монтажним управлінням тресту «Карпаткурортбуд» (начальник І. Болоховецький), будівельною дільницею тресту «Укрпобутпромбудмонтаж» (начальник дільниці І. Заліський).
В 1983 – 1984 роках завершено будівництво санаторіїв «Янтар» (розрахований на 1000 місць), «Весна» (545 місць), «Молдова», впорядковано господарські зони санаторіїв «Батьківщина» та «Джерело». В цьому ж році здано в експлуатацію магазини «Універсам» (720 кв. м.), «Електрон» (150 кв. м.), «Хліб – молоко» (135 кв. м.), «Овочі» (120 кв. м.). Було завершено будівництво центральної та дитячої міських бібліотек, спортивної школи, салону урочистих подій, розпочато будівництво нового залізничного вокзалу. В 1982 – 1985 роках здано в експлуатацію критий колгоспний ринок «Ювілейний» (теперішній головний продуктовий ринок міста). В листопаді 1987 року окрім житлового будинку на Дрогобицькій, 14 (на 65 сімей) було здано в експлуатацію також магазин «Молодіжний» (на вулиці 150 років курорту).
Протягом 1985 – 1987 рр. у Трускавці ввели в експлуатацію 10 житлових будинків на 586 квартир, Палац культури «Мир», лікувальні корпуси санаторіїв «Дніпро», «Трускавець», «Військовий», розпочато будівництво дитячого відділення лікарні та поліклініки, почалося спорудження санаторію «Карпати». В 1989 році розпочав свою роботу кінотеатр «Україна» із трьома сучасними залами (згодом перейменований на «Червону калину», тепер це розважальний центр «Міленіум»).
В місті діяло 5 тепличних господарств загальною площею 4635 м. кв.
Капіталовкладення в місто були просто колосальними. Так, в 1979 – 1982 роках Трускавець освоїв 14,7 млн. крб. основних фондів соціально-культурного і санаторно-курортного призначення, в 1982 – 1984 – понад 23,2 млн. крб.
За 1986 рік на будівництво об’єктів житла і соціально-культурного побуту було освоєно 10 млн. крб. капіталовкладень, 4,3 млн. – на будівництво об’єктів охорони здоров’я; підприємства міста випустили в цьому році товарів на суму 9 млн. 303 тис. крб.
Саме в 1980-ті роки кількість відпочивальників у Трускавці була максимальною, щороку місто приймало понад 300 тисяч гостей зі всіх 15 республік Радянського Союзу. Так, в 1982 році в місті відпочило 300 тисяч осіб, в 1984 – 354 тисячі осіб (офіційні дані), в той же час багато відпочивальників приїжджали і неофіційно, проживаючи в приватному секторі, тому загальну цифру курортників визначити практично неможливо. До речі, в 1985 році виконком міськради прийняв рішення, яке регламентувало оплату відпочивальниками ліжкоднів у приватному секторі – ця сума не повинна була бути більшою від 2 крб. В тому ж 1985 кількість ліжкомісць на курорті було доведено до 6876. У Трускавці діяло 17 санаторіїв, 15 пансіонатів, 2 бальнеоозокеритолікарні, 2 курортні поліклініки, міська лікарня на 260 чоловік, 3 міські аптеки і 3 філії. На курорті в 1985 р. працювало 647 лікарів та 1183 медичних працівників, в тому числі 13 кандидатів наук, 11 Заслужених лікарів УРСР, 13 заслужених працівників охорони здоров’я УРСР; в 1987 – 970 лікарів, близько 2 тисяч середніх медичних працівників.
Відповідно зростала кількість використаних ресурсів мінеральних вод. Так, якщо в 1970 р. в лікувальних цілях було використано 6531 куб. м. «Нафтусі», то в 1985 р. ця цифра зросла до 8560 куб. м.
В 1986 році план санаторно-курортного обслуговування був виконаний на 101,8%, прибуток курорту за 1986 рік становив 4 млн. 485 тис. крб. В 1987 році план обслуговування Трускавець виконав на 105,8%.
У 1982 – 1987 роках трускавецька територіальна рада за підсумками Всесоюзних соціалістичних змагань щорічно нагороджувалася перехідним Червоним прапором Центральної ради по управлінню курортами профспілок і Центрального комітету профспілки медпрацівників. Курорт розвивався і планувалося, що в близькому комуністичному майбутньому постане «Великий Трускавець» – зразковий радянський курорт, в склад якого входитиме і смт. Східниця, яка тоді позиціонувалася виключно як допоміжна ланка трускавецького бальнеологічного курорту. Тролейбусне сполучення між містами Трускавець, Борислав, Дрогобич та Стебник, підвісна канатна дорога та інші грандіозні плани так і залишилися нездійсненними, утопічними, хоча їх піднімали і в 90-х рр., а навіть піднімають і тепер, в ХХІ ст.
Цікавий факт, який, можливо, дещо випадає із статистичного ряду, але буде цікавим для теперішніх жителів Трускавця – автобус сполученням «Трускавець – Дрогобич» їздив до 00.30 (за даними тодішнього начальника АТП-34607 в Дрогобичі М. Сендака).
А ось інші два цікаві факти, котрі стосунку до економічної ситуації не мають, але можуть бути цікавими: а) в жовтні 1986 р. в порт Ленінграда прибув новий теплоход, збудований в НДР (Німецька Демократична Республіка), під назвою «Трускавець», б) у вересні 1986 у Трускавці відкрито автобусний маршрут № 5 «Автовокзал – лікарня» (через вулицю Філатова).
Втім, навіть в ті далекі часи залишалися проблеми, які не так просто було вирішити. І одна з них – водопостачання міста-курорту. Місту, котре стрімко розвивалося завдяки «Нафтусі» та мінеральним водам, не мало в достатній кількості питної води. Так, за даними на квітень 1986 року, які озвучила заввідділом комунального майна міськвиконкому В. Загвойська, місто щоденно недоотримувало 7 тис. м. куб. води, основною причиною цього було те, що районний водозабір замість потрібних 15 м. куб. в добу міг дати для Трускавця не більше 11 м. куб.; недодавало води і питне озеро, часто – через погодні причини, брак опадів. Так, нестача води стала одним з головних питань ІХ сесії в грудні 1986 року.
Одним із шляхів вирішення проблеми стало будівництво нового водогону з річки Стрий (водозабір біля с. Гірне Стрийського району), котрий мав вирішити проблему забезпечення питною водою не тільки Трускавець, але і Стебник та Дрогобич, а в дальшому майбутньому і Східницю, котру планувалося включити в так званий «Великий Трускавець». Левова частка коштів, освоєних на будівництво цього водогону, була грішми із доходів Трускавця, про що в квітні 1986 зазначав у своєму виступі Г. Стародуб, голова територіальної ради з управління профспілок.
Іншою проблемою була житлова. Незважаючи на будівництво житлових будинків, все одно залишалося багато сімей, котрі потребували покращення житлових умов; розвивався курорт – зростала і кількість населення. Згідно розробленої та затвердженої на початку 1988 року житлової цільової програми, до 2000 року кожна сім’я Трускавця повинна була бути забезпечена житлом. Станом на 1 січня 1989 року на квартирному обліку в Трускавці стояло 1542 сім’ї, на січень 1991 – 1735.
Попри ці «глобальні» для міста проблеми кінець 80-х – початок 90-х приніс ряд проблем тимчасових. Так, дефіцит продовольчих та промислових товарів зростав у країні в цілому. 2 листопада 1989 року Трускавецька міська рада прийняла рішення, за яким реалізація продовольчих товарів здійснювалася за паспортом, а для іногородніх, які працювали чи тимчасово проживали в місті – за спеціальними посвідченнями. Подальше поглиблення економічної кризи, обмеження зняття вкладів населенням, карткова та купонна системи в цьому дослідженні нами не розглядаються, оскільки продовження цих процесів відбувалося вже після проголошення незалежності України.
Трускавецьке «Відродження» та посилення національно-визвольного руху
Першою ластівкою, котра сигналізувала, що в місті Трускавці почнуть відбуватися зміни, стала декларація кількох членів КПРС та безпартійних осіб про намір утворення громадської організації «Відродження» (початок 1988 року) із шістьма секціями (історико-етнографічна, літературно-художня, загальнопатріотичного виховання, дискусійна, екологічна та здорового способу життя), а також зменшення атеїстичної пропаганди, навіть спроби загравання з церквою. Проте аж до кінця 1989 – початку 1990 років позиції Компартії в Трускавці були надзвичайно сильними.
Тим не менше «Відродження» почало діяти досить активно, навіть багато затятих комуністів вимагали припинити діяльність цієї громадської організації, мовляв, «що вони там відроджують?» (з листа в газету). Та оскільки в складі товариства було кілька членів КПРС, то міський партком не поспішав вчиняти якісь дії супроти «Відродження», маючи з іншої сторони і козир перед обкомом, що в місті Трускавець ця ГО є контрольованою.
Спочатку «Відродження» було товариством, до якого входила маленька групка мешканців Трускавця (Віктор Бурлаков, Василь Гаврилюк, Володимир Лаврінок, Володимир Сенкевич, В’ячеслав Умнов, Олесь Яворський), згодом приєднуються Мирон Бучацький, Богдан Червак, Володимир Іванов. Збиралися члени товариства то в клубі пожежної частини м. Трускавця, то в санаторії “Кристал” (медичний кабінет О. Яворського), то на квартирах В. Бурлакова, В. Умнова, Г. Шиманської, у помешканні матері дружини В.Лаврінка. Неформально «Відродження» (спочатку група ініціативних людей не мала окресленої назви) діяло з кінця 1987 року, а першою публічною акцією стала зустріч-дискусія в Палаці культури імені Шевченка в липні 1988 р., на котру погодився міськком партії замість мітингу, на який просило дозвіл товариство.
Вже через місяць після цієї зустрічі-дискусії (фактично до дискусії не дійшло, бо були тільки виступи на підтримку курсу «Відродження»), в серпні 1988 р. товариство «Відродження» оголосило себе філією новоствореного Товариства української мови ім. Т. Шевченка (ТУМ). Головою товариства було обрано В’ячеслава Умнова, активного члена товариства з самих початків його діяльності.
Та справжній розквіт діяльності цього товариства припадає на 1990 – 1991 роки, коли його осередки виникли не тільки в абсолютній більшості санаторіїв міста, але і по школах, комунальних організаціях; філії трускавецького «Відродження» діяли і в Стебнику, в селах Станиля, Доброгостів, Уличне. Наприкінці липня 1990 р. Трускавецьке об’єднання “Відродження” ТУМ “Просвіта” ім. Т. Шевченка разом зі своїми філіями офіційно нараховувало 896 чоловік, а до травня 1991 р. – більше 1 тисячі чоловік.
Як пише В. Умнов у своїй статті «Незалежність кувалася і в трускавецькому «Відродженні», яка вже раніше публікувалася на «Трускавецькому віснику», активними діячами трускавецької філії “Відродження” товариства української мови “Просвіта” ім. Т. Шевченка та його симпатикам різного віку у 1989-1991 р. р. були (за абеткою): Марія Андрюк, В. Антоник, Наталія Атаманчук, ансамбль “Чарівна сопілка” (кер. Володимир Пашкін), Богдан Бай, Андрій Бега, Ольга Бега, В. Близник, Іванна Більо, Володимир Белз, Володимир Бондарчук, Орест Бурик, Віктор Бурлаков, Мирон Бучацький, Надія Босак, Богдан Білоус, Лідія Боромиченко, Галина Бризецька, Зеновій Буський, Василь Вовків, О. Вальчук, Богдан Воробець, Петро Вітюковський, Богдан Волощук, Надія Волощук, Наталя Величко, Віталій Вигнан, Лідія Володимир, Василь Гаврилюк, Жанна Гармич, Надія Гладка, Олександр Грищенко, Надія Грищенко, гурт “Дзвін” (його склад: Анатолій Іванюк, Володимир Білецький, Віктор Гамов, Ярослав Грабинський, Іван Гураль), Євген Гулинський, Євген Гуменний, С.Грицьків, Г. Галій, Володимир Грушкевич, С. Геленко, Наталія Грабовська, Йосип Грабовський, Андрій Грицай, Оксана Грицик, Оксана Гумега, Ліліана Денисюк-Шалагіна, Богдан Дудяк, Радослав Заборовський, Ярослав Карнадз-Мартинів, Володимир Кушнір, Ірина Ковалишин, Ярослав Ковалишин, Михайло Купчин, Тарас Книш, М. Климчак, Роман Кухар, Ольга Ковальчин, Олена Конів, Л. Конів, Люба Кулиняк, Мирослав Каралюс, Володимир Лаврінок, Мирослав Лаврінок, Катерина Лаврінок, Тетяна Лаба, Ігор Ліщинський, Тетяна Ліщинська, Любомир Лев, Ірина Луцевич, Анна Луцевич, Ігор Лошанський, Юрій Мацюрак, Омелян Михаць, Анатолій Медведєв, Зоя Медведєва, Оксана Медведєва, Соломія Медведєва, Василь Марківський, Мирон Матківський, Володимир Мацюрак, Богудар Михальцевич, Роман Малярчин, І. Мельник, І. Музика, Ігор Мацигін, Ярослав Мотика, Надія Мацько, Галина Мельничин, Оксана Мотика, Оксана Нич, Ярина Нич, Ярина Нагурна, В. Олексюк, Богдан Опацький, Орест Пілько, Ігор Пілько, Степан Пецюх, Ольга Прокопик, Зоряна Процишин, Богдан Процишин, І. Павленко, Святослав Павлечко, Наталія Попович, Назарій Попович, Оксана Павлічко, Наталія Паращак, Мирослава Полякова, Зеновія Пристай, Клавдій Пукавський, Ірина Рудко, Володимир Сенкевич, Андрій Спас, Теодозій Сидір, Тарас Сорока, Євген Сех, Оксана Сех, Наталія Сех, Олег Соловей, Олександр Соболь, Ігор Сусюк, Мирослав Семенишин, Василь Стеців, Богдан Скробач, Д. Соляник, Оксана Соляник, В’ячеслав Умнов, Світлана Устияновська, С. Федисів, Ігор Фецяк, Ореслава Хомик, Юрій Хомик, Катерина Хомик, ще один Юрій Хомик, Василь Халак, Ольга Халак, Лев Хом’як, Роксоляна Хом’як, Наталя Цебак, Дмитро Ців`юк, Ольга Чигрінова, Богдан Червак, Олена Чайківська, Катерина Чайківська, Світлана Швадчак, Галина Шиманська, Володимир Шиманський, Н. Шимутовська, Наталія Шоробора, Ганна Шумило, Іван Шило, Сергій Шило, Христина Шило, Ярослав Шологін, Олесь Яворський, Степан Яцик, Віра Яцик, Тетяна Явір та інші.
Ми вже згадували про велелюдний мітинг 26 червня 1989 року у Трускавці за участі В. Чорновола – його організатором разом з товариством «Меморіал» стало і «Відродження». Через місяць, в липні 1989 року, «Відродження» організувало мітинг-реквієм з приводу 214-ї річниці зруйнування Запорізької Січі (проходив у літньому кіноконцертному залі біля ПК «Мир»). І такі заходи проходили щомісяця, а інколи й частіше впродовж кінця 1989 та всього 1990 року – з приводу відновлення у Трускавці могили українських січових стрільців, до 71-ї річниці утворення ЗУНР (1.11.1989 р.), мітингу-зустрічі з делегатами Установчого з’їзду Народного Руху України та до річниці трагедії на ЧАЕС (квітень 1989 р.), мітинги солідарності з боротьбою за суверенітет литовського, вірменського та азербайджанського народів (14.01.1990 р., 30.01.1990 р.), мітингу-протесту “Ні – третім кайданам союзного договору!” (16.03.1990 р.), мітингу на честь прийняття Декларації про суверенітет України (22.07.1990 р.), до 500-ліття українського козацтва, мітинг в підтримку легалізації Української Греко-Католицької та Української Автокефальної Православної церков (вересень 1989 р.), участь у живому людському ланцюгу єднання під назвою “Українська хвиля”, з нагоди 71-ї річниці злуки УНР та ЗУНР (21.01.1990 р.), маніфестація ТУМ, “Меморіал”, УГС, “Зелений світ”, СНУМ на підтримку демократичних Рад та їх рішень (травень 1990 р.), мітинг на честь підняття національного прапора над Трускавецьким виконкомом (літо 1990 р.), маніфестація під час перезахоронення жертв НКВД у Дрогобичі (14 липня 1991 р.), мітинг з приводу відкриття пам’ятника Т. Шевченку у Трускавці (08.09.1991 р.) та багатьох інших подіях суспільно-політичного характеру. До речі, пам’ятник Шевченку у Трускавці – перший в Україні пам’ятник Великому Кобзареві, відкритий після проголошення незалежності України.
Членами товариства «Відродження» активно вивчалася мовну ситуація в місті, діячі товариства надавали свої пропозиції щодо назв установ, підприємств, порушували питання розширення сфери вживання української мови в службовій документації і листуванні, діловодстві, агітували за передплату проукраїнської преси.
“Відродження” окрім проведення багатьох концертів та свят організовувало зустрічі та вечори для трускавчан з такими особистостями як Роман Федорів, Роман Іваничук, Борис Мозолевський, Віктор Терен, Михайло Івасюк. Мирослав Маринович, Ірина Сеник, Олексій Микитенко, Іван Зінченко, Роман Кудлик, Юрій Покальчук, Василь Іванишин, Зеновій Филипчук, Ліліана Кобільник, Андрій Бурячок (мовознавець), Павло Супрун, Остап Стахів (кобзарі), Федір Коник (декламатор) та багатьма іншими.
Під час проведення просвітянами у м. Трускавець різноманітних заходів відбувався і збір грошових коштів. Зібрані кошти направлялися: на пам’ятник Т. Шевченку у м. Дрогобичі – 650 руб.; в Український фонд культури – 1000 руб.; на пам’ятник Т.Шевченку у м. Трускавці до вересня 1989 р. було зібрано 14000 руб.; на будову українського гімназійного корпусу в Білому Борі (Польща) – 200 руб. і бібліотека україніки; на пам’ятник гетьману Петрові Сагайдачному (с. Кульчиці Самбірського району) – 500 руб.; на пам’ятник Роксолані (Насті Лісовський) у м. Рогатині на Івано-Франківщині – 500 руб.; на республіканську школу кобзарського мистецтва у с. Стрітівка Кагарлицького району Київської області – 600 руб.; на допомогу потерпілим від землетрусу у м. Спітак, Вірменія (спільно з редколегією газети «Франкова криниця») – 2000 руб.; на впорядкування заповідника загиблим козакам у м. Берестечко, Рівненської області – 100 руб.; у фонд Чорнобиля (08.05.1991 р.) – 4053 руб 84 коп.; на пам’ятник Т. Шевченку у м. Стебнику – 200 руб.; на допомогу литовському народу – 1000 руб.: у фонд допомоги страйкуючим шахтарям України (квітень 1991 р.) – більше 1000 руб.; на підтримку прямої трансляції телепередач із залу засідань першої сесії Львівської обласної ради першого демократичного скликання – більше 1000 руб. До речі, М. Бучацький віддав усі кошти, які мав на рахунку в ощадній книжці на пам’ятник Т. Шевченку у Трускавці).
Від жовтня 1989 року розпочали серед громадськості міста роботу щодо перейменування вулиць, площ, закладів м. Трускавця. У грудні 1990 року міський будинок культури було перетворено у Народний Дім “Просвіта”. Завдяки активності товариства «Відродження» створювалися і інші українські організації та партії -“Меморіал”, Союз українок, “Рідна школа”, “Пласт”, Студентське братство, “Зелений світ”, УРП, ДемПУ та інші організації загальноукраїнського спрямування.
Фактично роль «Відродження» в історії Трускавця періоду 1989 – 1991 років важко переоцінити, жаль, що діяльність товариства якось недооцінюється в наш час. Приклад згуртованості патріотично налаштованих трускавчан цього періоду повторився тільки під час подій Помаранчевої революції 2004 року, проте і на Майдані вже не було такої єдності, оскільки розкол на ворогуючі політичні партії у проукраїнському таборі зробив свою справу. Залишається сподіватися, що належно оцінять роль трускавецького товариства «Відродження», як і «Меморіалу» наступні покоління трускавчан.
Трускавець напередодні проголошення незалежності України; Рада першого демократичного скликання
Хоча 1990 – 1991 роки не належать до 80-х рр. ХХ ст., та процеси, які відбувалися саме протягом цих двох років, нерозривно пов’язані з попереднім десятиліттям. Можна сказати, що саме 1990-1991 стали містком між Трускавцем радянської доби і Трускавцем часів незалежної України. Саме тому, оминаючи аспекти економічні та не акцентуючи уваги на статистичних даних, коротко зупинимося тільки на тому, як проходила передача влади в місті-курорті від старої партійної номенклатури до номенклатури нової, котра вміла пристосуватися до умов нового часу, до реалій життя початку 90-х.
30 січня 1990 року в Трускавці було сформовано виборчі комісії, 21 лютого оприлюднено списки кандидатів у депутати міської ради, а 4 березня пройшли вибори. Опустивши перипетії передвиборчого процесу, який став для трускавчан чимось зовсім новим, несподіваним, а інколи і незрозумілим, зазначимо, що Рада першого демократичного скликання була, можливо, найбільш демократичною, якщо порівнювати її зі всіма наступними. Перше засідання нового складу Ради відбулося 2 квітня 1990 року, на ньому головою ТМР обрано Віктора Бурлакова, його заступником – Володимира Лаврінка, головою трускавецького міськвиконкому – Богдана Матолича.
Отже, публікуємо склад депутатського корпусу ТМР І демократичного скликання. Спочатку подаємо список тих 75 депутатів, які були обрані на демократичних виборах і брали участь в першому засіданні сесії. Решта були обрані пізніше в зв’язку зі смертю окремих депутатів чи їхнім складенням депутатських повноважень.
1. Андрейчук Валентина Семенівна, 1937 р. н., освіта вища, лікар-педіатр санаторію “Джерело”.
2. Брик Любомира Єрмолаївна, 1941 р. н., освіта вища, вихователь санаторію “Юність”.
3. Бурлаков Віктор Миколайович, 1947 р. н., освіта вища, столяр міськпобуткомбінату.
4. Берездецький Тарас Остапович, 1955 р. н.. освіта середня спеціальна, машиніст котлів “Дрогобичтеплокомуненерго» району № 2.
5. Босак Надія Василівна, 1957 р. н., освіта середня спеціальна, медсестра фізіотерапевтичного відділення БОЛ-1.
6. Белз Володимир Петрович, 1950 р. н., освіта вища, зав. відділенням санаторію “Рубін”.
7. Бурик Орест Романович, 1952 р. н., освіта вища, інженер будівельно-монтажного управління тресту “Карпаткурортбуд”.
8. Бурик Мирослав Васильович, 1930 р. н.. освіта вища, ст. інженер з ТБ будівельно-монтажного управління № 47 тресту “Дрогобичпромбуд”.
9. Волощук Богдан Іванович, 1957 р. н., освіта середня спеціальна, медбрат фізіотерапевтичного відділення БОЛ № 1.
10. Веретко Тадей Петрович, 1935 р. н., освіта середня, оператор об’єднаної котельні і теплових мереж.
11. Віткович Ігор Миколайович, 1956 р. н., освіта вища, нач. планово-виробничого відділу БМУ тресту “Карпаткурортбуд”.
12. Грицай Роман Гаврилович, освіта вища, вихователь санаторію “Юність”.
13. Гнатів Стефанія Федорівна, 1948 р. н., освіта вища, нач. обробки, сортування і доставки кореспонденції міського вузла зв’язку.
14. Грищенко Олександр Павлович, 1956 р. н., освіта вища, головний архітектор міста.
15. Гарванко Ігор Антонович, 1961 р. н., освіта вища, заступник голови правління ЗАТ СКГ “Дніпро-Бескид”.
16. Готра Мирон Федорович, 1941 р. н., освіта вища, нач. дільниці виготовлення меблів міськпобуткомбінату.
17. Грушкевич Володимир Михайлович, 1942 р. н., освіта вища, головний лікар курортної поліклініки № 2.
18. Гриник Роман Богданович, 1958 р. н., освіта вища, заввідділом санаторію «Військовий».
19. Городецька Ірина Володимирівна, 1950 р. н., освіта вища, зав. ендокринологічним відділом санаторію “Каштан”.
20. Гаман Петро Ілліч, 1962 р. н., освіта вища, заступник головного лікаря з АГЧ санаторію “Юність”.
21. Гаврилюк Василь Миколайович, 1941 р. н., освіта вища, лікар центральної курортної поліклініки.
22. Гамрецький Анатолій Володимирович, 1935 р. н., освіта середня, машиніст насосних установок в/упр. водопровідно-каналізаційного господарства.
23. Гуменний Євген Володимирович, 1955 р. н., освіта вища, лікар-ординатор санаторію «Рубін».
24. Голець Григорій Семенович, 1935 р. н., освіта середня, тесляр будівельного управління № 47 тресту “Дрогобичпромбуд”.
25. Денисюк-Шалагіна Ліліана Іванівна, 1953 р. н., освіта вища, лікар-ендокринолог, зав. поліклінічним відділом міської лікарні.
26. Дудяк Богдан Михайлович, 1962 р. н.„ освіта вища, майстер БМУ тресту “Дрогобичпромбуд”.
27. Добромильський Богдан Петрович, 1946 р. н., освіта середня спеціальна, токар санаторію “Шахтар”.
28. Ковальчин Олег Васильович, 1958 р. н., освіта вища, начальник штабу ЦО сан. “Кристал”, адвокат.
29. Карнадз-Мартинів Ярослав Васильович, 1956 р. н., освіта вища, заступник головного лікаря по технічній частині санаторію “Берізка”.
30. Кобулей Анатолій Гсоргієвич, 1960 р.н., освіта середня спеціальна, водій санаторію «Батьківщина».
31. Кушнір Володимир Миколайович, 1929 р. н., освіта вища, заступник головного лікаря по будівництву санаторію “Карпати”.
32. Луців Володимир Юрієвич, 1949 р. н., освіта вища, виконроб БМУ “Карпаткурортбуд», начальник служби експлуатації газового господарства
33. Лагодич Богдан Михайлович, 1942 р. н., освіта середня спеціальна, машиніст баштового крану БМУ тресту “Карпаткурортбуд”.
34. Лев Любомир Михайлович, 1958 р. н., освіта вища, лікар санаторію «Батьківщина», зав. урологічним відділом.
35. Логінський Орест Іванович, 1941 р. н., освіта середня спеціальна, водій БМУ тресту “Карпаткурортбуд”.
36. Ліщинський Ігор Костянтинович, 1942 р. н., освіта вища, лікар Дрогобицького онкодиспансеру.
37. Лаврінок Володимир Іванович, 1954 р. н., освіта вища, виконроб БМУ тресту “Карпаткурортбуд”.
38. Мацюрак Володимир Миколайович, 1932 р. н., освіта вища, інженер об’єднання котелень і тепломереж.
39. Мацюрак Юрій Іванович, 1951 р. н., освіта вища, вихователь санаторію “Юність”.
40. Мороз Степан Васильович, 1955 р. н., освіта вища, майстер дільниці РБУ об’єднання ‘Трускавецькурорт”.
41. Михальцевич Богудар Петрович, 1949 р. н., освіта середня спеціальна, заст. директора філії КП «Наше місто».
42. Матолич Богдан Михайлович, 1955 р. н., освіта вища, перший заступник голови міськвиконкому.
43. Медведєв Анатолій Михайлович, 1949 р. н., освіта вища, заступник головного лікаря санаторію “Кристал”.
44. Мацько Надія Йосипівна, 1943 р. н., освіта вища, методист методкабінету міськвідділу народної освіти.
45. Мотика Ярослав Васильович, 1935 р. н., освіта вища, старший майстер дільниці електромереж.
46. Михаць Ігор Богданович, 1960 р. н., освіта вища, директор ТзОВ “Алексік”.
47. Пилат Тарас Богданович, 1951 р. н., освіта вища, авокрановщик БМУ тресту “Карпаткурортбуд”.
48. Паращак Григорій Петрович, 1933 р. н,, освіта вища, інженер об’єднаних котелень і тепломереж.
49. Петричкович Іван Іванович, 1938 р. н., освіта вища, директор виробничого об’єднання готельного господарства.
50. Пиц Ксенія Василівна, 1948 р. н., освіта вища, лікар ординатор ЦКП.
51. Пілько Орест Степанович, 1963 р. н., освіта вища, вчитель СШ № 1.
52. Пецюх Степан Васильович, 1961 р. н., освіта вища, лікар санаторію “Кристал».
53. Петровський Болеслав Денисович, 1936 р. н., освіта вища, голова Трускавецького міськвиконкому.
54. Романів Любов Григорівна, 1951 р. н., освіта вища, лікар ванного відділення БОЛ №1.
55. Синькевич Володимир Маркович, 1955 р. н., освіта середня спеціальна, столяр міськпобуткомбінату.
56. Строгуш Михайло Олексійович, 1949 р. н., освіта вища, агроном санаторію “Прикарпаття”, інспектор з охорони природи міської адміністрації.
57. Сидір Теодозій Мирославович, 1952 р. н., освіта вища, лікар-рентгенолог курортної поліклініки № 2.
58. Соляник Леонід Євстахович, 1933 р. н., водій АТП об’єднання “Трускавецькурорт”.
59. Соболь Олександр Іванович, 1927 р. н., освіта вища, лікар-хірург міської лікарні.
60. Суботик Ярослав Іванович, 1956 р. н., освіта вища, головний інженер “Дрогобичтеплокомуненерго”.
61. Соловей Олег Андрійович, 1958 р. н., освіта вища, виконроб БМУ тресту “Карпаткурортбуд”.
62. Стеців Василь Федорович, 1942 р. н., освіта вища, лікар санаторію “Прикарпаття”.
63. Соляник Лев Євстахович, 1933 р. н., освіта вища, директор-технолог харчової лабораторії “Трускавецькурорт».
64. Тягур Лідія Іванівна, 1945 р. н., освіта вища, вчитель СШ № 2.
65. Умнов В’ячеслав Васильович, 1949 р. н., освіта вища, викладач ДДПІ ім. І. Франка, вчитель СЗШ № 3.
66. Уєчко Теодор Дмитрович, 1946 р. н., освіта вища, головний інженер будівельно-монтажного тресту “Карпаткурортбуд”.
67. Фарима Микола Васильович, 1955 р. н., освіта вища, зав. клубом санаторію “Кришталевий палац”.
68. Хомик Юрій Андрійович, 1955 р. н., освіта вища, лікар санаторію “Кристал”.
69. Хом’як Лев Іванович, 1929 р. н., освіта вища, лікар-лаборант санаторію “Каштан”.
70. Червак Богдан Остапович, 1964 р. н., освіта середня спеціальна, технік ДДПІ ім. І. Франка.
71. Шидловська Ганна Михайлівна, 1945 р. н., освіта вища, лікар-психотерапевт санаторію “Каштан”.
72. Шиманська Галина Михайлівна, 1958 р. н., освіта вища, лікар санаторію “Берізка”.
73. Щепаняк Станіслав Іванович, 1955 р. н., освіта вища, завгосп об’єднання “Відродження” Товариства української мови ім. Т. Шевченка.
74. Юркевич Михайло Федорович, 1938 р. н., освіта середня, водій автогаражу бази постачання управління торгівлі міськвиконкому.
75. Яцик Степан Михайлович, 1949 р. н., освіта вища, зав. аптекою санаторію «Батьківщина», пенсіонер.
Крім вищеназваних 75 депутатів, до складу Трускавецької міської ради І демократичного скликання належали і такі депутати:
Врублевський Юрій Германович, 1956 р. н., освіта вища, пенсіонер.
Крамар Ігор Миронович, 1956 р. н., освіта вища, інженер-механік РБУ.
Кулиняк Любов Михайлівна, 1952 р. н., освіта середня спеціальна, медсестра Центрального військового клінічного санаторію.
Мотика Мирон Васильович, 1927 р. н., освіта вища, архітектор, директор проектного бюро м. Дрогобича.
Пристай Зеновій Миколайович, 1931 р. н., освіта вища, пенсіонер.
Процишин Зореслава Василівна, 1942 р. н., освіта вища, методист .методкабінету заочного навчання ДДШ ім. І. Франка.
Спас Андрій Миколайович, 1961 р. н., освіта вища, заступник головного лікаря з культмасової роботи санаторію “Кристал».
Суттєво було оновлено склад виконавчого комітету. Заступниками його голови Богдана Матолича стали Ігор Баброцяк та Ігор Пілько. Начальником фінансового управління став Дем’ян Олендер (через короткий час перейшов на роботу в податкову, тоді його місце обійняв Петро Пахарук), завідуючим відділом охорони здоров’я Мирон Бучацький, завідувачем організаційно-інструкторським відділом Олеся Дорофтей, заввідділом культури Любов Константинова (потім Андрій Спас), заввідділом соціального забезпечення Юстина Когут, завідуючим відділом народної освіти Ярослав Чистогорський, завідувачем відділом комплексного економічного і соціального розвитку міста Любов Матолич.
У вересні 1990 року Трускавецька міська рада І демократичного скликання прийняла рішення про перейменування вулиць у Трускавці, перед тим (літо 1990) кінотеатр «Україна» перейменовано в «Червону калину», а газету «Курортний вісник» (перед тим – «Трускавецька оздоровниця») в «Франкову криницю».
Перейменування вулиць (рішення ТМР № 60 від 15.02.1990 р.) було важливою віхою у деполітизації та деідеологізації. Так, вулиця Баумана була перейменована на вулицю Марії Заньковецької, Ватутіна – на Шашкевича, Герцена – на Івана Вишенського, Горького – на Суховоля, Гагаріна – на Роксолани, Глінки – на Дмитра Бортнянського, Дзержинського – на Помірецьку, Дімітрова – на Данила Галицького, Жовтневу – на Джерельну, Калініна – на Петра Сагайдачного, Кірова – на Бойківську, Комсомольську – на Уляни Кравченко, Карла Маркса – на Юрія Дрогобича, Котовського – на Василя Стефаника, Карпатську – на Олекси Пристая, Лермонтова – на Марка Черемшини, Леніна – на Сонячну (тепер – Бандери), Мічуріна – на Василя Симоненка (тепер це дві вулиці – Симоненка та Данилишиних), Маяковського – на Куліша, Островського – на Богдана-Ігоря Антонича, 50-річчя Жовтня – на Івасюка, Пушкіна – на Івана Котляревського, Першотравневу – на Соломії Крушельницької, Радянську – на Рад, 150-річчя курорту – на Василя Стуса, Свердлова – на Михайла Грушевського, Терешкової – на Річки, Льва Толстого – на Ярослава Мудрого, Філатова – на Мазепи, Чапаєва – на Коцюбинського, Чехова – на Леся Курбаса, Чернишевського – на Ольги Кобилянської, Щорса – на Сидора Воробкевича, 40-річчя Перемоги – на Олександра Довженка, Курортну розділили на дві вулиці – Карпатську та Городище, проспект Міцкевича – на бульвар Торосевича. Площа Леніна зберегла тоді свою назву (тепер – площа Незалежності).
Міська рада активно ангажувалася в політичні справи, у 1991 році були прийняті звернення «До уряду Литовської Республіки», до Президента СРСР Михайла Горбачова, звернення-протест до голови Верховної Ради УРСР Леоніда Кравчука з приводу арешту народного депутата Степана Хмари.
Важливою політичною подією того часу стали розкопки на місці енкаведистської катівні в Дрогобичі (по вулиці Стрийській, територія фізмату ДДПІ), керівником цих розкопок був голова «Меморіалу», трускавчанин Мирон Бучацький.
В абсолютній більшості трускавчани підтримали проголошення незалежності України. На референдумі 1 грудня 1991 року із 19452 трускавчан, внесений у списки виборців, проголосувало 18488 осіб. З них «за» незалежність віддали свої голоси 17741, «проти» проголосувало 599, недійсними визнано 126 бюлетенів. 71,04% мешканців міста (13120 голосів) хотіло бачити Президентом України В’ячеслава Чорновола, за Леоніда Кравчука проголосувало 3270 осіб.
Після цього переломного моменту (проголошення незалежності України та підтвердження цього факту на всеукраїнському референдумі), після 1991 року розпочався новий етап в історії Трускавця.
Освіта, культура та мистецтво, ЗМІ, духовність
В 80-х роках ХХ ст. у Трускавці функціонували дві середні загальноосвітні школи, в яких навчалося понад 3 тисячі учнів (дані 1984 – 1985 навчального року). Шкіл явно не вистачало, як і дитячих садочків, про що неодноразово говорилося на нарадах керівництва міста. В ІІ кварталі 1987 року було здано в експлуатацію прибудову до СШ № 1, та потреба будівництва третьої школи в місті була очевидною. У вересні 1989 року в місті було відкрито д/у «Теремок».
Станом на 1990/1991 навчальний рік у Трускавці діяли дві школи зі 117 класів, в яких навчалися 3240 учнів.
Розвивався в місті спорт, для прикладу, подамо список 10 кращих спортсменів 1986 року. Перше місце в ньому посіла майстер спорту СРСР по стрільбі з лука, учениця СШ № 1 Наталія Соляник, друге – першорозрядник з плавання, учень СШ № 2 Олег Тимочко, третє – волейбольна команда дівчат 1972 р. н. ДЮСШ (капітан Наталія Мандзяк). Далі список успішних трускавецьких спортсменів продовжують Марія Гарасим’як (лижні гонки), Сергій Лоїк (стрільба з лука), Ярослав Іваночко (важка атлетика), Віктор Розквас (бадмінтон), Марина Ілюшина (боротьба дзюдо), Володимир Шиманський (шахи), Олександр Чаусов (футбол). Ця репрезентативна вибірка показує, які види спорту були в місті найбільше розвинені.
У місті функціонували такі заклади культури як Палац культури, кінотеатр «Дружба», музей історії міста, дитяча школа мистецтв, ряд бібліотек, а також планетарій (до речі, в 1982 році у планетарії побував мільйонний відвідувач). В 1990 році було прийнято рішення про утворення Художнього музею. В місті діяли 54 колективи народної самодіяльності, з яких 6 мали звання народних. В 1985 р. в Трускавці проводився фестиваль «Прикарпатська золота осінь», у вересні 1988 пройшло свято українського фольклору «З народних джерел», проводився в 1988 і фестиваль-конкурс «Золоті трембіти».
У вересні 1991 року було відкрито пам’ятник Тарасу Шевченку – він став першим пам’ятником Великому Кобзареві, відкритому після проголошення незалежності України.
Єдиним засобом масової інформації, який діяв у Трускавці з 1985 року, була газета «Трускавецька оздоровниця» (спочатку виходила виключно російською мовою, згодом двома, далі перейшла на українську). В 1990 році у Трускавці розпочало роботу власне міське радіомовлення, почався випуск газети міської ради «Голос ради».
Партійна влада продовжувала атеїстичну політику, згідно якої релігія вважалася опіумом для народу. В місті діяла єдина церква – святого Миколая (на той час перебувала під юрисдикцією РПЦ). Вже в 1980-х рр. там служив о. Петро Івасівка, теперішній декан трускавецький Самбірсько-Дрогобицької єпархії УГКЦ. Особливо загострилися атеїстичні нападки на вірних після чуда в Грушеві, селі Дрогобицького району, де, згідно переказів, у травні 1987 року відбулося об’явлення Матері Божої. Та під кінець 80-х партійна номенклатура змінила свою тактику – тепер очорнювали не віру чи церкву як таку, а конкретно католицьку віру, «уніатську церкву», котра на ті часи перебувала в підпіллі, проте розвивалася. З проголошенням незалежності України у Трускавці розпочалася епоха свободи віросповідання.
Висновки
1980-ті роки для Трускавця стали продовженням епохи розвитку радянського курорту, всесоюзної оздоровниці. Унікальний бальнеологічний курорт потребував величезних капіталовкладень і він їх отримував. Трускавець немов магніт притягував до себе не лише мешканців навколишніх сіл та міст, але й осіб, заслужених для партії, котрі для затишної старості обирали саме цей курорт на Заході України, поближче до Європи. У нас немає документального підтвердження існування директиви, що керівником Трускавця не може бути місцевий мешканець, хоча про неї багато говорять. Та навіть після проголошення незалежності України жодного разу міським головою Трускавця не обрали корінного мешканця (період 1991 – 2012).
У 80-х рр. ХХ ст. процес нищення пам`яток часів затишного курорту Австро-Угорщини та Польщі продовжувався. Зводилися монументальні масивні споруди, які не являли собою жодної архітектурної цінності. Економіка Трускавця була спрямована майже виключно на обслуговування курорту, що є зрозумілим. Мешканці міста були більш заможними порівняно зі своїми сусідами в регіоні, чому сприяла можливість додаткового заробітку від винайму помешкань відпочивальникам та уніфіковані ціни по всій державі, які не вимагали більших витрат на продукти харчування чи промислові товари.
Гегемонія однієї політичної сили в країні була непорушною до кінця 80-х і Трускавець не був якимось винятком, радше підтвердженням цього правила. Більший від середнього по регіоні відсоток чужого елементу було особливо видно по результатах виборів, маються на увазі вибори після початку демократизації і до тепер.
Паралельно з розвитком курорту зростали і проблеми. Водопостачання, житлова, територіальна, побутові відходи, очистка вод, кількість та якість мінеральних вод, контроль за їхнім використанням – до цих проблем 80-х років з початком 90-х додалися інші, для прикладу, реклама курорту та його позиціонування, функціонування у нових економічних умовах. В нову епоху Трускавець вступив із запалом національного відродження, з великими надіями, які підігрівали політики, що Україна стане заможною, адже має величезні ресурси, безмежний потенціал. Що було потім – знаємо.
Складні 1990-ті, «дьоргані» 2000-ні призвели до того, що у свідомості нашого покоління 1980-ті залишилися часом стабільності, дешевизни, прогнозованості. Ця ідеалізація особливо помітна в Трускавці. Багато чого доброго, яке можна було взято з радянської системи в майбутнє, просто було знищено, розікрано, розбазарено. А недоліки, які можна було залишити в минулому, перекочували в сьогодення.
Та незважаючи на різні оцінки того періоду, можна ствердити одне – 1980-ті залишили в історії Трускавця незнищенний слід, значно глибший, ніж, для прикладу, 1960-ті, 1970-ті чи 1990-ті. Більшість великих санаторіїв, більшість масивних споруд Трускавця є пам’яткою того часу. Часу, котрий став перехідним містком між епохами.
Володимир Ключак
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень